Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Проблема щодо переселенців є»

Учасниця донецького Євромайдану — про досвід полону у «ДНР», адаптацію у мирному житті та потребу в альтернативній — позитивній — інформації про втікачів зі сходу
7 серпня, 2014 - 11:50

Ганна Гузь із Донецька потрапила у полон терористів так званої  «ДНР»  через любов до України. Донеччанка вже оговталась після тортур, малює, хоче отримати нову спеціальність. «День» поспілкувався з Ганною про зміни у житті —  її та суспільства.

— Наприкінці травня я виїхала до Києва, збиралася залишатись там, але повернулась у Донецьк на кілька днів у справах. Затрималась у місті на ніч, бо обстрілювали вокзал. Раптом вранці стукіт у двері, голоси: «Ми з «ДНР», хочемо поговорити. Якщо не відкриєте,  ламатимемо двері».

Причому у під’їзді є домофон, тож у будинок бойовиків впустив хтось із сусідів. До мене увійшли семеро озброєних чоловіків у балаклавах, перевернули квартиру. А я від початку донецького Євромайдану приносила звідти пам’ятні речі: малюнки, наліпки, газети — тож у квартирі багато такого було, ще й український прапор.

Потім терористи наказали їхати з ними. У мене тоді гостював молодий чоловік, його теж забрали, хоча бойовики мали інформацію конкретно про мене. Я, начебто, була небезпечним «правосєком».

— Як до вас ставились у полоні?

— Я перебувала у ВБОЗі Макіївки — бойовики начебто вигнали звідти міліцію. Адекватних звинувачень не було, любиш Україну — отримуй. Мене били, сильно порізали руки, практично відрізали палець. Казали: пиши кров’ю на стіні «Люблю Донбас». Я намагалася розмовляти зі «слідчими», але діалогу не виходило.

Людина, яка допитувала, отримувала задоволення від насильства. Спочатку били у присутності багатьох осіб: хлопців з нашивками «Руська православна армія», жінок — для них це була вистава. В іншій кімнаті допитували мого знайомого.

Взагалі, там була певна ієрархія. Люди з найнижчого рівня дозволяли собі абсолютну жорстокість, з середнього — задавали провокаційні питання, вимагали видати однодумців. Приїжджав і «вищий рівень» — чоловік із Криму — ставив загальні питання, бесіду записали на відео. Загалом перебувала в полоні шість днів.

До речі, місце, де нас утримували, було «перевалочним пунктом» сепаратистів. Бойовики обговорювали при нас свої плани, казали, що їхні «хлопці» їдуть у Ростов, повернуться за два тижні в Україну, щоб проводити диверсії. Чути їх розмови було страшніше за фізичне насильство.

— Хто вас визволив?

— Хто і як допоміг, не знаю. На волі виявилося, що група людей намагалася допомогти. Взагалі, приїхали переговорники, привезли сепаратистів, і нас обміняли три на три. Бойовики звільнили мене, мого приятеля та якогось чоловіка з Києва. Потім нас відвезли у Дніпропетровськ, опівночі ми опинилися там без коштів, карток, контактів, Інтернету.

Трішки грошей та телефони підкинули переговорники. Знайомий допоміг знайти нічліг, 3 червня вже була у Києві. У столиці місяць лікувалася, їздила на денний стаціонар. 

— Як до вас ставляться кияни?

— Загалом, люди нормальні. Коли дізнаються, що ти з Донбасу, пропонують допомогу, розпитують, що насправді коїться на сході. Але проблема щодо переселенців є. Шукала для знайомих з Донбасу житло: три чоловіки, громадські діячі, збиралися приїхати у Київ по справах. Коли дзвонила власникам будинків, багато людей лякались приїжджих зі сходу, хтось спитав, чому хлопці не захищають батьківщину.

Люди різні, і один публічний скандал на сто нормальних випадків дуже помітний. Коли люди добре поводяться, про це ніхто не каже, а як хтось щось розгромить, це смакують. Щоб вирішити проблему навколо переселенців, треба більше спілкуватися з громадянами, які самі займаються своїм облаштуванням. Потрібен альтернативний інформаційний потік.

— Чим ви займаєтесь у Києві?

— У липні на тиждень їздила до Мистецького хутора, де розписувала хатки, потім готувалася до однієї виставки. Незабаром піду на курси комп’ютерної графіки. На цих курсах, до речі, виділили пару місць для людей із зони АТО, щоб ті змогли отримати нову кваліфікацію.

У Донецьку я довго працювала агентом з нерухомості, але останнього року більше робила творчі речі, брала участь у виставках хенд-мейду, в’язала прикраси, ліпила з солоного тіста та глини. За спеціальністю я архітектор, але після вишу почала займатися нерухомістю. Тепер все змінилося, хочу роботу, ближчу до спеціальності.

Ще засвоюю нові техніки живопису. Мистецтво облагороджує. Ось, поїздка на Мистецький хутір допомогла відновитися морально.

— Чи плануєте повернутись у Донецьк?

— Важко сказати. Я роблю те, що залежить від мене сьогодні: беру участь у певних проектах, громадських рухах, піду на курси незабаром. Працювати, як раніше, у Донецьку наразі неможливо, друзі практично всі звідти виїхали. Ось, приїду туди, сяду в квартирі — і? А треба робити щось просто зараз.

Сподіваюся, за допомогою громадськості конфлікт на Донбасі закінчиться — дотиснуть агресора, щоб не чіпав. Із внутрішніми негараздами ми самі розберемося. Буде мир, і можна буде у повному масштабі здійснювати зміни про які мріяли, коли починали Майдан.

— А що є для вас Майдан?

— По-перше, це коли переступаєш через власні страхи і розумієш, що можеш все. Другий момент — люди. Третій — суспільні зміни. Їх хотілося б більше.

Марія ПРОКОПЕНКО
Газета: 
Рубрика: