Коли йдеться про свободу слова, враховувати потрібно слово кожного, хто має з цим справу, а не тільки слово журналіста. На це чомусь не звертають уваги. Пам’ятаю, чого вартувало за старого режиму розмістити наукову статтю у невинному університетському «Віснику» — братській могилі, як тоді жартували. Легіон рецензентів, редакторів, коректорів, цензорів та інших «відповідальних працівників» пильнували і пильнували, щоб не пропустити не те щоб крамоли, а просто двозначності. Того, що можуть прочитати і так, і отак. Нічого подібного тепер немає. Ви можете створити цілком дурний твір, видати за свій рахунок і подарувати знайомим. Можете вийти на вулицю і продавати своє дітище перехожим. Влада й оком не моргне. Жодних Обллітів, жодних пильнуючих органів. Така практика. До речі, моїх писань до «Дня» рука редактора торкається тільки на предмет належного розставляння розділових знаків.
Взагалі «відліхтарне» слово у нас вільне. Точний тут показник —кількість безглуздих творів. Їх сьогодні стільки, що диву даєшся. Від белетристики до окультних наук. У чудово виданому фоліанті вичитую правила, базовані, як сказано, на тисячолітній традиції, про те, як гармонізувати простір «навколо себе та своїх близьких». Стародавнє вчення, адаптоване до сучасних умов, озброює нас знанням, як, наприклад, встановити на кухні холодильник. Боронь Боже ставити «на південь» — елемент Вогню несумісний із низькою температурою. Поставивши у «південно- східному секторі», ви покращите своє матеріальне становище, а якщо у південно-західному, — зміцніють сімейні відносини. Хотілося б, звичайно, і того, й іншого, але як цього досягти, наука замовчує. Регулярно читаю в місцевій газеті вдячні листи людей, яких цілком вилікували народні цілителі від смертельних недуг. Цілителі між іншим повертають чоловіків покиненим дружинам, а нещасним із «сильною статевою слабкістю» допомагають знайти бажаний стан. Тут можна ознайомитися з астрологічним прогнозом та вжити заходів, якщо виявиться, що, скажімо, в середу «можливі непередбачені грошові витрати».
Усе це треба мати на увазі під час оцінки свободи слова. Але журналісти мають на увазі інше слово. Те, про яке турбуються міжнародні організації, на кшталт вищезгаданої. За це саме слово виставляють оцінки країнам і правителям. Наприклад, три роки тому американський Комітет захисту журналістів заніс до десятки глав держави у номінації «ворог преси» нашого Президента. Тоді у нас також дивувалися, називали рішення Комітету безпідставними і мали намір вживати заходів, аж до залучення судових органів. Тут ми маємо справу з іншим словом. Тут слово безпосередньо зачіпає інтереси конкретних живих осіб. Особи не люблять, коли їх зачіпають. Не тільки посадові особи, але й приватні. І вживають заходів, беручи до уваги власне розуміння права. Так було завжди. Пригадаємо, що гінцям, які приносили погані вісті, рубали голови. Чи треба дивуватися, що професія журналіста всюди залишається небезпечною. Вони з групи ризику. Як поліцейські, рятівники, військові тощо. Щороку публікують список журналістів світу, які загинули на своєму посту. Жодними окремими новаціями становище з сьогодні на завтра не змінити. Так, потрібні закони, міжнародні організації, що скорочують, по можливoстi, правителів. Багато чого потрібно — незалежний суд, належний рівень культури суспільства загалом, етичне й естетичне чуття журналіста, редактора, читача. Загальне благополуччя, зрештою. Бо помічено, що при цьому дотримання етичних правил легше здійснюється. Загалом, як сказано, царство Боже не приходить помітно.
Зі свободою слова у нас завжди було паршиво. Тому немає досвіду обговорення відповідних проблем. Мало в цій сфері, скажiмо так, центристів, тобто людей, які визнають слово вищим даром і вищою цінністю і разом із тим чітко усвідомлюють, наскільки небезпечне навіть необережне поводження з ним. «Будь- який уряд хоче контролювати пресу», — це слова знавця своєї справи, генерального директора всесвітньої служби Бі-Бі-Сі Марка Байфорда. Такий, отже, порядок речей навіть на батьківщині демократії. А розвинене громадянське суспільство вимагає, щоб влада була прозорою і відповідальною. У самому цьому суспільстві є радикали, яким свободи завжди буде мало, і є консерватори, які завжди вимагають посилити строгість. Відкрите суспільство у безперервних дискусіях, як публічних, так і інституційних, утримує ці спрямування у нестійкій рівновазі. Свобода слова не ізольована від інших свобод, вона — пробний камінь демократії.
А як стосовно цього у США? Перша поправка до конституції США свідчить: «Конгрес не повинен видавати законів.., які обмежують свободу слова або преси». Цілком виразно, мовою оригіналу всього чотирнадцять слів. Але захоплення від стислості цієї формули — свідчення наївності тих, хто цим захоплюється. Зі свободою слова скрізь проблеми, й у американців також. Ось уже понад двісті років після прийняття Поправки, закони, що так або інакше стосуються слова, видаються і видаються. Вони зароджуються в напруженій судовій практиці. А Перша поправка підтримує в судах невловиму духовну атмосферу, вона нібито нашіптує судді: якщо і доведеться чимось поступатися, то тільки не свободою слова. Ось два приклади.
