Тут оказія вийшла. Колеґа, головний редактор часопису «Слово Просвіти» пані Любов Голота, написала репортаж про недавній з'їзд Спілки письменників у вигляді... рецензії на мої постз'їздівські нотатки («Слово Просвіти» від 26 жовтня — на «День» від 20 жовтня). Суть цього репортажу-рецензії проста: «Здравствуйте вам пожалуйста. Какое вы имеете полное римское право?!» (А. Чехов).
Справді, яке я, не будучи членом НСПУ, маю право замислюватися над доцільністю, ефективністю і взагалі справедливістю перерозподілу частки державного бюджету (1,8 млн. грн.) на потреби структури, котра, замість організації літературного процесу в країні (згідно зі своїм Статутом), каналізує корпоративну енерґію (і гроші платників податків) на нетехнологічні політичні декларації? Тобто, на політсамодіяльність.
Останнє означення (самодіяльність, аматорство, дилетантство) особливо дратує мою опонентку. Неврівноважені стани, значать психологи, марґіналізують процес мислення, а проте й «на узбіччі мислення іноді поряд із тобою прошмигує переляканий сенс» (С.Є. Лец). А саме: Л. Голота бідкається, що письменницький з'їзд «можна назвати... інформаційно закритим» . А як можна назвати організаторів, які не спромоглися збурити інформаційне хвилювання у медіа-просторі, — невже професіоналами?
Або ось виходить на трибуну Анатолій Погрібний і раптом: «Письменницька публіцистика — не від доброго життя» . Тобто, замість писати неперебутні твори, змушені перелізати на нелюбу територію політики. І тут виникає риторичне питання: чи можна нелюбу справу виконувати професійно? Інакше кажучи: хто профі на війні — найманець чи призовник-пацифіст?
До речі, з паном Погрібним погодитися важко: письменницька публіцистика — ходовий товар в усьому світі; американці навіть винагороджують фахівців жанру найпрестижнішою Пулітцерівською премією. Але перебіг думки нашого промовця вельми цікавий: вважаючи заняття публіцистикою заняттям «не від доброго життя» (тобто, примусовим дилетантством) — він це поширює і на власні публіцистичні книжки, за які торік дістав Шевченківську премію. Виходить, Україна своєю найвищою відзнакою вшановує саме дилетантство? Й тоді залишається визнати слушність критика Євгена Барана: «Немає політичного розуміння ваги літератури. Наша влада не знає, що їй робити з літературою. Вона їй не потрібна, але відкрито про це заявити не може» («Книжковий клуб плюс», 2005, №12).
Але повернімося до закидів: «Слово Просвіти» забирає мені право думати, що професіоналізм учителів вимірюється у шкільному класі, а не у страйковому комітеті, а майстерність літераторів засвідчують книжки, а не кількість підписаних відозв. Та ж книжок тих, знущається з моєї короткозорости пані Голота, неміряно — «півтори тисячі, видані за останні півтора року» . По-перше, чому за півтора, коли з'їзд звітував за весь міжз'їздівський період (від лютого 2004-го, тобто, за два з половиною роки)? По-друге, якщо до рівняння увести кількість членів НСПУ (1800), то виходить, що за рік троє письменників видають «на гора» одну книжку. Ніби трохи занизький коефіцієнт корисної дії, як на професійну мірку, нє?
І по-третє: яка споживацька вартість тих півтори тисяч книжок? Відповідь — у звіті про фінансово-господарську діяльність Спілки: «Завдяки особистим і неодноразовим втручанням в цю проблему Голови НСПУ Мінкультури було змушене закупити на 600 тис. грн. книжки попередніх років видань» . Очистивши цей пасаж від канцеляризмів (очевидно, літературно-професійних?), одержимо просте повідомлення: В. Яворівський пролобіював держзамовлення на побратимські неліквіди. І тому тепер, пише пані Голота, «Спілка жива, як ніколи».
