2006-й не був особливо багатий на події в соціальній сфері. Проте в нашій країні соціалка подіями взагалі звичайно не балує — основні тенденції намічено вже давно, і суспільство рухається накатаною доріжкою, то там, то тут роблячи зупинку. Іноді зупинки затягуються. Іноді навіть здається, що далі шлях ми не продовжуватимемо. І тоді народжується тема. Для хорошої проблемної статті. А коли рух усе ж таки поновлюється — не даремно ж ми пишемо добрі проблемні статті — народжується тема для невеликої замітки, десь так на другу шпальту: все, мовляв, добре. Краще, ніж ми думали.
А кардинально нічого не змінюється.
Проте трапляються непередбачені ситуації. Ось, наприклад, хвороби. Зустріли ми новий, 2006-й рік, нагадаю, під знаком пташиного грипу. Паніка була посіяна завчасно й сумлінно: всю зиму і піввесни ми чекали, що горезвісний грип мутує, змішавшись із грипом звичайним, і почне знищувати людство повітряно-крапельним шляхом, та з такою швидкістю, що іншим хворобам, включаючи чуму, така швидкість і не снилася. Але вірус повів себе мирно (або ж, як запевняють лікарі, заходи, здійснювані людством, його утихомирили), і задовольнявся вбивством диких гусей-лебедів і домашніх курей. Останніх, до речі, більше знищували рятувальники МНС, аніж сам грип. Завдяки цьому чи ні, але апокаліпсису, який насувався, вдалося запобігти. Від «курячих історій», які нескінченно демонструються по телевізору, залишилося почуття тривоги і... агресії, про яку ще буде сказано пізніше. Масові вбивства — це недобре для масової свідомості, нехай навіть жертви усього-на-всього курки, які й так мали піти в суп.
Як рік почався, так він і закінчився — панікою і насильством. Як уже писав «День», останній місяць у нашій країні став місяцем дивних і страшних випадків — то в одному, то в іншому регіоні відбувалися масові заворушення, начебто озвірину в усі водосховища домішали. Плюс — декілька показових самогубств. Усе це, зрозуміла річ, не просто так, а як наслідок політичної-економічної нестабільності, від невпорядкованості та самотності...
Від підвищення тарифів на комунальні послуги. Ось, до речі, одна з найбільш знакових соціальних, та й політичних, подій року. Україна об’єдналася, щоб підняти тарифи — в усіх містах і селах одночасно, щоб не відчували себе самотніми громадяни в необхідності віддавати стільки грошей за незрозуміло як надавані послуги. Ціни піднялися — якість залишається на місці. Декілька тисяч громадян у країні піднялися на мітинги — інші залишилися вдома. Можна звичайно, будувати різні версії про причини відсутності стихійного протесту, хоча в принципі — всі проти. Але є в цьому якась гордість, якесь презирство до влади та її ухвал, небажання ні прохати, ні вимагати... Вам так не здається?
Серйозні зрушення сталися у сфері захисту прав людини і... тварин. Почнемо з останніх. Нарешті, після довгих поневірянь, двох вето і численних коректив Верховною Радою було ухвалено Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження», в якому регламентуються такі важливі моменти, як утримання диких тварин, крокодилів різних і леопардів (у помешканнях — категорично заборонено), усипляння бездомних тварин, проведення собачих боїв (також заборонено) і тому подібне. Не те, щоб із прийняттям цього закону щось якісно змінилося в поводженні з тваринами, але з таким нормативним документом громадським організаціям буде набагато простіше боротися за дотримання прав звірів.
І, нарешті, в Києві відкрився притулок для безпритульних. Після того, як тисяча людей замерзла на вулиці. Уявляєте, яка була б трагедія, загинь ця тисяча в якомусь торговельному центрі від рук терористів, чи розбийся вона в літаку, або якби вони отруїлися неякісним м’ясом, завезеним із сусідньої країни? Але смерть тисячі безпритульних українців і суспільство, і влада прийняли абсолютно спокійно. Усе одно, що сказали вголос: «Безпритульні — не люди!». Проте Будинок соціальної опіки все ж таки відкрили.
