Продовження. Початок див. у номері за 13 вересня
ЗМІНА ДРУГА
Столик у кафе. За столиком двоє. Вони все обговорюють і обговорюють складні інтелектуальні проблеми та дуже тонкі матерії.
«ПРИКРО, КОЛИ ЗА ТВОЇ Ж ГРОШІ…»
— Сьогодні театр перебуває із суспільством у вельми дивному «шлюбі». З одного боку, суспільство, хоч і трохи, але платить театру, а з другого, — абсолютно не ставить перед ним ніяких завдань. Суспільство зберігає театр, щоб сказати самому собі, що, мовляв, ми також маємо культурні заклади. Така позиція — ознака байдужості суспільства до театру. Але і театр, який досі не хоче відмовитися від романтичного міфу про те, що художник, працюючи в казенному театрі, може робити все, що його душі завгодно, погодьтеся, також видається вельми дивною фігурою. Грубо кажучи, ми з вами як платники податків найняли його, цей театр, і хочемо, щоб він не «самовиражався», а давав нам те, за що ми платимо. Зовсім інша річ, коли, наприклад, пивзавод найняв собі театр, який своїми виставами пропагує вживання пива (чи кави) певної марки. Тим більше, ми вже маємо подібний позитивний досвід на національній естраді.
— По-перше, не тільки на естраді. Наскільки мені відомо, випуск нового видання, присвяченого Національній опері, спонсорував пивзавод «Оболонь». І для мене не є абсурдом здійснення постановки «Лікаря Айболитя» за фінансової підтримки фармацевтичного об’єднання, а «Жізелі» — за сприяння ритуальної служби. Театр, який підтримується зі скарбниці, зобов’язаний готувати відповідні — казенні, в широкому значенні слова, видовища, як, наприклад, Національний театр ім. І. Франка, який, щоправда, чомусь робить це на спонсорські гроші. Пригадайте прем’єру цілком «казенного» «Езопа» Г. Фігейредо в постановці М. Гринішина. Це приклад вистави «великого монументального стилю», в якій зі сцени намагаються пишномовно говорити про високе. Все тут вагоме, зриме, величне, у фіналі навіть падають декорації-скелі, блищать блискавки, посилено демонструючи, як за правду гине Езоп. Хоча, можливо, за допомогою театрального видовища банкіри-спонсори дають можливість виявитися деяким саморефлексіям. А ось інший Національний театр героєм сезону зробив фігуру прямо протилежну: замість правдолюбця тут з’явився тотальний обманщик — пан Річард Уїллі з «№ 13» Р. Куні. Таке видовище просто зобов’язана підтримати партія шанувальників жінок П. Зіброва, а не справні платниці податків жіночого роду. Прикро, коли за твої ж гроші тобі зайвий раз нагадують, як вправно вміють обманювати вас чоловіки.
— Авжеж. І хоч «нас» чоловіки не обманюють, але все ж, колего, з вами важко не погодитися. У тому смислі, що мені також прикро — за вас, «коли вас вправно обманюють чоловіки».
— Ваше співчуття абсолютно зайве, оскільки все в житті завжди чудово урівноважується.
— Тим більше, за чий же рахунок це «урівноваження» має демонструватися, як не за ваш?! Адже за уроки потрібно платити?! Крім того, вдумайтеся: можливо, когось «це» навіть утішає?! Коли так, то, виходить, ми знову переплутали «високе» і «низьке»? На самому початку нашої розмови мене якось неприємно кольнули ваші слова про «низьке», але я спочатку не надав їм значення, вирішивши, що це просто неточність чи обмовка. Потім зрозумів: очевидно, тут один із ключових моментів наших розбіжностей: я не розумію, що таке «низьке», і тому саме нашу «десертну гру» вважаю абсолютно професійною справою. У моєму розумінні, низьке — це зовсім не те, що дано нам у наших відчуттях (навіть тактильних), як, наприклад, смак кави чи морозива; низьке — це спроба зробити мене гіршим, ніж я є насправді, йти на поводі у власної слабкості, а «високе» — це подолання, в тому числі й власних слабкостей. І якщо ви візьмете як найголовнішу цінність свого існування саме життя, то все стане на свої місця. «Високим» стане все те, що сприяє життю і накопиченню сил для його продовження, «низьким» — все те, що вбиває. Адже «високе», «піднесене» і «низьке» — це зовсім не вікові категорії. Різницю між «високим» і «низьким» я вбачаю в тому, що «високе» живе завтрашнім днем, а низьке — орієнтується лише на даний момент. Тому неправда, що з віком люди стають «нижчі». Проте і тут все, як в Африці: той, хто довго йде на захід, обов’язково приходить на схід. Бо «зло є в добрі, добро — у злі».
