Викриваючи проблеми армії, села, медицини, політичні сили делікатно замовчують ще одне болюче місце, непристойну хворобу нашого суспільства — ксенофобію, тобто нетерпиме ставлення до інших на національному, релігійному чи політичному грунті. Замовчувати-то замовчують, а от у передвиборній боротьбі за прихильність електорату використовують: то застерігають від «єврейського банківського капіталу, що зрісся з владою», то навіюють сумніви, яка мова має бути державною в Україні. Згадані приклади не поодинокі, та чи свідчать вони про загальнодержавну тенденцію?
Представники національних меншин складають 22% населення України. За результатами соціологічного опитування Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса «Рівень толерантності в Україні», 75% респондентів оцінюють етнічну ситуацію в країні як напружену та конфліктну. Як зазначила Олена Кривицька, старший науковий співробітник відділу політики інституту, найприхильніші наші співвітчизники до росіян, білорусів та євреїв. До антирейтингу прихильності увійшли особи кавказьких національностей, цигани, афганці. Близько 50% відсотків опитаних взагалі негативно ставляться до мігрантів.
Пані Кривицька зауважила, що перший випадок ксенофобії в Україні офіційно зареєстрований у 2001 році. З тих пір ця тенденція прогресує. Моніторинг таких випадків ведеться і сьогодні, та, за свідченням посла республіки Азербайджан в Україні Талята Алієва, ці дані не є об’єктивними, адже «коли звертаєшся зі скаргою до силових структур, отримуєш відписку: «факти не підтвердилися». Крім того, стаття Кримінального кодексу (ст.161), яка покликана карати за ксенофобські прояви, застосовується судами рідко, оскільки сам факт ксенофобського забарвлення злочину довести важко.
— Незважаючи на факти ксенофобії, наша держава має репутацію толерантної і лояльної у міжнаціональному відношенні, — додав Мирослав Попович, директор Інституту філософії. — У нашій історії бували моменти, коли саме висока толерантність до інших націй була запорукою стійкого й стабільного внутрішнього становища. Наприклад, у 1917 році, коли Центральна Рада змогла втілити в життя гасло: «Україна — спільний дім для народів, що живуть на її землі». Що ж заважає нам задіяти цей принцип сьогодні? Перш за все, недосконалість засобів боротьби з ксенофобією. Згадана ст.161 КК поширюється лише на громадян України, отже негромадяни, навіть якщо вони перебувають у нас легально, не можуть захиститися за її допомогою. Крім того, великою проблемою для держави стало збільшення притоку нелегальних мігрантів і відсутність програм їхньої інтеграції до нашого суспільства. Тому нелегали найчастіше притягаються до кримінальної та адміністративної відповідальності, що підживлює ксенофобські прояви. Така ситуація, в купі з економічною кризою, є сприятливим грунтом для діяльності ультраправих організацій .
На думку фахівців, стимулюють ксенофобію в Україні проблеми у міждержавних відносинах. Як зауважив Павло Мовчан, член комітету ВР з питань духовності, голова товариства «Просвіта», якщо у нас 80% інформаційного простору неукраїнського, якщо в кіоску преси з 20 газет, що нам пропонують, лише три — україномовні, то як має почуватися українець? Ясна річ, він радикалізується в своїй поведінці. На російському телебаченні, яке поширене в Україні, щоденно формується образ українця як ворога Росії з усіма можливими наборами цитат та історичних підкріплень. Це викликає загрозу зростання антиросійських настроїв серед українців.
— Не лише росіяни, а й українці у власній країні відчувають принизливе ставлення до себе, — вважає політолог Михайло Погребинський. — Є публікації у ЗМІ, заяви деяких народних депутатів, які дозволяють собі говорити, що наприклад, галичанин — це таке собі «нєчто». Заяви ксенофобського спрямування від авторитетних людей наносять не меншу шкоду суспільству, ніж недосконала державна політика.
Олег Габріелян, голова кримського вірменського товариства, дорікає і представникам нацменшин: «Ми сепаратизувалися до такої міри, що кожен хапає лише свою ділянку. Де той діалог, де той майданчик, на якому ми чуємо один одного? У нас не вибудовується позитивний образ іншого». Також представників різних національно-культурних об’єднань турбує мовне питання. Так, обурення румуна Аркадія Папайця викликає те, що дітей з румунської школи змушують складати незалежне зовнішнє оцінювання українською. Натомість голова Державного комітету з питань національностей і релігій Юрій Решетников зазначив, що сьогодні в Україні існує більше 3,5 тис. шкіл, викладання в яких здійснюється мовами національних громад, серед них 1 800 — російські, 69 — румунські тощо. Всі ці школи утримуються за рахунок держбюджету. Натомість, хоча українська діаспора в Росії є найбільшою серед національних громад, в цій країні не існує жодної української школи. В Румунії, де українська діаспора досить потужна, українських шкіл лише п’ять. Що ж до вивчення державної мови, воно, на думку пана Решетнікова, необхідне, якщо ми хочемо, щоб діти різних національностей інтегрувалися в українське суспільство і отримували вищу освіту в українських університетах.
Аналізуючи державну національну політику, всі учасники дискусії визнали її недосконалою і такою, що потребує змін на законодавчому рівні. Олександр Фельдман назвав її етноцентристською. Мирослав Попович підкреслив, що варто розрізняти націоналізм і патріотизм. Перший породжує ксенофобію і шовінізм, відсутність другого — дефективний стан етносу. На думку депутата ВР Андрія Шкіля, головна проблема, яку ми повинні сьогодні вирішити — любити без нелюбові. Закони повинні бути виписані таким чином, щоб не заважати любити і не давати можливості розповсюджуватися ксенофобії.
Перші кроки подолання ксенофобії в Україні вже зроблені. У квітні 2008 року за дорученням Кабінету Міністрів України було створено Міжвідомчу робочу групу з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості, яка пропонує органам державної влади заходи щодо протидії проявам расизму, ксенофобії та дискримінації в українському суспільстві. Але необхідні зміни на законодавчому рівні. Та хоч які хороші закони ми б приймали, що б говорили — усе буде марно доти, доки громадськість і ЗМІ будуть толерантними до таких явищ, як ксенофобія.