Багато уваги було також приділено людям із особливими фізичними потребами. Певний позитив: журналістам і громадським організаціям нарешті вдалося донести до свідомості влади, що інвалідам потрібні не гроші, а робота. У лютому навіть було створено спеціальний Центр із працевлаштування людей з обмеженими фізичними можливостями. А скільки ж всіляких круглих столів організовано, скільки важливих слів сказано!
А пандусів ніде так і немає. І ті, які є, звичайно абсолютно не пристосовані для спуску та підйому. Нинішній міністр праці та соціальної політики Михайло Папієв, щоправда, нікому особливо й не обіцяв ці пандуси зробити. Тому що свого часу В’ячеслав Кириленко та Іван Сахань «Дневі» мало не клялися, що через місяць-другий пандуси будуть скрізь, починаючи з Кабінету Міністрів. А цього року — ні пандусів, ні обіцянок. Перефразовуючи відомий вираз, «мужик не сказав — мужик не зробив». У світлі чого всі розмови про працевлаштування — не більше, ніж фарс. Як можна працевлаштовувати людей, які не можуть пересуватися вулицями і потрапити в будинки? Адже не в усіх амбіції задовольняються склеюванням конвертів...
І вже зовсім сумна історія про обмежені фізичні можливості, що сталася цього року — це історія Ірини Гавришевої з Запоріжжя. Дівчині, усупереч законодавству та здоровому глузду, відмовили в прийомі документів до медичного інституту. Усі високі чини від соціальних відомств скромно промовчали. Але обговорення прорвалося на загальнодержавний рівень, і не може не принести ніяких плодів. Чекатимемо!
Родзинкою ж серед правозахисних новин стало звільнення Ніни Карпачової з посади омбудсмана. Здавалося, Ніна Іванівна буде уповноваженим з прав людини вічно. Особливо після того, як понад півроку всі наші правозахисники і правоохоронці впритул не помічали, що вона поєднує свою стару посаду з депутатською у Верховній Раді. І те, що все ж помітили і домоглися звільнення — вже, звичайно, добре. Набагато гірше те, що Ніна Іванівна ось-ось повернеться на своє колишнє місце. Ні в якому разі не маю нічого проти особисто пані Карпачової. Просто як можна віддавати такий важливий правозахисний пост людині, яка преспокійно стільки місяців порушувала законодавство, і намагається знайти в ньому лазівку зараз, аби повернути собі посаду? Тим більше, що з’явився інший, цілком реальний і дуже гідний кандидат на посаду омбудсмана — відомий правозахисник Євген Захаров. Але, нагадаємо, Ніна Іванівна пройшла до Верховної Ради за списками Партії регіонів. І народний депутат від цієї партії Ганна Герман уже зробила заяву про те, що їхня політична сила буде Карпачову на голосуванні за омбудсмана підтримувати. І можна передбачити, що таки буде — разом з усією парламентською більшістю. Так що шанси на зміну Уповноваженого з прав людини малі. Але все ж є — адже хто сперечатиметься з тим, що в нашій країні нічого не можна сказати напевно?
Напевно не можна сказати, які наслідки Чорнобильської катастрофи на нас чекають. З нагоди двадцятої річниці страшної дати міжнародні організації представили свої звіти про стан справ на потерпілих територіях. Звіти самі собою — катастрофа. Так і хочеться крикнути: «Не можна говорити таке людям! Не можна говорити людям, що вони помруть від раку, і не так уже не скоро», — ось так от безапеляційно, як зробив це Greenpeace. Такі заяви створюють величезну психологічну проблему нарівні з екологічною. І якщо намагатися підбити підсумки всього сказаного в останню декаду квітня цього року, то вийде заклик не думати про радіацію та хвороби. Звичайно, потрібно стежити за своїм здоров’ям. Але не потрібно пояснювати всі хвороби Чорнобилем — особливо дітям. Як пояснювали, до речі, мені. Дуже неприємно, скажу я вам, чути, що ти чорнобилець. І ще неприємніше розуміти, що це таке, коли виростаєш. І пам’ятати про це все життя.
Тепер про хороше. Про добродійність. Дивовижна, в порівнянні з минулим роком, кількість повідомлень про добродійні акції надійшла до нас у редакцію цього року. Хто від щирого серця, а хто для піару — але багаті люди заходилися активно творити добро. В основному, робити подарунки. Рідше — допомагати перспективним людям, насамперед, молодим, знайти себе в житті. Це складніше. Але, мабуть, непросто знайти у великому місті дитячий будинок чи школу-інтернат, куди б не приїжджали протягом року благодійники — хоч би з декількома книжками та цукерками. І оскільки добро не псується від того, що одночасно є піар-технологією, можна говорити про великий крок нашого суспільства вперед, до цивілізації. Особливо якщо врахувати, що деякі люди в країні вже розуміють інше, більш важливе значення добродійності, яке не має стосунку до піару.
Головна добродійна подія року — це 250 мільйонів гривень, зібрані фондом «Україна 3000» на будівництво «Дитячої лікарні майбутнього», в якій безкоштовно лікуватимуть малюків від найважчих хвороб. Будівництво, звичайно, факт не лише не завершений, але ще й не початий, тому оцінювати його наразі важко. Але те, що 2,7 мільйони гривень на цю лікарню було зібрано через мобільний номер 353, вже саме собою серйозний привід для радості. Ці гроші переслали прості люди — по трохи, по п’ять, десять, п’ятнадцять гривень... І таких людей, спроможних нехай на дрібну, але добродійність, у нашій країні виявилося дуже багато. Ось вам і «хата скраю».
Радують і засмучують українські ВНЗ. З одного боку, за цей рік вони здійснили серйозний ривок у впровадженні Болонської системи. А з іншого, про якість освіти так ніхто особливо й не вболіває: для ВНЗ головне — гроші, а для студентів та їхніх батьків — дипломи. Ситуація погана тим, що влаштовує всі сторони, і нікого не стимулює підвищувати рівень власне освітнього процесу. А ніякої системи контролю за цим рівнем у нашій державі не передбачено. Ще одна важлива подія в освітній системі — перехід на зовнішнє тестування в школах, яке в перспективі передбачає абсолютно об’єктивну оцінку знань дитини при вступі до ВНЗ. Окрім того, Міністерство освіти й науки почало активно співпрацювати зі студентськими організаціями, а це, своєю чергою, в перспективі обіцяє розв’язання багатьох проблем навчальних закладів.
І ще багато всього хорошого й поганого трапилося в країні. Але все ж таки загальна тенденція — це нерозв’язаність старих проблем. Найяскравішим прикладом, звичайно, служать горезвісні пандуси. Незважаючи на численні звернення інвалідів і матеріали журналістів, влада, як центральна, так і регіональна, не може встановити в містах пандуси. Виходить, ми весь час робимо крок уперед і два назад. Уперед — це заявка добрих намірів, а два назад — це невиконання обіцяного. Один крок — власне невиконання, а другий — неприязнь і недовіра з боку людей, яким обіцяли, щодо тих, хто обіцяв. І ось звідкіля — тривога та агресія. Та ще усвідомлення власного безсилля, бо домогтися реакції влади начебто вдається, але ні до яких конкретних результатів ця реакція не приводить.
Класична нерозв’язна проблема, яка викликає обурення простих громадян — несанкціонована і взагалі неймовірна забудова. Не лише Києва, але й інших міст. Здавалося б, на дитячому майданчику зайвий «грибок» встромити нікуди, а тут раптом раз — і оточили будівельним парканом, а на ньому табличка: тут бути центру. Офісному. Розважальному. Житловому. Городяни йдуть до влади, а влада говорить: так, ви абсолютно маєте рацію. Ось тільки землю вже продано. Так що звикайте до думки, що ваші вікна виходитимуть на центр. Як співається в пісні, ну як тут не плакати?
Але плакати ми все ж таки не будемо! По-перше, в Новий рік не личить плакати. По-друге, потихеньку ми все ж таки рухаємося правильним шляхом, а якщо де й зупинка — пишіть до нас у редакцію, зробимо проблемну статтю... По-третє, вже з’являється якась броня, яка не пропускає погані новини всередину, а сльози — назовні. Говорячи відомими всім словами, все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. А в нашого народу така історія, що ще зовсім небагато труднощів — і ми точно станемо не просто сильними, а найсильнішими. І буде нам щастя.
