(Коментарі до статті «Рейдери в науці» Ніни Клименко та Євгенії Карпіловської, «День» № 167-168, 17-18 вересня 2010 р.)
Рейдерство й справді за останні роки в умовах безладдя, ігнорування законів і занепаду моральності значно активізувалося й стало суспільним явищем, точніше — суспільним злом. Як і всяке зло, воно потворне й багатолике. Найпоширеніше рейдерство матеріальне (захоплення землі, підприємств, будинків, лісових масивів, озер, скверів, пляжів і т. ін.). Потерпає від нього й інтелектуальна сфера.
Серед науковців — мовознавців Національної академії наук України абсолютна більшість — це чесні й самодостатні вчені, для яких рейдерство не потрібне й неприйнятне. Рейдерські атаки на інтелектуальну власність (словники, дисертації, статті, винаходи тощо) здійснюють не якісь фантастичні наукові рейдери, а плагіатори, кар’єристи, авантюристи, нездари й нероби з великими амбіціями й мізерними інтелектуальними можливостями. Стало своєрідною пошестю масово видавати словники нікому не відомих «лексикографів», які паразитують на словникарському багажі академічної науки. Від цього дуже потерпає не тільки Інститут української мови, а й Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, бо переважна більшість атакованих рейдерами словників була підготована ще до його поділу на два наукові підрозділи. За відсутності в державі верховенства права, при корумпованості судів і байдужості суспільства боротися як з матеріальним, так і з інтелектуальним загарбництвом дуже важко.
Але є ще й третій тип рейдерства — це посягання (англ. raider — «нападник») на честь і гідність науковця, приписування йому неіснуючих вад, аморальних якостей і вчинків, дискредитація його перед громадою. Розрахунок рейдерів при цьому простий, але для них практично безпрограшний: облити опонента (конкурента, когось невгодного) брудом, змішати з болотом — і нехай потім відмивається, доводить, що він «не верблюд». Якщо вважатиме це нижче своєї гідності й промовчить за принципом «собаки гавкають, а караван іде» — значить винуватий, апеляція ж до суду коштуватиме йому багато витраченого часу, грошей, нервів і здоров’я. Такі методи боротьби, на жаль, трапляються і в академічному науковому середовищі. Саме на цей шлях стали й Н. Клименко та Є. Карпіловська.
Викриваючи рейдерські атаки в мовознавчій галузі, вони назвали лише єдине прізвище, оголосивши чи не найбільшим рейдером видатного вченого, авторитетного й шанованого серед мовознавців України й особливо Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАНУ академіка В.Г. Скляренка. Для нас ця стаття стала повною несподіванкою й навіть шоком, бо не чекали, не припускали і навіть у кошмарному сні не могли привидіти, що дві співробітниці інституту, керівники відділу структурно-математичної лінгвістики, які дуже добре знають істинні наукові й моральні якості свого директора, поставлять усе з ніг на голову й змалюють ситуацію в інституті, зокрема й роботу над «Етимологічним словником української мови» спотворено, по-наклепницьки, з точністю до навпаки.
Особливе здивування й обурення у нас, укладачів і редакторів цього словника, викликали такі твердження авторок: «...нині мовознавчу громаду дедалі більше тривожить те, що нинішній керівник редколегії словника академік В.Г. Скляренко ім’я О.С. Мельничука згадує все рідше», «все настійніше непосвяченій громаді справу подають так, ніби нині взагалі цей словник лише укладають під керівництвом академіка В.Г. Скляренка», «можна, звичайно, мовчанку колишніх соратників академіка О.С. Мельничука пояснити бажанням скоріше завершити видання «Етимологічного словника»: мовчимо і не перечимо рейдерам, які дають гроші на його видання», «украй болісно і прикро за потоптану пам’ять О.С. Мельничука», «можна не сумніватися, що й коли йтиметься про списки претендентів на державні нагороди за створення «Етимологічного словника української мови», про академіка О.С. Мельничука, скоріше за все, намагатимуться забути» й т. ін.
Усе це нісенітниця й маячня. Реальна картина роботи над «Етимологічним словником» зовсім інша. Його видання фінансується не якимись міфічними рейдерами, а з державного бюджету, 4-й і 5-й томи — за проектом «Словники України» відповідно до Указу Президента України від 7 серпня 1999 р. №967 «Про розвиток національної словникової бази». Академік В.Г. Скляренко ніколи не був і не є керівником редколегії словника — ним залишається О.С. Мельничук (навіть посмертно). Укладання словника було завершено ще 1975 року, після чого йшлося лише про його редагування. За період 14-річної перерви у виданні словника через безгрошів’я з 15-ти колишніх членів авторського колективу в Інституті залишилося лише четверо: Т.Б. Лукінова, Г.П. Півторак, О.Б. Ткаченко, а також В.Г. Скляренко, який є таким же членом редколегії, як і всі решта. На нашу долю й випала місія продовжити й завершити цю фундаментальну працю.
