Вже тиждень у засобах масової інформації обговорюється ситуація навколо спроби молодої одеситки Вікторії Сибір висловити свою громадянську позицію шляхом прикрашення надписом «Слава Україні!» стіни над балконом власної квартири в одному з будинків посеред центральної вулиці Одеси — Дерибасівської. Напис зроблено на стіні, що безпосередньо «дивиться» на одну з найбільш залюднених та популярних ділянок легендарної вулиці. Не менш важливо й те, що його включено у креативний контекст — художньо виконаний розпис в українській народній стилістиці. Зображення соняшників та квітів з’явилися над балконом ще років із п’ять тому. Хоча дражливий для частини одеситів і передусім професійних російсько-радянських патріотів напис дівчина додала рік тому, лише тепер кілька невідомих осіб замастили його, без жодних пояснень, з використанням будівельної техніки, попри протести авторки — мешканки квартири. Втім, Вікторія напис вже поновила.
Війна настінних гасел в українських містах, втім, як і в інших країнах, ведеться давно і перманентно. В Одесі лідирують такі написи, як «Смерть жидам», «Слава героям УПА», «За единую Украину, Беларусь, Россию», «СССР» тощо. Траплялися й надписи «Хохлы, убирайтесь вон!». Зазвичай автори цих настінних гасел воліють залишатися анонімами. Однак наразі маємо приклад абсолютно відкритої демонстрації власної громадянської позиції через графіті, причому не певною політичною силою, а звичайною громадянкою.
На запропоноване інтерв’ю Вікторія погодилася без жодних вагань, дізнавшись, що воно призначено для газети «День». Дівчина — студентка 5-го курсу Одеської морської академії, працює за фахом. До того закінчила одеську гімназію № 2 з українською мовою викладання. Варто зауважити, що розмова між двома корінними одеситами велася якісною державною мовою.
— Пані Вікторіє, розкажіть про вашу сім’ю.
— Мій тато — українець з родинними коріннями в Батурині, мама — грузинська грекиня. Обидва повністю підтримали мій настінний живопис та гасло. До речі, вони — давні та послідовні прихильники вашої газети. Себе до постійних читачів «Дня» зарахувати не можу, проте слідкую за цікавими та повчальними публікаціями на її шпальтах. Окрім тата та мами, слід згадати й про мого дідуся, викладача історії Одеської «мореходки».
— У цьому контексті не можна не поцікавитися походженням вашого прізвища.
— Мене часто запитують про це, особливо ті, хто дивується, як особа з таким географічно російським прізвищем може бути українською патріоткою. Насправді мої предки — декабристи повсталого Чернігівського полку — були заслані до Сибіру, й там виникло таке прізвище.
— Як ви могли б визначити свої суспільно-політичні погляди?
— Принципово не член жодної політичної партії, незважаючи на те, що такі пропозиції почастішали, особливо останнім часом. Вважаю себе українською патріоткою, але заперечую сучасний радикальний український націоналізм, адже не вірю в його щирість, підозрюю його носіїв у підграванні владі. Більш прийнятним для мене є європейський демократичний шлях, де ніхто не заважає нікому поділяти певні погляди, загалом розвиватися...
— Що спонукало вас зробити напис «Слава Україні!»? Вам не було близьке почуття протесту, яке, наприклад, володіло головним героєм яскравого фільму Г. Данелія «Паспорт», коли він вишкрябував на стіні ізраїльської в’язниці гасло «Слава КПСС!»?
— Цей напис я додала в умовах останніх президентських виборів на хвилі європейських сподівань України, коли ще була надія, що переможе або Ю. Тимошенко, або А. Яценюк. Якихось інших почуттів не було.
— Як протягом цього часу, до останнього інциденту, сприймали вашу настінну творчість?
— Цілком нормально. Перехожі часто фотографували, з зацікавленням коментували. Міські чиновники теж не висловлювали незадоволення.
А після того як невідомі замастили надпис, я звернулася з позовами до міліції та мера Одеси. Ніякої відповіді до цього часу не отримала. З неофіційних каналів удається дізнатися, що це була справа рук людей І. Маркова з «Родины». Після цього в мережі Інтернет мене попереджали, щоби я не ходила по вулицях. Але я відновила напис і буду відновлювати його кожного разу. Водночас я відчула підтримку свого оточення.
— Ви обрали пропагандистський шлях боротьби, хоча в українському середовищі зараз можна побачити тенденцію до радикалізації. Як ставитеся до вчинку Дарини Степаненко щодо Д. Табачника?
— Негативно. Не слід діяти їхніми методами. Хоча... якщо вже вирішила, треба було дати ляпаса сильніше, чи плюнути... Хоча подібні форми протесту є досить поширеними в Західній Європі, все ж таки загалом я проти подібних вчинків.
— У контексті питання про форми боротьби цікаво знати, як ви розцінюєте справи героїзації та дегероїзації постатей С. Бандери та Р. Шухевича?
— Спочатку я була обурена тим, що обох позбавили звання Герой України. А потім зрозуміла, що перебувати в компанії з В. Литвином було б ганебно для цих видатних діячів.
Отже, про що свідчить одеська «стінна справа»? Ще рано робити висновки про формування серед одеської й, ширше, південноукраїнської молоді значного прошарку послідовно свідомих українців. Радше поки що вони є екзотикою, винятками. Більше того, мені часто доводилося спілкуватися з молодими людьми, які переймалися українською ідеєю, але згодом виявлялося, що це був лише молодіжний максималізм. Коли починалося доросле життя, на перше місце виходили матеріальні чинники, що відсували на другий план, а потім і зовсім нівелювали, нещодавній патріотизм. Спілкування українською теж залишалося у спогадах, адже це, мовляв, «незручно». Бо патріотизм — це завжди певною мірою романтизм, а в українських реаліях ще й незручний, а іноді й небезпечний, а на романтизмі кар’єру не побудуєш.
Приклад Вікторії Сибір ще раз доводить важливість родинних та шкільних чинників у набутті патріотизму. Тому боротьба за українську школу й надалі є боротьбою за Україну. Українофобам важче впоратися з родинними традиціями, адже для цього слід вдатися до побудови справжнього оруелівського «раю». Але й такі плани є. Так, коментуючи програму розвитку патріотизму одеських регіоналів, «придворні» журналісти та й самі депутати наголошували, що слід впливати на свідомість дітей, які в родинному колі отримують «неправильне» уявлення про патріотизм.
Важливим є сигнал з боку патріотичної української молоді до своїх потенційних провідників. Фактично поділяючи декларовану ідеологію частини з них, молоді люди часто не вірять у щирість заяв, уважно спостерігають за діями, аналізують і, отже, уникають ролі маси, «глини» для проводу, шукають власний шлях. Якщо провідники не зрозуміють цього сигналу, вони самі ризикуватимуть опинитися у ролі гною. Цей сигнал важливий і для тих, хто сьогодні, записуючи себе у лави лібералів, наголошує на начебто суцільній російськомовності та неукраїнськості загалом мешканців сходу та півдня України. Маємо замислитися, чого вартий лібералізм, який відкидає питання про необхідність задоволення прав поки що проукраїнської меншості в цих безумовно українських регіонах. За відповідних продуманих дій та підтримки ця меншість досить швидко перетвориться на більшість — міцний фундамент української державності та власне нації.