Отже, в данському королівстві все гаразд, і нема про що балакати, окрім політики. Моя опонентка гордо звертає увагу своїх читачів «на те, про що не йшла мова на з'їзді, а саме: про німби, чи порядкові, наче на іподромі, номери в літературних перегонах» . А як же бути з розлогою частиною звітної доповіді про «п'ятірку живих класиків» , пізніше запротокольованою «Літературною Україною»? Саме в цьому місці з'їздівська авдиторія максимально оживилася, коли пан Яворівський назвав Загребельного, Дімарова, Мушкетика, Іваничука і скромно змовчав щодо прізвища власника п'ятого німбу.
Та навіть не ця ситуативна глухосліпота дивує. Стверджувати, що мистецькому середовищу байдуже до ієрархічно-статусних параметрів; не добачати, як над річищем літпроцесу завжди і всюди купчаться «отруйні випари незадоволених амбіцій» (В. Ґомбрович) — це теж з розряду професіоналізму? Краще б уже наша авторка нарікала не на Родика, а одразу на Фукуяму, який вибудовує свої футурологічні моделі на розумінні того, що «у людей прагнення певного статусу вбудоване в емоційну систему. Прагнення визнання — власного статусу і статусу власних богів, ідей тощо — це головна рушійна сила політичного життя» , і навіть «в економічному житті йдеться більше про статус, ніж про багатство» . Що вже казати про таку локальність, порівняно з політикою та економікою, як література...
До речі, про багатство. Пані Голота зараховує до ознак з'їздівської шляхетности те, що на ньому не йшлося також і про гонорари. Ну так, неможливо побудувати доповідь на тому, що завжди було комерційною таємницею — навіть задовго до виникнення цього словосполучення, за радянських часів. Тому лунали хіба вставні ностальґійні зітхання: мовляв, колись були гонорари — о-го-го! А що таке нинішній письменник з низьким гонораром, або без нього взагалі? Так — це аматор, дилетант, учасник самодіяльности. Бо професійна література «почалася» (принаймні, на теренах, що донедавна звалися «нашими») відтоді, як Пушкін леґітимізував це поняття — гонорар. Не знати цього пані Голота не може.
До всього, «письменницькі гонорари — різновид літературної критики» (С.Є. Лец). Або навспак: критика — це гонорар натурою. З'їзд відмовився видати своїм делегатам бодай такий квазігонорар: доповіді про стан літературної критики не було навіть у планах, а «доповіді» про стан прози, поезії, драматургії та публіцистики назвати аналітично-критичними не наважилася навіть пані Голота. До «найбільших міжз'їздівських досягнень» зараховано сотні різнокаліберних творів за принципом: «Воробьихе кажется, что ее воробей не чирикает, а поет очень хорошо» (це А. Чехов до питання про «півтори тисячі книжок»).
Тим, хто «обманываться рад», критика не потрібна. А тим більше, професійна критика, котра без гонорарів не існує. Тому-то філіппіка пані Голоти сягає кульмінації там, де вона збриджено пише «про гонорари, яких так хотілося аналітикам, готовим винайнятися на створення доповідей» . Тут я знову переадресую її Френсису Фукуямі, аби той пояснив: «Інформація — це особливий продукт. Її надзвичайно важко і дорого виробити» . У нашому випадку це означає: за аналітичне прочитання тих «півтори тисяч книжок» зі спілчанських авгієвих стаєнь таки треба платити грубі гроші. Плюс згущонку за шкідливість процедури. А що є «готові винайнятися» на це — на те вони й профі.
Відтак, пані Голота пояснила нам, що на з'їзді не ходило про суто професійні речі: про критику, гонорари, ієрархічно-статусні координати, читацькі смаки і ринкові механізми. А про що ж ішлося? «В другой комнате учитель словесности Додонский объяснял гостям случаи, когда часовой имеет право стрелять в прохожих. Разговоры были, как видите, страшные, но весьма приятные» . Профаматорські.
Співавтори:
А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.XII. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Станіслав Єжи ЛЕЦ. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006.
Вітольд ҐОМБРОВИЧ. Щоденник. У 3-х томах. Том 1. — К.: Основи, 1999.
Френсис ФУКУЯМА. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. — Л.: Кальварія, 2005.
