Ми з Максимом — ровесники. Обоє народилися й виросли в Україні. Тільки я — на заході, а він — на сході. Він — ветеран війни. Війни, яка забрала в нього очі й мало не забрала життя. Але доля мала на нього інші плани. Зі страшного бою під Ізвариним Максим, котрому куля прошила череп від «скроні до скроні», на кузові КрАЗу, накритий брониками, повернувся живим.
Я почула про нього вперше минулого року від жінки, котру поважаю і захоплююсь її енергійністю. Вони з чоловіком, колишнім міністром енергетики України, взялися допомагати українським військовим: вдягали, взували, купували бронежилети, давали гроші — на початку війни з Росією. 2014 рік: подружжя закінчує допомагати, чим може, 25-му добровольчому батальйону — військові вирушають до Дебальцевого, і наші герої вирішують, що просто перераховувати пожертви — це не їхній метод. Вони прийшли до Київського центрального військового госпіталю і попросили головного лікаря «дати їм підшефного». Так доля зробила Максимові ще один подарунок. А далі був переліт до США. Повернення зору — хоч на 20%. Кохана дівчина, друга професія і зовсім інше життя...
Ми зустрілися у Львівській майстерні шоколаду на бульварі Шевченка в Києві. Місце обрала я. Мені було відомо, що того дня Максим, який приїхав до столиці на сесію, має складати іспит у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Знаючи, яким «дружнім» Київ може бути до людей з інвалідністю, я вирішила не завдавати хлопцеві клопоту, тож запропонувала місце якомога ближче.
Максим Ільченко — солдат 72-ї окремої механізованої бригади. Став інвалідом у 25 років, захищаючи Україну від ворога.
У травні 2014 року строкова служба Максима добігала кінця. Він збирався одружитися. Але «дембеля» так і не дочекався. За два місяці до цього в Україні була оголошена антитерористична операція (АТО), солдата залишили служити понад строк і направили воювати на схід.
— Це була перша хвиля мобілізації, і хлопців забирали на дуже короткий термін, буквально на днів десять, — пригадує Максим. — Багато з них не захотіли продовжувати службу. І зрозуміло чому: часто не вистачало засобів захисту, боєприпасів... Це тепер армія більш-менш нормально забезпечена. А на початку солдати буквально були голі-босі. Нам, наприклад, видали радянські жерстяні каски і п’ять нікудишніх бронежилетів на сорок чоловік. Одним словом, призвані хлопці відслужили свої хто десять днів, хто — півтора місяця й демобілізувалися, а нами — строковиками — доукомплектовували «спорожнілі» батальйони.
Нашу 72-гу відправили в Розівку, що на кордоні Запорізької та Донецької областей. Тоді там було тихо. Всі активні бойові дії відбувались у Слов’янську. Ми не сумнівалися, що українська армія швидко розжене терористів. У них же тоді не було ні «Градів», ні важкої артилерії.
До війни Максим Ільченко, розповідає він, жив звичайним життям. Навчався, рибалив, зустрічався з дівчиною. Після закінчення Донбаської державної машинобудівної академії встиг трохи попрацювати.
— Зараз уже розумію, чому і як я опинився там — на фронті. А тоді, коли прийшла повістка йти в армію, це не було якесь патріотичне рішення. У мене були скрутні часи, фінансові в тому числі. В армію я ніби втікав від проблем... А вже коли відправили воювати, то це вже було свідоме рішення. Я знав, що коли війна дійде до Краматорська, мені не буде куди повертатися.
ПРО ДИТИНСВО У КРАМАТОРСЬКУ
Перші три роки початкової школи Максим вчився в українському класі. Пригадує, що тоді, в 1994 — 1995 роках, у краматорських школах набирали по два класи російських і тільки один — український. Але розподіл був лише в початкові школі. Уже в 5 класі вся шкільна програма викладалася лише російською. Ситуація змінилась аж 2006 року, розповідає Максим. Хлопець пригадує, що на першому курсі академії навчався ще російською.
Сьогоднішня ситуація в місті Максимові знову нагадала його дитинство...
— У мене племінник ішов у перший клас. І така ж історія. На три, а то й чотири російських класи у школі — тільки один український.
Максим каже, що 40% однокласників з українського класу виїхали до Росії. Але йому пощастило. Троє його найближчих друзів, з якими товаришує з дитинства, — проукраїнські.
— Ми багато спілкувалися і під час Майдану, і після. І прийшли до думки, що так, як є, — правильно. Краматорськ — українське місто. Українці мають обороняти від ворога свою землю. Річ у тім, що до армії я працював на фірмі, яка займалася впливом на мас-медіа та користувачів соцмереж. Ми писали коментарі, розміщували фото, поширювали статті й відео у «ВКонтакте», «Фейсбуці», «Одноклассниках». Серед наших замовників були деякі політичні сили з Росії. То були 2010 — 2011 роки. Вибори Путіна, Болотна площа. Я був інтернет-тролем для російського замовника.
ПРО МАЙДАН
На час Майдану, пригадує Максим, їхню 72-гу бригаду із Білої Церкви відправили на полігон — «утилізувати снаряди».
Хлопець спілкувався з друзями та родичами із Краматорська. Каже, що люди були дуже дезорієнтовані:
— Було дуже багато пропаганди в місті. І дехто хотів сам поїхати в Київ, аби розібратися, що ж там. А дехто — просто вірив телевізору. І досі вірить, що якщо щось «прилітає» по той бік кордону зі сходу — це добре, це — «наші», а якщо з України — це погано.
ПРО ВІЙНУ
— Півроку своєї строкової служби я фарбував паркани і косив траву... лопатою. Тому що коси нам у частині не видавали. Кілька разів стріляв на полігоні з «Акації» (радянська дивізійна самохідна гаубиця. — Авт.). Ось і весь мій військовий досвід. А бойові завдання на сході були зовсім не простими. Наприклад, ми отримали наказ відрізати території «ДНР» і «ЛНР» від Росії. Рушили уздовж кордону, дійшли до Ізвариного і зупинилися якраз між Росією та окупованою територією Донбасу. Ідея була хороша: відрізати надходження підкріплень, боєприпасів та матеріальної допомоги із сусідньої держави на окуповані території. Але наше командування не думало, що Росія почне стріляти. А вона почала. Одинадцятого липня Зеленопілля було піддано ракетній атаці, формування так званої «ДНР» відрізали нас від постачання й обстрілювали з другого боку. Ми опинилися в оточенні під вогнем «Градів» та мінометів ...
ПРО ПОРАНЕННЯ
Максим дістав поранення 6 серпня 2014 року. Куля прошила кузов КрАЗу, яким солдати виривалися з оточення і знесла хлопцеві пів-обличчя.
— Нас оточили. Була лише маленька доріжка, по якій ми могли вийти — між Росією і територією, де були сепаратисти. Ми були на кордоні з РФ. Нашим завданням було зайняти контрольно-пропускні пункти. 2014 року росіяни не могли так вільно ввозити зброю на нашу територію, як зараз. Все було організовано таким чином: вони залишали «передачку» на «нульовій зоні», а сепаратисти вже звідти її перетягали. Ми планували перекрити увесь кордон, щоб того не відбувалося. Чекали на підкріплення з Луганська. Не дочекались....
Мене поранили десь о 20.00 6 серпня, а потім ми ще цілу ніч виходили з оточення. Над нами літали безпілотники. Ми трошки проїжджали вперед, і на те місце «прилітало»...
І весь цей час я, поранений, лежав на дні кузова, прикритий бушлатами, матрацами... Було дуже страшно. На мене сипалися осколки, я з жахом дивився на них, розуміючи, що якщо вони пропалять речі, якими я був укритий, то я не зможу навіть поворухнутися і згорю заживо. Слава Богу, обійшлося.
Товариш вколов мені знеболювальне і протишокове. Але ліки допомогли ненадовго: у мене ж були розірвані гайморові пазухи, я плював кров’ю, було дуже важко дихати. Через травми обох очей нічого не бачив. Наступного дня, коли ми опинилися в безпеці, медики із сусідньої бригади провели мені первинну обробку ран, пізніше, в польовому госпіталі, лікарі зробили рентген, який підтвердив, що у мене прострелено голову, і мені видалили з носоглотки осколки роздроблених кісток. Потім за допомогою санавіації мене доправили до Дніпропетровська, в лікарню імені Мечникова. Але цього я вже не пам’ятаю: був непритомним.
Максиму Ільченку зробили дев’ять операцій. Останні три — в США. На той момент українські лікарі вже нічим не могли допомогти пацієнтові, заявивши, що він повинен задовольнятися тим, що залишився живий, і порадили освоювати паличку для сліпих.
Друзі Максима виклали в інтернеті його історію, і з хлопцем відразу ж зв’язалася Українська федерація Америки: наші співвітчизники, які, переїхавши до Сполучених Штатів, продовжують допомагати українцям. Через тиждень він уже був у філадельфійської клініці. Тут йому провели кілька офтальмологічних операцій, в тому числі почистили рогівку на правому оці, видалили ліве око, який неможливо було врятувати. А також прооперували ніс і щелепу, завдяки чому він зміг нормально їсти: після поранення рот у хлопця не відкривався, і їжу доводилося вводити через трубочку.
— Я пробув у Штатах всього дев’ять місяців і в результаті повернувся додому без жодних паличок, хоч частково, але все ж зрячий, — розповідає Максим Ільченко. — На лівому оці тепер стоїть протез, правим бачу на двадцять відсотків, і то по периферії. Як радо волонтери мене прийняли, передати не можу. Вони приносили смачну їжу, в тому числі наші українські страви, — наприклад, варенички з картоплею та смаженою цибулькою. Хтось дарував книжки, хтось давав гроші. А один раз прийшли симпатичні дівчата, обійняли мене і просто сказали: «Спасибі, що ви є». Загалом, навіть якщо у мене спочатку були депресивні думки, навіяні інвалідністю та станом здоров’я, то в такій дружній і щирій атмосфері від них не залишилося й сліду.
* * *
Зараз Максим живе в Краматорську. Зізнається, що три роки тому дуже хотів звідти виїхати. Каже, що через «екологію».
— Місто дуже брудне. Промислове. Але з іншого боку — там майже всі мої друзі, майже всі родичі. І, звичайно, складно все це покинути. Та й звик я вже.
Роботи в місті вистачає, каже хлопець. Що ж до суспільно-політичної ситуації, то Краматорськ, за його словами, «дуже повільно стає українським містом». Більшість мешканців, на думку Максима, все одно зберігає нейтралітет: «Хто при владі — мало хвилює. Головне, щоб було що їсти».
