У Амосовському інституті є чудове правило: складну новаторську операцію, вперше вдало виконану молодим хірургом, колеги на п’ятихвилинці відзначають оплесками. Сьогодні є привід таке ж почуття вдячності і підтримки висловити видатному хірургові й організаторові охорони здоров’я, директорові НІССХ імені М.М. Амосова, членові-кореспондентові НАМН України, професорові Василю Лазоришинцю. Йому виповнюється 60 років.
— Василю Васильовичу, ви працюєте у славетних стінах вже три десятиліття і ви мали тут трьох учителів — Миколу Михайловича Амосова, Геннадія Васильовича Книшова, Михайла Францовича Зіньковського. Будь ласка, кілька слів про кожного.
— Миколу Михайловича, ще не уявляючи, що увійду до його когорти, я вперше побачив і почув 1974 року, коли нам, першокурсникам Київського медичного інституту, він прочитав лекцію про майбутнє медицини. Амосов вів мову про час, коли, можливо, з’являться хірурги-роботи. Я тоді навіть подумав: можливо, варто піти в напрям, що зветься сьогодні біоінженерією і медичною кібернетикою? Але залишився все ж вірний початковому виборові. А професійно зустрівся з Миколою Михайловичем 1987 року — в останній рік його директорування. На той час я вже набув певного досвіду серцево-судинного хірурга в обласній лікарні у Чернігові. Проте розумів, що потрібно розвиватися далі, тому подав заяву до клінічної ординатури НІССХ. Склав успішно іспит. 1988 року директором Інституту вибрали Геннадія Книшова, з яким довелося працювати понад 20 років. Саме Геннадій Васильович відкрив нам «вікно в Європу». Ми почали активно їздити до авторитетних клінік світу для стажування й обміну досвідом. Що ж до Михайла Зіньковського, то йому належить велика заслуга заснування першої в Україні клініки кардіохірургії дитячого віку. Тут нам вдалося здійснити мрію Амосова і Зіньковського: ми почали успішно оперувати новонароджених при виявленні критичної вади серця.
— Продовжуючи тему порятунку маленьких дітей, не можна не сказати про створення нового напряму — акушерської кардіохірургії. Чому вона є такою важливою?
— Важливою вона є з двох причин. По-перше, чимала кількість жінок, попри патологію серця, інколи досить тяжку, таку, що загострюється в передпологовий період, все ж наважуються на материнство. І аби воно благополучно здійснилося, деколи потрібна складна операція на серці, яку можна провести лише в умовах нашого інституту. Тому спільно з Інститутом педіатрії, акушерства та гінекології НАМН України ми організували мультидисциплінарну команду, завдання якої — максимально убезпечити вагітну від можливих ризиків за наявної патології серця. Зазначу, що в особливо складних випадках пологи відбуваються в нашому інституті. Так ми врятували понад 40 життів майбутніх матерів.
По-друге, новонароджені, які потребують допомоги кардіохірурга вже в перші дні, інколи навіть години життя. Але для цього потрібна відповідна діагностика ще в пренатальному періоді, тобто в материнській утробі. Так, вперше в Україні було виконано операцію щодо вродженого недорозвинення лівих відділів серця у дівчинки, яка щойно народилася. Потім було ще дві відновні операції. Сьогодні дитина нормально розвивається. Щоправда, в майбутньому їй, найімовірніше, буде потрібна пересадка серця.
— Ваш інститут займається сьогодні трансплантацією серця?
— Поки що ні. Але такі дослідження в експерименті, тобто на тваринах, ми успішно проводили. Інакше кажучи, ми готові до таких викликів. Проте поки що вважаємо за доцільне зосередити свої зусилля на тих операціях, в яких ми в Україні — лідери. Це і аортокоронарне шунтування на працюючому серці, і боротьба із септичним ендокардитом, і втручання на аорті. Тут у нас результати одні з найкращих у світі.
А щодо пересадки серця, то, передусім, слід розставити акценти в суто правовій площині, а потім вже розмірковувати у практичному напрямі. Але майбутнє все ж за напрацюваннями біомедичної інженерії, такими, як і штучне серце зокрема.
— У вас є досвід роботи в Мінздоров’я України як заступника міністра і виконувача його обов’язків. Який ваш погляд на перспективи реформування охорони здоров’я?
— Я досить багато вивчав системи охорони здоров’я в різних країнах, де мені доводилося і працювати, і стажуватися. На мою думку, універсальної системи охорони здоров’я не існує. Кожна країна має свою, відмінну від інших. Красномовним є приклад з обов’язковим медичним страхуванням: половина розвинених країн його має, а решта не мають, і навіть не планує його запроваджувати.
Але головне полягає і в тому, що реформа медицини неможлива без реформи адміністративної, фінансової, пенсійної. І якщо хтось скаже, що це не так, — не вірте. Необхідно чітко визначити для кожного міністерства свою ділянку відповідальності.
Скажу більше. У нашому інституті свого часу було проведено, я б сказав, міні-реформу. Суть її полягала в переведенні оплати праці всього персоналу на чітко обумовлені, справедливіші принципи: замість оплати ліжко-місць було запроваджено фінансування за успішно проведені операції. У результаті, окрім вищих зарплат, у людей з’явився і чіткий стимул до професійного вдосконалення. Гадаю, що такий принцип має бути враховано і в планованій реформі.
— Василю Васильовичу, від щирого серця вітаємо вас із ювілеєм. Успіхів вам і натхнення в подальшій великій роботі!
— Дякую.
