До цієї розмови нас спонукав допис у соцмережі пані Любові ЯНКІВ-ВІТКОВСЬКОЇ, доцента кафедри вищої геодезії та астрономії Національного університету «Львівська політехніка», голови Львівського астрономічного товариства, до якого вона долучила світлини з особливою вишивкою: «це вишиванки із села Чагрів, але такі ж і подібні елементи були на обрусах, портьєрах та рушниках у селі, звідки родом мої прапрадіди... Це околиці Рогатина-Галича, тобто майже із центрального району Галицького королівства. І хоч би як потім перейменовували наші міста і села почергові колонізатори, на старих обрусах у вишитті навіки збереглася прадавня історія нашої держави!» Як прокоментувала головний редактор «Дня» Лариса Івшина, це: «Прекрасний і переконливий доказ — пам’ять про Королівство Руське живе в народі, вишиванки — наші своєрідні манускрипти, свідчення народного аристократизму. Тризуб Володимира, корона Данила, характер — лева...». Нагадаємо, 15 вересня на Форумі видавців у Львові буде представлено нову і, передбачуємо, дискусійно-сенсаційну книгу Бібліотеки «Дня» «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Замовити її можна вже зараз за посиланням.
Про шляхетність, яка «промовляє» у вишивці, та про зв’язок етнографічного і космічного ми розмовляли з Любов’ю Миколаївною. А почали із запитання: звідки в людини, чий професійний інтерес становлять фізика та астрономія, захоплення старовинною вишивкою, її знаками і кодами?
— По-перше, моя покійна мама багато вишивала, і в родині вишивання ішло паралельно з читанням книжок, — розповідає пані Любов. — Удома обрус, покривало на ліжку, верета, простирадло були прапрабабусині, з маминої й татової родини передані у спадок. І вишивати я навчилася дуже швидко. Це було як хобі. А підсилило захоплення те, що в ті роки, коли я навчалася, все це було заборонено, все українське. І мама та її сестра, навчаючи вишивання, показуючи узори, знаки, виховували нас. На елементах вишивання мама навчала мене патріотизму — що таке тризуб, що таке лев, що таке корона... Відкрито цього тоді не можна було робити, адже це був період комуністичного режиму.
І потім, ми ще в дитинстві знали, що треба дівчині вишити собі сорочку, рушник до весілля, тобто таким було домашнє виховання. Крім того, мій чоловік працював дипломатом у Польщі, потім Надзвичайним і Повноважним Послом у Латвії. Тож я, як дружина дипломата, повинна була представляти свою державу належно: розповідати про її культуру, історію. Зустрічаючись із іншими дружинами дипломатів, розповідала їм про Україну. А оскільки Україна — це обов’язково і вишивка, тому я більш детально та ґрунтовно вивчала все, що пов’язане з вишивкою.
Моя професія також зобов’язує нанизувати до своїх лекційних курсів з основ космічного моніторингу цікаві для студентів елементи. Зрозуміло, що ця наука дає можливість розповідати про космос цікаво. Наука про космос та об’єкти, які є в небесній сфері, — це одна з етнографічних складових кожного народу. В українській вишивці є космічні знаки, якщо подивитися на рисунки трипільської кераміки, на узори на рушниках — то багато з них пов’язані зі схематичними знаками астрономічних об’єктів. Наші елементи вишивки дуже близькі до тих знаків, які мала прадавня земна цивілізація. Ці знаки були подібні в космічному — в зображенні планет, сузір’їв, і в нас — українському етнографічному обігу.
Ці всі знаки наші у вишиванці тісно переплетені з космічними знаками — рухом Сонця, рухом планет, літочисленням. Вони органічно поєднані разом, не штучно. І кольори Сонця на левові — це наша життєдайна зірка, завдяки якій існує життя на землі, і небо — голубий колір... Все чітко. І як мені відомо, грецькою мовою слово «вишивка» перекладається як... «космос». Просто в нас ще про це мало говориться. Вивченню космосу також не приділяється належної уваги. На мою думку, вивчення основ астрономії має бути на першому курсі на всіх факультетах у вишах, адже поступ у пізнанні світу без знання законів космосу неможливий. а чи нам потрібна освічена нація, чи нам потрібні неуки?
До речі, ми зі студентами проводимо для діток майстер-класи з астрономії і задумали написати книжку про те, що ми бачимо на небі, як спостерігати за небом. І саме в українському дусі.
— Вишиванки, які ви показали, зацікавили нас і як знаки тієї нашої історії, яка була притлумлена і яку варто актуалізувати. Якою є ваша думка з цього приводу?
— Цілком погоджуюся з таким твердженням. Я народилася в місті Рогатині. І завжди, хай би де ми працювали, на Різдво й Великодні свята приїжджали до батьків. Батьки вже померли, але там багато друзів, які завжди запрошують нас на святкування Дня міста (6 серпня. — Ред.). Тож тут, серед інших цікавих заходів відбувається і виставка вишиванок. Ці фото вишиванок — із цієї виставки. Хоча в нас удома, як пошукати, то теж знайдуться такі картинки: леви, орли, соколи — елементи з коронами. І тризуби. Як мене вчили в дитинстві через віршики: «Лев і тризуб — то твій знак». Це якраз був обрус із села Чагрів. А ще близько село Вишнів, містечко Журавно, Букачівці, Чернів. Це такий трикутник, звідки родом прапрабатьки моєї матері. Ну, і Галич, звісно. У дитинстві, розповідаючи казки, мама казала, що ці краї біля Галича — Чагрів, Вишнів, Насташине — були околицями, де мешкали родовиті бояри, господарі, які належали до почту Данила Галицького. За легендою, була така Настка Чагрова (Насташине і Чагрів — два села поруч), кохана князя Осмомисла чи Данила Галицького, котра заполонила князя не лише своєю красою, а й мудрістю і шляхетністю. Ну і, звісно, Настя Лісовська, знана у світі як Роксоляна, виховувалася в аристократичному галицькому дусі: знала кілька мов, уміла розуміти людей, іншу релігію, цим вона і заполонила серце володаря потужної тоді держави. Тут, у наших краях, тисячоліттями формувався особливий дух, особливе виховання. У таких легендах я виховувалася, потім я їх розповідала своїм доням, але вони «підкріплювалися» вишиванками — оті тризуби, лев... Це все було в серцях наших людей. У Рогатині під час святкування Дня міста ми спілкувалися з цими старенькими вишивальницями, а потім за пару годин мені товаришка висилає вишиванки своєї бабусі з Радехова, де теж є всі ці знаки... А коли я переглянула свої архіви з вишивками, то знайшла схожі орнаменти із Києва, Чернігова, Запоріжжя.... Наше королівство сягає далеко за сучасні межі України.
