За життя пацієнти називали Ярослава Микитовича «професором», а колеги жартома пропонували скинутися і... купити диплом лікаря, аби раз і назавжди вирішити проблему забезпечення цього куща медичними кадрами. Дипломовані лікарі відпрацьовували у Баківцях належний час і знаходили визнання у Луцьку, Львові, Моршині чи Києві. А подружжя сільських фельдшерів Гнатюків безкорисливо допомагало людям і після того, як обоє пішли на пенсію...
Народилася Діна Іванівна у Коршеві, все життя пропрацювала у Баківцях. А лежати їй доведеться на кладовищі у Лаврові. Біля ще свіжої могили чоловіка залишила місце і собі. І, може, не треба було б думати про сумне і вічність, та вони про себе самі нагадують. Майже два роки у веранді хати стоїть нерозібрана сумка, з якою господар ходив на виклики. Під час останнього, за тиждень до власної смерті, відкачав 90 річну жінку, котра, хай ненадовго, але пережила і його самого. Напередодні обійшов майже усіх сусідів — подивитися телевізор (ніби його і вдома нема). У п’ятницю здивував дружину тим, що серед білого дня приліг на дивані. «То я так перед смертю відпочиваю!» — не знала, що не жартував. Після того, як не стало Микитовича, в окрузі довго переказували подібні бувальщини, а найголовнішим у них було те, що він сам собі і діагноз поставив.
У суботу збирався поїхати до дочки. Нарубав дружині дров (хоч мають газ, та у літній кухні ще топили у плиті), попросив, як завжди, у дорогу чисту білизну.
— Я зайшла у хату, а Славко лежить на дивані... Чогось за грудиною так заболіло!.. Як ніколи. А дай, просить, слухавку! Послухав сам собі серце: і де, каже, у мене в такому місці такий шум узявся?.. — пригадує Діна Іванівна.
А востаннє здивував дружину у лікарняній палаті районної лікарні. Над ранок вона показала йому чоловіка, який лежав на сусідньому ліжку. Без свідомості, обплутаний дротами апаратури.
— Бачиш, і побратима собі маєш...
— Я, Діна, давно за ним спостерігаю. Він не жилець, серце тільки апарати підтримують, — відходячи з цього світу Гнатюк ще думав про інших.
Вперше «професором» Гнатюка назвав колишній голова колгоспу, до якого належало село Коршовець (баківецька дільнична лікарня, згодом амбулаторія, в якій Гнатюки відпрацювали усе життя, обслуговувала з десяток навколишніх сіл). Ось як пригадує про це Діна Іванівна:
— Приїхала з дитиною жінка взяти довідку у дитсадок. Лікаря на місці не було, то ж я стала просити: «Славку! Послухай дитину, а я все напишу і оформлю!» Мені її так шкода стало, бо жінка — з ферми, заморена... Славик послухав і каже: «Знаєте, ваша дитина слаба! Має порок серця і вам треба до кардіолога». Згодом приїжджає голова колгоспу: «Де тут у вас професор?» А всі в амбулаторії мовчать. «Фельдшера такого лисого мені треба!» (Гнатюк рано полисів, відпрацювавши десять років на старому рентгенапараті. — Авт. ). І коли Микитовича з ним звели, то сказав: «Хочу на вас подивитися: що ви за чоловік? Скільки дитину лікарів дивилося, а тільки ви таку серйозну патологію запідозрили. У Київ хлопця везуть, на операцію! А я буду супроводжувати: його мама — моя працівниця, жінка проста, у столиці толку не доведе...»
Народився майбутній «професор» на лаврівському хуторі Оштанівка. Під старезним гаєм, який ще й тепер інколи провідують вовки... Батько не вернувся з війни, німці спалили хату, і Славко з матір’ю жив у землянці на попелищі, аж доки не пішов до армії. У 9 років дядько запріг коня, причепив борони, дав небіжу у руки віжки, а в рот встромив самокрутку. «І став я вже, — жартував Микитович — мужиком!» Коли ж доріс до доброго парубка, у Лаврів з Коршева (де 17-літньою, після закінчення медучилища, Діна прийняла колгоспний пологовий будинок) перевели нову медичку. Цікаво, що першим її пацієнтом став мій щойнонароджений брат Саша.
