У номері №135 від 14 серпня 2007 року у статті «Про історичну освіту і духовну суверенність українців» розпочато дискусію на тему національної історичної свідомості, яка здається дуже актуальною та перспективною з точки зору розбудови української держави.
Впадає у вічі, що не всі визнають за очевидне, що у однієї нації має бути одна національна історична свідомість. Тут маються на увазі зрозуміло не альтернативні історіографічні концепції за питаннями, які справді за недостатністю матеріалу не можуть трактуватися однозначно навіть у шкільних підручниках. Мова йде про сприйняття Батьківщини, про усвідомлення України як своєї Батьківщини взагалі.
Фактично тема духовного суверенітету виникає саме тому, що нація українців ще не склалася як нація політична. Можливо, цей процес проходить саме у наші часи. Вірити у те, що історія може бути об’єктивною з усіх точок зору, запевняти що у підручниках з історії не має бути політики, або державницької ідеології це блюзнірство. Навіть якщо і уявити такий підручник, тобто такий, у якому чисті факти, без роздумів, тоді в чому мета такого підручника, де його патріотична складова. А якщо не для виховання патріотів слугує підручник по історії, то тоді для чого?
А як уявити виховання дітей, як прищепити любов до Батьківщини, виходячи із концепцій країни, яка століттями була окупантом нашої землі? Яка і зараз проводить типову колоніальну політику, тепер тільки ідеологічну. На прикладі кого виховувати патріотизм? На прикладі Мазепи? Петлюри? чи Бандери? Мовляв, нічого страшного у тому не буде, якщо у Донецьку будуть вважати Мазепу зрадником Росії. А яка, хочеться спитати, різниця, зрадником кого він був? Запевняю, ніякої різниці з точки зору банальної моралі кого саме зрадив Мазепа немає. Одне слово — зрадник. І якщо виходити саме з такої російської ідеологеми, то ви не знайдете інших постатей в історії українців крім тих, що зрадили або Україні, або Росії.
Тому для виховання єдиної національної свідомості потрібна єдина національна державницька політика на всіх інформаційних теренах України. Необхідно яскраво та виважено акцентувати дітей на питаннях ставлення до своєї мови, землі, культури та своїх героїв. Треба, якщо хочете зробити цих героїв. Радянська імперія робила цих героїв на брехні. А в нашій історії брехні не треба, достойних постатей не бракує, достатньо їх очистити від бруду. І однією з них є Мазепа. З точки зору моралі, патріотизму, інтелекту, культури ця постать настільки вивищується, хоча б, перед Петром I, що національна гідність може бути вихована лише на такому співставленні.
Патріотизм не може бути альтернативним, любов до Батьківщини, як і до рідної матері, не може мати різні точки зору. Підручник з історії для українських дітей — то є могутня ідеологічна зброя, він, як гетьманська булава, або наводить лад у мізках, а відповідно у державі, або ні.
Крім того, підручник має бути духовним взірцем. Може, ті нацисти, які у газових печах дуже ефективно душили людей і були такими собі менеджерами, але у дітей до таких «історичних постатей» підручник повинен викликати тільки відразу. Якщо ми взагалі люди, якщо є на світі хоч щось людське, то не може бути навіть сумніву у тому, що недомовки на тему, наприклад, Голодомору 1933 року неможливі. Тут навіть не головне, чи росіяни організували голодомор, чи українці самі себе замучили. Тут необхідно максимально довести до дитячих сердець всю «ефективність» комуністичних вбивць, у всій її повноті.
Підручник з історії, як це не банально, повинен бути українським, тоді не буде дилеми, як одним підручником об’єднати Україну. Тобто, погляд повинен бути на рідне, на своє. До речі такий погляд неодноразово демонстрували і не етнічні українці. Тому мається на увазі не фізичне походження, а духовний зв’язок авторів. А своє: воно і галицьке, і слобожанське, і русинське, бо все воно українське.
Взагалі, якщо ми не впевнені, що в нас є підручник який би був своїм для всіх регіонів, то, може, проблема не в тому, що в нас дуже різні регіони, а в тому, що в нас немає талановитих та національно свідомих авторів, які щиро би любили усі ці регіони, та мали хист до складання підручників.
Не треба складати якоїсь особливої історії, яка влаштовувала б всіх. Треба написати про Україну розумно, гордовито та пишаючись нею. Це якраз і влаштує усі регіони. Об’єднати — це означає зробити усіх причетними до чогось величного.
