Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Прогрес помітний

20 серпня, 2002 - 00:00

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, доктор мистецтвознавства:

— Певні елементи культури святкування у нас уже є. Я, наприклад, дуже спокійно і лояльно ставлюся до святкування 24 серпня — воно загалом продумане саме як офіційне свято. Зрозуміло, що воно трохи схоже на радянські свята, але все ж таки це свято у кращому, аніж попередні радянські свята, розумінні. Окрім того, мені подобаються власне київські свята. Наприклад, колись подобалося святкування Дня Києва на Андріївському узвозі. Доки не стало зрозуміло, що все це не пропрацьовано. Кілька років тому я потрапив туди і побачив на Андріївському узвозі кілька сотень тисяч людей — од Великої Житомирської і до Подолу. І все це в якісь хвилини перетворювалося на Ходинку. Міське свято іноді тим і тривожить, що будь-якої хвилини може перетворитися на свою протилежність.

А чи збагачується культура святкування у нас? Бачите, ми мали такий страшнуватий і дурнуватий варіант офіційних свят в радянські часи, що, власне, те, що ми відійшли від радянського свята — це вже великий прогрес. Ну, що могло бути дурнішого, аніж київське свято середини сімдесятих, коли стоїть Щербицький на трибуні разом зі своїми поплічниками (опричниками) і чомусь махає рукою, а вслід за тим махають рукою і трудящі? І тим, і тим нема одне до одного діла. А окрім того — отой дурнуватий крик, який супроводжував усю мою студентську юність: або «Геть!», або, навпаки, «Ура!». І я пригадую, як наприкінці шістдесятих років актор франківського театру, який завжди виголошував ці гасла, закричав на весь Хрещатик: «Ганьба американському імперіалізму, який розв’язав брудну війну у В’єтнамі. Ура!!!» Нема цього. Це поки найголовніше.

Звичайно, свято в місті носить ті чи інші ознаки відчуження людини од людини. Але принаймні треба, щоб усе це було відрежисовано, щоб це було у якихось цивілізованих межах. І поступово такі свята зрештою з’являються. Але, в принципі, свято розвивається в двох напрямах. Або воно наближається до патріархально- селянського свята, якому кілька тисяч років або, власне, до свята міського, урбаністичного — свята буржуазно-західного типу, коли дуже багато п’ють пива і дивляться одне на одного без особливого інтересу. Я маю надію, що ми щось виберемо після того, як у нас померло радянське свято. Може, ми повернемося до українського патріархального свята. Воно обов’язково, принципово антиіндивідуалістичне, обов’язково сімейне: люди збираються разом, і не лише сім’я, але й сусіди. А західне свято — якесь крикливе, голосне, але, на превеликий жаль, без доброго патріархального підґрунтя.

Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»
Газета: 
Рубрика: