Явище цікаве і незвичне. Актори у ньому діти, глядачі — діти, а теми вистав зовсім не дитячі. У творчому доробку театру 30 соціальних вистав, сотня успішних виступів і десяток гастрольних турів по навчальних закладах та інтернатах області.
«Коли я вирішила працювати з молоддю у гендерній площині, то перше, що я їх запитала, як би вони хотіли отримувати інформацію»? Відповідь була несмілива, але чітка: «Без моралі, тобто повчань та лекцій». Вже тоді я зрозуміла, що звична форма стала нудною для молоді і вона потребувала альтернативи, нового транслятора роздумів над життям. Так народилася ідея започаткувати соціальний театр, бо під час вистави можна поставити запитання до глядачів і до акторів, — розповідає громадська активістка Світлана Дубина. — Ми всі взаємодіємо, комунікуємо між собою. У когось комедія, у когось — трагедія. Але для кожної людини головне — виговоритися, спробувати усвідомити свою життєву позицію, «побачити» її. Коли я почала спілкуватися з дітьми, то зрозуміла, що багато з них не хочуть повертатися додому після занять, або, навпаки, йти до школи, або спілкуватися з ровесниками. Дітей турбує насильство у різних його проявах і це насторожує. Під час вистави можна «приміряти» на себе різні ролі, виступити і як кривдник, і як жертва, подивитися на себе збоку. І коли діти програють ці ролі, вони стають більш готовими до змін, до життя».
Сценарії юні актори пишуть самі. Та перед тим, як приступити до творчості, вони проходять низку тренінгів з тієї чи іншої теми, бо повинні зрозуміти суть проблеми і знайти шляхи її вирішення. На заняття для молодих акторів запрошують найфаховіших тренерів, адже проблеми, які підіймають діти у своїх соціальних виставах, складні й... незручні. Самі ж автори зізнаються, що теми для сценаріїв випливають назовні ще під час занять, їх не важко знайти, адже в буденному житті багато прикладів дискримінації і насильства.
«Ви ж знаєте, як у школах «тролять» «не таких» дітей, як над ними знущаються без причини?! Хоча кожен з нас має право бути таким, як хочеться. Ця тема підіймається у виставі «Ярлики». Про розподіл жіночих та чоловічих ролей, який починається ще з дитинства: дівчатка ніжні та тендітні, їм — рожеве, а хлопчик мужні та сильні, їм — синє, розповідається у мініатюрі «Дівчата не автомобілісти», — описує акторка театру Діана Мініна. — Кожен з нас, хто пише мініатюру, заздалегідь розподіляє в своїй уяві ролі між акторами. Ніхто нікого не примушує бути тим чи іншим героєм. У нас демократія!».
Наталя Паламарчук, практичний психолог Вінницького технічного коледжу, на базі якого діє соціальний театр, каже, що після того, як діти почали відвідувати соціальний театр, у неї побільшало роботи. Студенти почали активніше звертатися за консультаціями і розповідати про свої проблеми.
«Театр має вже чотири випуски, адже діє ще з 2011 року. З кожним роком діти стають більш відкритими у своїх поглядах на життя, — зауважує Наталя Паламарчук. — І мушу визнати, що питання насильства, зокрема у сім’ї (з боку нерідних батьків) — це непоодинокі випадки. Також студенти консультуються щодо насильства у парі, коли молоді люди починають контролювати життя один одного. Їм це не подобається. Вони прагнуть бути незалежними і рівними у стосунках. А це вже результат роботи соціального театру, який дозволяє змоделювати різні ситуації і вказати на вирішення проблеми».
Після кожної вистави актори працюють із глядачами. Вони або розподіляють їх на групи, або працюють з усім залом. Адже кожна вистава підводить до висновку, але не озвучує його. І завдання акторів з’ясувати, а як би ви завершили цю п’єсу?
«Якось після вистави в одній з районних шкіл області до мене підійшов «дуже буйний хлопчик», як його називали, і сказав: «Сьогодні я ледь не заплакав, ви показали у п’єсі мою маму і тепер я її зрозумів». Для мене його слова були визнанням, як звання народної артистки... Завдання наших акторів — мотивувати глядача задуматися. Вони не «Бременські музиканти» — приїхали, показали і поїхали, вони хочуть спілкуватися. Наші актори настільки креативлять, що часом плакати хочеться від болю. Особливо, коли віддзеркалюють неувагу батьків, підіймають тему народжених задля грошей дітей, приниження від ровесників, вчителів. Вони вставляють фрази, які запам’ятали на все життя, у репліки головних героїв: «Ти думаєш, що знаєш фізику? Курка також птиця, але ж не літає!», — цитує фразу з вистави «Мотузка» Світлана Дубина. — З народження ми обставляємо наших дітей заборонами, бар’єрами, кайданами, які завдають їм шкоди. Але так не має бути. Від цього мало користі. Тому не бійтеся їхніх «фішок», любіть своїх дітей, їм треба жити і легко дихати».
Цей сезон соціального театру вже завершився. І не тільки фінальними оплесками, але й роздумами для глядачів про (не)правильні форми життя. Зупинятися актори-волонтери не збираються. Вони вже думають над продовженням історій своїх героїв. І нові мініатюри не забаряться, бо актуальних тем ще так багато.