4-й і 5-й томи «Етимологічного словника» видані з використанням новітніх комп’ютерних технологій. Співредактором 4-го тому був В.Г. Скляренко. Він узяв на себе всю організаційну роботу, зокрема й контроль за правильністю комп’ютерного зображення нестандартних літер і численних діакритичних знаків з алфавітів різних мов світу, представлених в «Етимологічному словнику», і вичитав усі верстки також і другої половини словника замість померлого співредактора. 5-й том взагалі залишився без редакторів. Не маючи жодного стосунку до цього тому (не укладач і не редактор), В.Г. Скляренко потратив два роки на роботу з видавництвом — вичитування п’ятьох версток, звіряння матеріалів з першоджерелами, а також перехресні взаємопосилання між реєстровими словами по всіх томах тощо. Видавництво «Наукова думка» пропонувало йому стати офіційним редактором 5-го тому згідно з виконаною роботою, але він відмовився. 6-й том «Етимологічного словника» ми редагуємо втрьох, а В.Г. Скляренко як член редколегії прочитав увесь том. Очолити редколегію цього тому він також відмовився, але на наше прохання ділиться своїм багатим досвідом, постійно дбаючи про те, щоби й останній том словника вийшов із дотриманням принципів і підходів, закладених О.С. Мельничуком (його ім’я як відповідального редактора стоятиме першим і в цьому томі).
Будь-яке рейдерство абсолютно чуже для моральних принципів академіка В.Г. Скляренка як ученого, керівника авторитетної академічної установи й неприйнятне в його повсякденній науковій та адміністративній діяльності. Він успішно працює в чи не найбільш складній у мовознавстві галузі — порівняльно-історичній акцентології, продовжуючи справу видатного вітчизняного лінгвіста акад. Л.А. Булаховського. Перу В.Г. Скляренка належить кілька ѓрунтовних монографій, у яких простежується історія українського наголосу від найдавніших часів і у взаємозв’язку з іншими слов’янськими й неслов’янськими (зокрема балтійськими) мовами. Його ім’я як акцентолога добре відоме за межами України. Він підготував кількох молодих акцентологів і нині вже йдеться про київську акцентологічну школу.
Багатий досвід роботи В.Г. Скляренка над «Етимологічним словником» (уклав понад 2500 статей у різних томах) втілився також у ѓрунтовних розробках порівняльно-історичної та історичної лексикології, зокрема в книгах «Темні місця» в «Слові о полку Ігоревім» (К., 2003) та «Русь і варяги» (К., 2006).
Чесність В.Г. Скляренка, його виняткова порядність, гуманність, доброзичливість, турбота про весь колектив і кожного вченого як творчу особистість забезпечили в Інституті мовознавства здоровий моральний клімат, спокійну робочу атмосферу й продуктивну працю.
Про хід роботи над «Етимологічним словником» В.Г. Скляренко періодично інформує вчену раду інституту (а не «непосвячену громаду»), об’єктивно, не приписуючи собі чужих заслуг. Усе це чули й члени вченої ради Н. Клименко та Є. Карпіловська й мали можливість неясні або сумнівні питання з’ясувати в директора або у своїх колег.
В опублікованій статті проглядається вболівання авторок за долю «Етимологічного словника», але воно лицемірне й фальшиве. Адже коли В.Г. Скляренко звернувся до них із проханням долучитися до роботи над цим словником і підготувати в їхньому відділі довідковий 7-й том (алфавітний індекс лексем з різних мов світу, засвідчених у словнику) з використанням спеціальних комп’ютерних технологій, вони відмовилися, мотивуючи тим, що «у нас інші плани». Довелося звертатися до іншої установи. Звичайно, це викликало напруження у стосунках між обома сторонами, бо ніде не чувано й не бачено, щоб у державній установі з бюджетним фінансуванням співробітники відмовлялися від виконання завдань загальнодержавного значення. Розуміючи слабкість своїх позицій, керівники відділу структурно-математичної лінгвістики вдалися до фальсифікацій і наклепів.
Існують певні норми людських взаємин, переступати які аморально. Авторки опублікованої статті їх переступили, знехтувавши моральний кодекс ученого. Вони — відомі в наукових колах фахівці своєї галузі, але на повагу й визнання заслуговують лише ті вчені, в яких органічно поєднуються три якості: компетентність, наукова одержимість і висока моральність. Н.Ф. Клименко і Є.А. Карпіловська, на жаль, не витримали головного тесту, важливішого за будь-які наукові здобутки, регалії й звання, — тесту на людську порядність.
Григорій ПІВТОРАК, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор; Орест ТКАЧЕНКО, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор; Тетяна ЛУКІНОВА, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник
