До 1863 року на крайньому заході північного Девону, недалеко від містечка Барнстепл, не було села. Віддалік було розташовано кілька ферм, а Рінистий пляж щороку приваблював «каструльників» (рot-wallopers) — охочих збирати каміння, винесене морем, за яке потім можна було отримати каструлю кулешу чи іншого наїдку. Сьогодні «каструлити» на цьому пляжі заборонено: і без того щороку море відвойовує у берега нові фути. Сам пляж вражає і розміром, і чорним камінням, і валунами з глею, і нічим не стримуваними хвилями, які, здається, ніколи не втихають, накочуючись на берег. У час великого відпливу море оголює скам’яніли рештки давніх стовбурів дерев — десятки тисяч років тому на місці Рінистого пляжу росли велетенські дуби, а згодом з’явилися й перші людські поселення. Легко уявити, яким непривітним і величним було це узбережжя до забудови.
СЕЛО ЗІ ЗНАКОМ ОКЛИКУ!
Однак 1863 року біля Рінистого пляжу розпочали будівництво курорту. Наступного року було закладено готель — і вже за кілька років на самому березі моря виросло село з кумедною назвою Вестворд-Гоу! Це чи не єдине село у світі, яке має обов’язковий знак оклику в назві, — його назвали так на честь книжки Чарльза Кінгслі Westward-Ho!, що означає «Курс на захід!». Можливо, це тому, що на захід від Вестворд Гоу!, якщо не рахувати острова Ліндон, простягається до самої Америки лише Атлантичний океан.
ЦЕРКВА СВЯТОЇ ТРІЙЦІ У СЕЛІ ВЕСТВОРД-ГОУ!, ЯКУ ШКОЛЯРІ З КОЛЕДЖУ ЗБРОЙНИХ СИЛ, А РАЗОМ ІЗ НИМИ Й КІПЛІНГ, ВІДВІДУВАЛИ ЩОНЕДІЛІ
Нині залишилося мало будинків, зведених у той час. 1907 року більшість місцевих споруд було виставлено на аукціон, і нові власники поставилися до них не дуже схвально, поспішивши побудувати нові будиночки для відпочивальників. До 1980-х популярність курорту невпинно росла, аж доки в англійців не з’явилася можливість відпочивати за кордоном. Із того часу курорт обезлюднів, іноді сюди заїжджають хіба що на вихідні, а головним чином тут мешкають пенсіонери, які прагнуть життя в тихій і спокійній місцині.
«ДВАНАДЦЯТЬ КОРПУСІВ» І КІПЛІНГ
Однією з найпривітніших будівель, яка дійшла до наших днів майже незмінною, є будівля Коледжу збройних сил. Його виникнення тут саме по собі досить цікаве. 1874 року було засновано акціонерне товариство, яке поклало за мету побудувати тут школу для хлопчиків. Серед засновників були переважно офіцери колоніальних військ, чиї сини народилися далеко від Англії й які хотіли навчати їх вдома — в Англії. «Дике і здорове девонське узбережжя просто створене для гартування хлопчиків і перетворення їх у чоловіків», — так писав у своїх спогадах полковник Тапп (1874—1911). Ще б пак, адже школа повинна була бути військова, хлопчиків у ній готували до служби в Британських збройних силах. Так було зведено «дванадцять корпусів», про які згодом писав Кіплінг. Зводили їх так, щоб на кожному поверсі між ними були проходи, тому вони стоять, постулявшися боками, більше схожі на один великий павільйон, ніж на будиночки. Очевидно, будівельники надавали перевагу дешевизні, а не зручності.
Перший директор школи, який працював і в часи Кіплінга, — Кормелл Прайс — народився 1835 року, здобув блискучу освіту й прийшов на посаду керівника коледжу, вже маючи за плечима великий досвід викладання й управління. Він був людиною передових поглядів і мав друзів серед художників-прерафаелітів, один із яких доводився рідним братом матері Ред’ярда — Еліс Макдональд. Кіплінгів батько — Джон Локвуд Кіплінг — також був особисто знайомий із Кромвелем Прайсом, і саме завдяки йому молодий Ред’ярд потрапив до цього коледжу.
Школа збанкрутувала 1904 року й переїхала до Віндзора, де об’єдналася з місцевим коледжем, й існує донині. Що ж до будинку, то нині там розташовано квартири мешканців Вестворд-Гоу!, а про те, що саме тут колись був коледж, в якому навчався Кіплінг, нагадує лише меморіальна дошка. Цю меморіальну дошку колись давно було встановлено Кіплінгівським товариством, відтоді вона була дуже пошкоджена, а парадні сходи, що колись вели до головного входу, поруйнувалися й заросли кущами й травою. Її заново віднайшла місцева краєзнавець Мерилін Г’юз. І не лише віднайшла, а й знайшла гроші для її реставрування й упорядкування території. Тепер це одна з головних туристичних принад Вестворд-Гоу!, як і «Алея слави», також створена завдяки ентузіазму Мерилін. Разом із друзями вона свого часу заснувала групу з вивчення історії Вестворд-Гоу!. Було видано кілька буклетів, опорядковано територію. «Алея слави» — це мармурова доріжка вздовж берега океану з врізаними в неї кружалками. На них — імена видатних особистостей, які тут мешкали, або унікальні факти про село. Є там і кружалко, присвячене Кіплінгу.