— У чоловіків своя дивна логіка, бо жінка, як правило, живе творенням «сьогодні». Її світ — це «світ тут і зараз», до речі, в цьому криється одна з причин, чому саме для жінок такий важливий театр. Ви ж не будете заперечувати, що 70 — 80% глядацької аудиторії — це жінки, які потребують емоційних, психологічних спалахів, ситуативних переживань, що для чоловіків, мислячих програмно і стратегічно, не так важливо.
ІНВЕСТУВАННЯ КУЛЬТУРИ
— Припустімо. Однак досить часто сьогодні можна почути нарікання з боку художників на інертність потенційних спонсорів і на відсутність меценатів. А на мою думку, вони, спонсори-меценати, абсолютно праві, що не дуже охоче інвестують місцеве мистецтво. Вони не бачать на сцені головного, такого їм необхідного: героя, який втілював би ідеали нашого часу. Росія в цьому пішла набагато далі (в минуле): спочатку це були дуже симпатичні «злодії», потім — не менш симпатичні «менти», «прикордонники», одним словом, «наші хлопці». Те ж саме Америка, «оплот демократії»: виходячи зі своєї доктрини «американських свобод», вона пропагує образ такого собі рейнджера, який рятує світ, вступаючи при цьому в неминучий конфлікт із державою. Це суперечить традиційному сценарію, бо ще за часів фараонів влада витрачала податки головним чином на створення свого героїчного образу.
— «Наші хлопці» насправді зовсім не наші, і всенародну любов ним знайти надто важко. А ось інвестування культури, як на мене, справа передусім державна, а вже потім меценатська. У країні має бути певна гуманітарна політика, а не серія випадкових заходів. І для розробки та втілення в життя цієї політики, власне, й існує Міністерство культури. Крім того, мені зовсім не подобається міф про Дягілева, який ніби кидав тисячі на розвиток російської театральної культури. Дягілев був видатним імпресаріо і продюсером, якому було надзвичайно непросто віднайти кошти на розкручування своїх перших балетних труп. А ось які князі та чому давали йому гроші, цікавим потрібно уточнювати, заглиблюючись у мемуари, на сторінках яких все виглядає не так ідилічно і просто. Але, погодьтеся, інститут держави існує не для того, щоб збирати податки, а для того, щоб регулювати витрати цих величезних сум, і в соціальному середовищі в тому числі: освіта, охорона здоров’я, культура. А сьогодні держава до цих сфер ставиться надто необов’язково, хоч саме вони як неприбуткові вимагають першочергового фінансування. З другого боку, я можу зрозуміти чиновників, які не можуть зрозуміти, за що власне і кому платити в культурі. Це результат відсутності все тієї ж гуманітарної політики, стратегії розвитку культурної сфери. А вже потім будь- який, скажемо так, національний гуманітарний проект може бути підкріплений грошима бізнесу. Але не з цих грошей культура починається, а з тих, що віддали ми з вами як справні платники податків державі для того, щоб вона їх правильно і по- розумному перерозподілила. Тут попутно можна вказати на все нові й нові успіхи столичного містобудування, а також пригадати, що останню театральну споруду в Києві було збудовано дев’яносто (!) років тому — Другий міський театр, який згорів під час громадянської війни. І на цьому будівництво театрів у столиці України припинилося. Нові колективи отримували будівлі-перебудови — ледве перелицьовані піджаки, Київському державному інституту театрального мистецтва відповідає статус всеукраїнського бомжа, а величезний Оболонський район мегаполіса, який перевищує за чисельністю населення деякі обласні центри, взагалі не має нічого схожого на театральну споруду.