— Твоя, Наталю, мама прийшла, побачила, що у мене сидить Славко, і, як вона уміла, пожартувала: «Що, холернику, почув, що нові дівчата приїхали?..» Він зі мною і на виклик пішов — так і ходили з ним разом до самої його смерті.
Знати б покійному вже Микитовичу, скільки до них додому ходитиме за порятунком людей, купив би дім не на такому високому горбі, а десь у долині. Хоча у Баківцях це трохи і складно: невелике село (на дві вулиці — 120 дворів і нині трохи більше ніж 300 мешканців) облюбувало собі природну вершину над розкішним колись ставком. Ставок, як і приміщення колишньої амбулаторії, кілька років тому продали луцькому бізнесмену. До нього відійшов і розкішний колись сад з оранжереєю, котрі леліяв Микитович.
— Де б не був, звозив звідусіль деревця і квіти. Все цвіло і буяло! А тепер мимо пройти не маєш права, бо чуже, — журиться Діна Іванівна.
Баківецька амбулаторія розміщувалася у двох приміщеннях: хаті і... конюшні чеського колоніста (села Баківці і Озеряни були осередками чеської та словацької еміграції). Добротна цегла, яку виробляли з добутої ж у Баківцях глини, майже метрової товщини стіни, високі стелі... Будівлі колоністів вигідно вирізняються між іншими. І не було тут ніколи унікальної апаратури (може й ніякої не було), та тримали марку амбулаторії Гнатюки, у яких вчилися усі лікарі, котрі у свій час тут працювали.
— Пам’ятаю, прийшли до нас працювати Болжеларські. Славко у той час ще й на швидкій у районі підробляв. Він на чергування їде — і Володимир Степанович, у свій вільний час, з ним. Не доспить, а з Микитовичем по району на виклики поїде! (Теперішні лікарі на такі подвиги не здатні. — Авт. ) Дуже відповідальні і знаючі лікарі були. Бідували вони у селі, що й казати. Бувало не раз: заметіль, світу Божого не видно. А з Мартинівки виклик: хвора дитина. «Що ж, Тамара, мусиш їхати!» — казав Болжеларський. «Ми її в одіяла вкутаємо, на воза посадимо, моя сусідка Рая Мозолюк за конюха в амбулаторії була...» А раз, Наталю, — сміється Діна Іванівна, — я Тамару Володимирівну на собі до породіллі несла! Болото — не вилізти. Я хоч у нових гумовцях, а докториця наша в модельніших. То я її через дорогу на крамах і перетягла! І вдома роди з нею приймали, при каганцю...
Знаменитого доктора Кушніра, який успішно практикував у Моршині, займаючись тим, що нині називають реабілітацією, вправити перший вивих навчив той же Микитович. Пацієнт застав їх на гостині у Лаврові, у кумів Гнатюків.
— Славко каже: «Помагайте, доктор!» Згодом Кушнір сам вправив вивих жінці з Рекань, і пішло-поїхало...
За наукою Влодко (Володимир Іванович) їздив і до відомої костоправки у Молдавію. Він працював в одному з моршинських санаторіїв і приватно приймав пацієнтів. «Волиняків», як називав колишніх пацієнтів з баківецької округи, — без черги і без копійки грошей. Бувало, що баківецький радгосп давав автобус, і Ярослав Микитович возив цілу «гранду» клієнтів до Кушніра, не рахуючись з власним часом (і не маючи з того собі ніякого зиску).
— Привеземо з Микитовичем людей — він не знає, де нас і посадити! Каже до дружини: «Марцю! То мої вчителі, вони мене, молодого, вчили, годували і вдягали. Вгощай їх найдорожчим коньяком і найдорожчими чеколядами!» — з ностальгією пригадує вдова.
Запрошувало Гнатюків на гостину в одне з прикордонних містечок Львівщини й інше подружжя лікарів, Дубицьких, котрі теж гартувалися у снігах й болотах Баківеччини.
— Розказували, як їхні колеги стривожилися, що і ми за ними туди переїдемо й витіснимо місцеві кадри, — сміється Діна Іванівна. — Бо у нас у селі вони таки добру науку пройшли.