Ще одна важлива будівля, яка збереглася з тих часів у первісному вигляді — це церква Святої трійці. Хлопці, що навчалися в коледжі, щонеділі відвідували там службу. Сама ж церква з’явилася в селі майже одразу після його заснування. 1868 року було розпочато будівництво за ініціативою Нортгемського вікарія Ісаака Госсета (1816—1892). Будівництво завершилося 1870 року, а останні роки життя отець Ісаак прожив у будинку, розташованому однаково близько й до церкви, й до коледжу, тісно спілкуючись із Кормеллом Прайсом.
«СТАЛКІ ТА ЙОГО КОМАНДА»
Роки, проведені Кіплінгом у Вестворд-Гоу!, запам’яталися йому на все життя. Тут він уперше знайшов друзів, став рівним поміж рівних. Тут сформувався його характер, і тут він вперше спробував віршувати. Згодом він описав свої шкільні враження в книжці «Сталкі та його команда», яка вийшла у видавництві «Навчальна книга — Богдан» у вересні. 12-річний Кіплінг був єдиним очкариком у коледжі, за що й дістав прізвисько Гіггером, що можна наближено перекласти як Фари. А ось у написаній ним книжці «Сталкі та його команда» він з’являється під іншим прізвиськом — Жук. Так його іноді називали через невисокий зріст, чорне волосся й невеличкі, але дуже помітні на обличчі юнацькі вуса. Один із друзів Жука — Вільям МакТурк — насправді звався Джорджем Бірсфордом і після закінчення школи став відомим фотографом і непоганим художником. У своїх спогадах про життя в коледжі Бірсфорд писав, що прототип Сталкі — Лайонел Данстервіль — ніколи не мав такого прізвиська, а до того ж не був аж таким крутим хлопцем, як його описує Кіплінг. Утім, мало хто заперечить, що одну з найсміливіших воєнних операцій британських військ у Індії було проведено саме генералом Данстервілем. Він показав себе справжнім «зухом зі сталевими нервами», а саме від цих слів і пішло прізвисько Сталкі.
«БУДИНОК ІЗ ПРИВИДАМИ» ТА... ЮЗІВКА
Околиці, які пам’ятали Кіплінга-підлітка, в наші дні дуже змінилися. Багато незайманих схилів одразу за будівлею коледжу тепер забудовано. На просторі до морського берега, який у часи Кіплінга був порожній, виросло село. Однак велика частина чагарів, у яких так полюбляли ховатися Сталкі з друзями, збереглася. Організація National Trust упорядкувала там стежку для прогулянок, яка називається на честь Кіплінга. Обидві ферми, розташовані пообіч села, де хуліганили хлопці з коледжу, і зараз існують. Звісно, незмінним лишилося й море, хіба що підібралося на десяток футів ближче до берега. На рінистому пляжі хлопці з Вестворд-Гоу! купалися в хорошу погоду, а в шторм гралися, стрибаючи на велетенських каменях і втікаючи від хвиль.
Сьогодні на березі моря самотньо стоїть старий будинок. Він давно порожній, а місцеві кажуть, що тут мешкають привиди. Звісно, ніяких привидів там немає, але від того його історія не менш цікава.
«Сіфілд-Хауз», як його назвали господарі, почали зводити 1881 року, коли Кіплінг навчався в коледжі останній рік, для родини Бріслі де Кюрсі Ніксона, учасника Кримської війни (1853—1856), а згодом — банкіра в Лондоні. Звершили будівництво 1885 року, до будинку було вимощено під’їзну алею, від якої тепер не залишилося сліду, — її поглинуло море. Хоча Кіплінг і покинув Вестворд-Гоу! за три роки до завершення будівництва, все ж дещо цікаве, пов’язане з ним, у цьому будинку було. Донька Брінслі — Гледіс — 1903 року вийшла заміж за барона Сталбриджського Ричарда де Аквілу Гросвеньйора, далекого нащадка одного з головних героїв Кіплінгових оповідок «Пак із Пагорбів». Ось так усе в Англії пов’язано — сюжети й літературні герої оточують вас тут зусібіч, устигай лише занотовувати!
А ось син Ніксона, якого теж назвали Брінслі, мав зовсім інакшу долю. Він провів молоді роки на території України, де познайомився з родиною великого промислового магната Джона Юза, того самого, на честь якого було названо селище Юзівка. Нині на місці селища виріс сучасний Донецьк. Невдовзі Брінслі одружився з онукою мультимільйонера — Елізабет. Молодята прожили разом в Україні до 1917 року, а з початком революції мусили повертатися до Англії. Елізабет Діксон-Юз прожила в «будинку з привидами» з 1917 по 1950 рік, гості з колишньої Російської імперії часто відвідували її в будинку, а її донька Лорна і досі мешкає в Лондоні.
Що ж до будинку, який устиг побачити стількох неординарних гостей і господарів, то він у часи Другої світової війни встиг побувати військовим штабом, після війни — готелем, а зараз стоїть пусткою, поступово сповзаючи в море й збираючи з околиць охочих поглянути на привидів давно минулих днів.