БЛАГОГОВІННЯ ПЕРЕД ЖИТТЯМ
— Ваш патетичний монолог і в частностях, і в цілому вписується в одну з найбільш поширених інтерпретацій буття — у спробу уявити його як черговий «кінець світу» або, у найкращому разі, «вивих», «смертельну хворобу» і т.д. Але оскільки життя саме по собі — «це смертельна хвороба», то такі клінічні інтерпретації заганяють нас у глухий кут. Пригадайте мову театральної критики: «метастази», «абсцес», «агонія», «атрофія», «анабіоз». Складається таке враження, що ми міркуємо не про мистецтво, а пишемо висновок паталогоанатома. Давши глобальну апокаліпсичну оцінку буттю, ми в результаті не в змозі роздивитися те реальне, що відбувається в нашому житті. У зв’язку з чим я хотів би розповісти ось про що. Не так давно мені довелося пережити ремонт квартири, який дав мені цілу низку цінних уроків, які стосуються безпосередньо теми нашого з вами діалогу. Причому кожний із цих уроків я сам оплатив.
— Ось бачте, виявляється, і чоловіки платять за уроки життя!
— Припустімо. Створивши ситуацію ремонту і, відповідно, потрапивши в абсолютно нову для мене сферу ділового спілкування, я не відразу помітив, що мене як замовника досить вправно заманюють в пастку, після чого пред’являють рахунок, оплативши який я отримую шанс бути виведеним із глухого кута або, точніше, бути заведеним у новий. Спочатку мені здавалося, що це особливість одного конкретного виконавця, але невдовзі я зрозумів, що це — стратегія; причому стратегія не тільки ринку господарських і будівельних послуг, а й загалом того всенародного ринку, в якому всі ми сьогодні опинилися. Якщо вам доводилося мати справу з цим потенційним глядачем, то ви, очевидно, не можете не погодитися зі мною, що рано чи пізно виявляється, що цей «простий народ» грає за досить жорсткими правилами, а нас з вами, як і наших колег, глибоко зневажає. Головним чином, за «інтелігентські штучки». Наприклад, коли до вас прийдуть робітники, ви як інтелігентна господиня, зрозуміло, запропонуєте їм пообідати, зробите вигляд, що не помітили поламаних ними меблів і т.ін., і не будете враховувати цих збитків. Вони ж, особливо не переймаючись, легко перейдуть з вами на «ти» і виставлять вам рахунок за кожний свій «майстерний» рух, навіть за той, який внаслідок їхньої незграбності завдасть вам збиток. І я думаю, що саме неврахування цієї обставини виводить театр зі сфери актуальних інтересів суспільства. Мистецтво ж має вписатися якимсь чином у сферу товарів і послуг, тобто, в основному, різних підробок та імітацій.
— Гадаю, ви в чомусь дуже помиляєтеся, колего. Адже ці майстри, що так жорстко і просто грають на своєму полі, просто кажучи, «кидають» вас, будуть абсолютно безпорадні в інших сферах. Хокеїст, який грубо грає і підставляє підніжки супернику, аж ніяк не хам у ресторані і не та людина, яка не сприймає мистецтво. Це різні сфери життя, настільки ж різні, як колонія для неповнолітніх злочинців і дитячий садок з поглибленим вивченням англійської мови. Прийшовши на їхнє поле, тобто почавши робити ремонт, ви просто зобов’язані були вивчити правила нової гри та потренуватися. А ви цього не зробили, гадаючи, що ваше інтелігентське середовище універсальне. Прийшовши до театру, ці майстри, можливо, будуть благоговіти перед мистецтвом, і найголовніше, вони шукатимуть там те ж саме, що і ми з вами. Чуттєвий досвід, який не вдалося їм пережити, хоч характер їхніх пошуків буде зовсім іншим.