Одному з молодих докториків, якому ще, може, й руки трусилися з незвички, фельдшерка підказала, як видалити пацієнтці врослий ніготь. Бачила, як це не один раз робив Микитович.
— Він від Бога медик був! У складних ситуаціях завжди кликала його на допомогу. І вже ніби й нічого на цьому світі не боюся, а не раз думаю: от був би Славик, що сказав би Славик?..
Хата Гнатюків закривається на замок лише знадвору. Якось Діна Іванівна спробувала замкнутися зсередини, то — добре, що літо було! — вилазила через вікно... Безплатний позаштатний медпункт завжди діяв цілодобово. То у заметіль і морози з Озерян привезуть їй важко хвору місячну (!) дитину, якій мама передозувала ліки.
— Кинули на диван: «Роби, що хочеш, Діна! Дитина вмирає!»
То місцеві «шварценеггери» міряються силою, хто без затримки вип’є... літр горілки. Один випив і нічого, а другий як неживий став... То на свій день народження (3 лютого) через глибокі замети і на тріскучому морозі вантажною машиною везла жінку з апендицитом у районну лікарню. А торік у серпні з «празника» привезли безтямного побитого чоловіка.
— Чую, хтось у вікно штурмується! «Діна Іванівна, у нас в машині забитий чоловік!» І чого, питаю, ви його сюди привезли? «А куди?..» Виходжу: сидить на лавці такий собі Федьо, що вже ні прізвища, ні року народження не пам’ятає. Очей не видно, так запухли, брудний, що нема приступу. Грію воду, мию, обезболюю, взуваю у синові капці і викликаю з району швидку...
А то занадилася до Діни Іванівни одна сім’я. Господиня глибоко порізала палець — шила Діна Іванівна до двох годин ночі (і до ранку не спала, переживала). Племінниця господині бахнула чимось п’яного чоловіка по лобі — знов, Діна, ший! Ще один родич порізав собі на руці вени — зашила. Коли «поранені бійці» постукали у двері вкотре, син Гнатюків, Володимир, не витримав і зірвався (була ж глуха ніч) з ліжка:
— Слухай, купи мамі швейну машинку, щоб вона мала чим вас через день шити!
Зашивати рани уміє далеко не кожен лікар, якого доля закине у сільську амбулаторію. Діна Іванівна робить це майстерно («Є такі люди, які ходять, і ніхто не скаже, що я його штопала!»). Де треба було косметичний шов — бралася вона, де трохи грубший, аби лиш добре тримало, — Микитович. Зате так, як він, вирвати зуб, мало хто з лікарів міг.
— У Великодню суботу приїжджає один тракторист. Микитович, порятуй! Славко вдало зуба вирвав, а мені й каже: «Дай йому стопку горілки, щоб простерилізувати рану». Той на тракторній бригаді про це розказав. І наступний клієнт на зашивання рани прийшов... зі своєю пляшкою. «Казали хлопці, що ви даєте горілку, аби обезболити!» — подібних випадків із серії «Сміх крізь сльози» у практиці Гнатюків чимало. Сільський пацієнт відрізняється від міського не лише менталітетом і хворобами, а й більшою довірою до свого «доктора».
— Було, що одна жінка народила дитину, чоловік невдовзі помер, а її свекри виперли. Проте знайшла собі іншого, знов народила хлопця. Приходить її мама: «Діна Іванівна! Ви знаєте, чого до вас прийшла? Як нам назвати меншого хлопця?» — «А коли народився, після Жовтневих?... Назви, — кажу, — Дмитром, Дімою». — «Добре, Дімою назвемо. А от як по батькові, коли вона не знає, від кого дитина...» «То називай так, як записаний і перший син, аби діти потім не питали, чого у них різні батьки!»
Коли Діну Іванівну й Ярослава Микитовича відправили на пенсію (ледь досягли певного віку), з Баківець у районну лікарню їздила ціла делегація. Писали люди й в облздороввідділ, аби залишили у штаті бодай когось одного з Гнатюків. Проте «зверху» планували «омолодити колективи»... Що ж, люди все одно йшли до тих, кому довіряли і вірили.