У справі про завдання збитку репутації одного суспільного діяча журналісту загрожував великий штраф за «брехливу публікацію». Проте Верховний суд вирішив інакше. Тоді вперше ввели поняття добросовісної помилки. Було пояснено, що перша поправка передбачає відшкодування збитку за брехливі публікації, якщо автор знав про їхню брехливість. Журналісти не підлягають засудженню у разі добросовісної помилки, інакше виникне атмосфера страху і несміливості в пресі. Як помітив Р. Брюс Річ — один із найвидатніших фахівців із питань конституційного права США, це рішення Верховного суду «послугувало могутнім захистом для преси при її критичному висловлюванні на адресу суспільних діячів, а пізніше — і видатних політичних діячів». Верховний суд створив прецедент, керуючись у цій справі не тільки законом, але й чимось зверх закону, а саме — фундаментальними цінностями і стратегічними цілями. Така його прерогатива. Серед цінностей на першому місці стояла свобода слова, серед цілей — виключити внутрішню цензуру, яку породжує страх.
Інший приклад більш драматичний. Під час В’єтнамської війни з’явилася екстравагантна форма політичного протесту — публічне спалення державного прапора. Законослухняні американці були шоковані нечуваною наругою над священним символом. Було схвалено закон, почалися «посадки». І тривали доти, доки на процесі в Далласі в судовій суперечці не виплив убивчий аргумент — Перша поправка. Справа перейшла до Верховного суду штату Техас, потім — до Верховного суду США. І там обвинуваченого остаточно виправдали, а закон про відповідальність за публічне спалення прапора визнаний таким, що суперечить Першій поправці. Це рішення викликало обурення широкої публіки. Незадоволення висловив і тогочасний президент. На жаль, «іноді ми повинні ухвалити рішення, яке нам не подобається». Це слова одного з членів Верховного суду. Зверніть увагу, читачу: нікому не подобається — народу, президенту, суддям. Але вони ПОВИННІ. Одні — прийняти, інші — погодитися. Тут знову зіткнення цінностей. Що вимагає захисту насамперед — символ держави чи свобода слова? Свобода слова!
Спалення прапора cуд витлумачив як невербальне висловлення думки. Ви можете виступити на мітингу з промовою, що засуджує політику адміністрації, або тримати в руках транспарант із лозунгом протесту. Або спалити державний прапор. Усі ці дії — за визначенням cуду — різні способи самовираження, а свободу висловлення думок захищає Перша поправка.
Ця історія не закінчилася. Американський cенат зробив відтоді чотири спроби прийняти конституційну поправку на захист прапора. Триває дискусія на тему: чи є спалення прапора «спічем» (промовою)? Одні стверджують, що це не спіч, а «агресивна й образлива дія стосовно святині». Інші наполягають на тому, що це саме «спіч», а в такому випадку застосовується Перша поправка. Останнє голосування в cенаті відбувалося весною 2000 року. Того дня до Капітолію прийшла велика група патріотів. Було залучено сім лауреатів Нобелівської премії та «міс Америка». Не допомогло, не вистачило чотирьох голосів. Хоч є тенденція — з кожним голосуванням кількість сенаторів, які вирішили захистити прапор, збільшується. Й у журналістів, уже за власним почином, не прийнято знімати телекамерою неприємну для широкої публіки сцену.
Публічне життя, взагалі кажучи, складається зі СЛІВ та ДІЙ. Більше у ньому нічого немає. Думки, почуття, емоції, переживання — все це, так би мовити, всередині. Суспільне значення мають тільки зовнішні або інтерсуб’єктивні феномени, якими і є слова та дії. Скільки існує людство, стільки й панує проста істина — поблизу інших свобода індивіда не може не бути обмеженою. З цієї істини виростає і мораль, і право. Якщо мати на увазі дію, то мені подобається метафора про свободу розмахування кулаками в межах відстані до найближчого носа. Проте і тут Закон може поцікавитися намірами того, хто розмахує. А щодо слова, то всі можливі ситуації, коли воно стає небезпечним із морального та кримінального погляду, можна узагальнити в три категорії: а) інтереси національної безпеки, б) репутація індивіда, в) суспільна мораль. Якщо конкретніше, то йдеться про розголошування державної таємниці, про публікації, що порочать особистість, і про поширенні непристойностей.
Але ось що спало на думку в зв’язку з цим: наскільки складніше судити про перевищення свободи слова в порівнянні зі свободою дії. Що таке крадіжка, і чи було крадіжку скоєно — на ці запитання відповісти невимірно легше, ніж на запитання: що такe образа у пресі або чи є ось така сцена в ось такому романі непристойністю. Тому що законів про слово у нас, порівняно з деякими демократичними країнами, на диво мало. Очевидно, внаслідок девальвації слова. На слово у нас не прийнято звертати особливу увагу. Тримати слово, акуратно з ним поводитися. А, можливо, ставлення до слова є найточнішим показником рівня культури в суспільстві? Пригадую, як на початку перебудови на весь світ вибухнула glastnost. Тоді один мій приятель по шістнадцять годин на добу читав газети і журнали. А французький юрист оригінально відгукнувся про свіжий номер столичного журналу: за нашими законами, сказав він, тут матеріалу на двадцять судових позовів. Вважаю, ситуація відтоді не набагато змінилася, якщо навіть у солідному виданні на першій шпальті можна прочитати великий заголовок: «Банковская сделала по большому». Проте не виключаю, що для когось — це перл української журналістики. Свобода слова необхідна вже тому, що публіка може вільно розбігтися по інформаційних нішах, і кожен може знайти собі чтиво до смаку.
«На початку було Cлово» — це слушно не тільки з погляду предвічності Логосу. Слово будує реальність, світ соціальних відносин, людську поведінку. Нам кажуть, що матюк і хамська мова — сумний наслідок осоружних умов життя. Змініть, мовляв, буття — і запанує витончена словесність. Мені до душі інша теорія: треба почати зі слова. Шанобливе слово, навіть якщо людина вимовляє його нібито з обов’язку, здатне багато змінити на краще. Передусім, саму цю людину.