— Цікаві міркування і, я б навіть сказав, яскраві емоційні порівняння, однак саме останні призвели вас до подвійної помилки. По-перше, ми з вами не претендуємо на роль творців монстрів, а по- друге, і найголовніше, ми виходимо з логіки побудови партнерських відносин із тими, з ким спілкуємося, чи не так? Чи граємо ми з партнером за дружніми правилами чи за правилами ворожими. Той, хто шахраює, безумовно, бачить у партнерові спілкування ворога. І хоч я розумію ваші ніжні почуття до майстрів (вони, як сентиментальність леді Чаттерлей), але розділити їх не можу, оскільки у названих мною шахраїв, на відміну від нормальної людини, як на мене, інші очікування і від життя, і від мистецтва.
— Так, роман Лоуренса не залишив мене байдужою, однак якщо і доречні порівняння з грою, то ремонт — це бокс, а не шахи. Хоча нічого дивного у ваших словах немає: в Україні так повелося, що жінки кладуть асфальт, роблять ремонти і т.ін., а тому більш готові до так званих аномальних проявів, ніж стратеги-чоловіки.
— Нормальна людина виходить із презумпції доброзичливості, а шахрай і на мистецтво дивиться як на ворога чи потенційну жертву. Тому шахрая цікавить — золота це статуетка чи ні, скільки вона коштує тощо, а не те, що цікавить нас із вами. Крім того, шахрайство — це не класова категорія, і тому представників шулерського амплуа можна зустріти і в «інтелігентському», як ви його називаєте, середовищі. Отже, тут не проблема зіткнення із середовищем. І тому, коли ми говоримо про цього потенційного глядача, ми повинні брати до уваги його ворожість стосовно таких, як він. Американське кіно, до речі, враховує подібні речі. Подивіться, велика частина американських фільмів будується на протистоянні — головним чином, героя і держави. З ким воюють Шварценеггер, Сталлоне, Уїлліс? З представниками влади. Вони ж — реалізовують закон добра. Тут і пролягає вододіл. Театр здебільшого будує свої відносини з глядачем, керуючись саме цим законом — законом добра, але глядач неоднорідний. Питання не в тому, хто скільки книг прочитав і чи взнає на слух симфонії Моцарта. Мова про те, що ми живемо за різними законами: добра і зла. Тому те, про що ви говорите, малоймовірне. Малоймовірно, що «майстри будуть благоговіти перед мистецтвом, і найголовніше, вони шукатимуть там те ж саме, що й ми з вами». Будучи послідовними, ми дійдемо висновку, що і ви повинні отримувати насолоду від блатного фольклору, який є для когось прозрінням. Крім того, мені взагалі незрозуміло, що означає «благоговіти перед мистецтвом». Благоговіння я відчуваю тільки перед Життям.
— Щось уже занадто проста контамінація високого та низького у вас виходить. Блатняк, яким «виховують» киян водії маршруток, аж ніяк не мистецтво, а саме те життя, перед яким доводитися «благоговіти» кожний відпущений Богом день.
— Уявіть собі, що блатний фольклор — це не тільки прояв життя, а й мистецтво, нехай не таке, як подобається нам з вами, однак... Пам’ятаєте, як чудово сказав Моммзен про римську культуру: «Найгеніальнішим витвором мистецтва цієї епохи був сороміцький роман». Минають часи, і згодом, у ретроспективі, ми часто судимо про епоху вже не тільки і не стільки за гімнами, скільки за проявами так званої «низької культури», якої ми занадто соромимося. А даремно. Адже спілкування з мистецтвом — це діалог. І я як глядач, читач або слухач готовий підтримувати його з ким завгодно, але до певної межі: доти, доки мене не ображають, не обманюють, не принижують, не виявляють до мене ворожості та насильства.
— Про високе і низьке в мистецтві, і не тільки, сподіваюся, ми з вами поговоримо наступного разу, тим більше, що в цьому сезоні з’явилася дуже цікава вистава «Кам’яне коло» в Центрі сучасного мистецтва «Дах», де благополучно співіснують «низьке» і «високе», фольклорне і сакральне начало…
— … і тоді, нарешті звільнившись від дієтичних шор і зрозумівши, що центр — рухливий, ми спробуємо отримати радість від всіх тих «плодів», які дарує нам життя.