Але якщо говорити про наш Рогатин, то він розвивався не лише з 1390 року і часу, коли було запроваджено Магдебурзьке право. За польською версією, Рогатин з’явився через об’єднання села Филиповичі, з волі їхнього короля. Але поселення Рогатин давно існувало до того, там навіть був архімандрит...
До речі, біля Рогатина є хутір Перенівка — фактично Перунівка. І там був свій Рогатинський Стоунхендж, тобто ще за язичницьких часів люди в наших краях були дуже розумні, розвивалися й пізнавали світ на досить науковому рівні.
— У нас готується до друку нова книжка, яка має назву «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Нам здається, що нам зараз варто брати з минулого ті аспекти, які нас можуть «живити», — власне, із нашої шляхетської історії. Те шляхетство, яке ми маємо плекати, вирощуючи і себе, і свою еліту. Як ви думаєте, чи знаки, що є на вишивках, ті ж леви в коронах, промовляють до сучасників?
— Вони промовляють, і пані Лариса дуже влучно написала у своєму пості у «Фейсбуці» про аристократизм. Оця шляхетність є. Просто це спеціально призабуто і часом знищено, але воно промовляє до нас, бо має особливу енергетику, це наш космічний код, який не можна знищити нікому. Тут не йдеться про якийсь розподіл: аристократи — це пани. Аристократизм був характерним для нашого регіону як ознака тих, хто працює чесно, перетворює нашу землю, пізнає світ, вчиться, допомагає іншим... Тут жили люди, які вміли читати, вишивати, знали, що вишивати потрібно такими нитками, які збережуться на віки, і вони були у змозі придбати ці нитки — прості селяни замовляли їх у Франції, в Китаї... У давнину використовували нитки конопляні й лляні, фарбовані натуральними барвниками, а вже пізніше — шерстяні чи шовкові. Я трошки знаю про це, бо в мене по татовій лінії прадідусь був ткачем, мав ткацький верстат. Це були звичайні селяни, але це були шляхетні люди, селяни — не селюки. Шляхетність полягала в тому, що вони давали вчити дітей у гімназію, вищі навчальні заклади... Між іншим, я робила дослідження готуючись до наших наукових семінарів «Церква і дослідження космосу», і виявила, що в XVI столітті українців-магістрів у Європі було найбільше. тобто висилали українці дітей учитися в європейські університети, а деякі українці з нашого краю навіть стали відомими вченими в давні часи.
Але наша шляхетність нам і зашкодила, бо через нашу доброту і порядність нас легко обдурювали, потім грабували, завойовували... А тоді забороняли все українське, щоб стерти нашу історичну пам’ять і перетворити на рабів... Імперська ідеологія знищувала все, що нагадувало про наші корені...Навіть на вишиванках випорювали тризуби, синьо-жовті орнаменти, переслідували за це, арештовували за носіння вишиванок, чи за те, що співали українські пісні...
...Мій батько відсидів у Воркуті «просто так» — лише через те, що він навчався у гімназії в Бережанах... а привід був простий — знищити українську еліту... Тоді після війни гімназію перевели в педучилище, і це був перший курс педучилища. Була спеціально сфабрикована справа: тодішня комуністична влада вбила свого функціонера, а вину поклала на місцевих студентів, тоді майже цілий курс було заарештовано, тата засудила «трійка», і в 19 років він потрапив у Воркуту. Потім його реабілітували, але доля його була понівечена... І я про це дізналася, аж коли вже закінчила школу. Мама мені натяками пояснила, що мені не варто вступати ні на історичний факультет, ні на іноземних мов, куди готувалася, а лише на фізичний або математичний, тому що такі були «розклади». І це не лише за Радянського Союзу, так і давніше було — століттями ми були колонізовані. Але якби ми не мали цієї своєї шляхетності духу, то нас би знищили. Вбивали нас, заарештовували, змінювали назви міст і сіл, спалювали книжки... Але культура, мова збереглися через вишивку. Така глибина і сила цього коду вишивки! Варто згадати й аристократизм духу наших військовиків, які воювали за незалежність нашого краю, до кінця були у криївках і не здавалися, вели підпільну боротьбу, бо вони присяглися на вірність українському народу. А в тому селі, звідки мій дідусь і бабуся, пам’ятаю, переховували жінку з підпілля аж до кінця 80 років минулого століття. Це все було. Чи є ще така армія у світі? Це велика наша історія, а ще перед нами велике майбутнє, бо шляхетність наших предків генетично записана в кожному українцеві. А це є для нас точкою опори у світі. Тому ви дуже правильно все робите, що висвітлюєте ці питання. Ми передплачуємо вашу газету вже дуже багато років, наша родина слідкує за вашими публікаціями. І дуже вдала ваша ідея щодо книги.
