У весняній Австрії, особливо у Відні, й в Італії — скрізь килимові клумби з братків, соковитих, із величезними, розміром ледве не у півдолоні, квітами. Куди там нашим скромним, але також не позбавленим свого провінційного шарму. І що дивно, братки-іноземці почуваються надзвичайно впевнено, насолоджуються своєю молодою привабливістю, відверто дратуючи бездоганністю, ніби й не думають відцвітати.
Завмираючи біля чергової клумби, постійно ловила себе на думці: братки ж не довговічні. Якось не по-хазяйському: стільки старань — лише на якийсь місяць. Літо тільки-но стартує — скільки ще висадити доведеться, а робота ж виснажлива, не кожен піде, хіба що нелегалка.
Приємна жінка середніх років, помітивши мою пристрасть до квітів, сама пристрасна садівниця, уточнила: тут особливі сорти, квіти в розкішній формі все літо. «Минулого року я вже купила помаранчеві, — продовжувала туристка, — і восени посіяла у себе в саду. Цього року мій перший урожай — чудова клумба. Маю намір тут іще знайти в магазинах сорти білих, коричневих, синіх братків. Вивчила навіть, як їх називають італійці. Хочу живий килим створити вдома — ніхто спокійно пройти повз нього не зможе».
Мені також захотілося вишуканого насіння, і вона пообіцяла купити — вирішила навіть не йти на екскурсії, а весь наступний день присвятити насінню. Не знаю, чи знайшла потрібні, та вже перебуваючи в Римі, жінка пішла зі своєю дівчинкою-підлітком і до готелю не повернулася. Захотіла залишитися в Італії, прибирати бруд за італійцями — як пояснила переполоханий гід. Проблема вже дуже ненова, і зупинятися на ній не збиралася — начебто мене не стосується. Вразило інше — відсутність видимого мотиву. Жінка, яка має свій будинок із викоханим садом, куди з усіх місць привозила екзоти і всю дорогу, як ніхто, засмучувалася, що поїхала не в березні, як планувала, до початку сезону, а у травні, у розпал садових робіт, півпоїздки скрупульозно полювала за потрібними відтінками квітів для будинку, де пройшло життя — і до якого по суті не мала наміру повертатися...
Оформляючи документи в ці країни, зовсім не помітила розрекламованого спрощення візового режиму.
Питаннями і довідками, що підтверджують власну фінансову самостійність, кожного роздягли ледве чи не догола — і що це дає? Анюта (таке прізвисько дала група новій нелегалці), звичайно, мала всі потрібні довідки, та чомусь залишилася.
Хоч і приїхала без свого екзотичного посівного фонду, але з рецептом Анюти, як працювати з заморськими квітами, ввіреними мені на згадку.
Основне особисте правило, засвоєне не сьогодні (нехай дарують мені кваліфіковані гіди, що насичують мою голову цікавою і щільною інформацією) — необхідно вчасно зняти навушники. Зовсім. Нехай щось пропущу (потім посиджу над літературою), але встигну торкнутися до міста, вловити мелодію римських руїн, ледве відхилившись від дозволеного пересування. Загляну з верхнього поверху до внутрішнього двору Ватикана — цього високозіркового гуртожитку для Пап, сторопівши від оздоблення ніби неземних садів, не пішовши покірно, як за шкільною програмою, від дворика Джульєтти у Вероні до всіх соборів. Розчинюся у натовпі, змішавшись із Європою, юною і старою, насичуючися енергетикою туристської спільноти.
Знаю: якщо полюбила собор Святого Петра у Ватикані (єдиний київський — Володимирський завжди №1), то скільки б не перебачила потім і раніше неперевершених шедеврів — любов залишилася там, у цьому ніжному, ажурному, безпосередньому (і це за такої краси) без жодної зарозумілості, храмі. Усе ж, Петрівна — напевно, позначається. Ще чітко засвоїла: гіди на перекус водять до швидких точок, це вельми тьмяно, і не варто в них шукати ексклюзиви з переліку 200 сортів піци. Швидкі точки скрізь однакові, але варто, не полінувавшись, трохи пройти від пожвавлених місць, завернути за ріг — і можна опинитися у тому ж Римі в прохолодному царстві піній, де навіть вигляд столиків під їхніми кронами діє як оглушливий релакс. Піца на вулиці Піній (назва стихійна, моя, бо на пагорбі побачила, як поряд стоять, обійнявшись, дві молоді пінії) була хрусткою, тоненькою, сухою, де сир лиш легенько просочив тісто, не нав’язуючи йому зайвої податливості, де у кожного овоча й морського делікатеса був свій сюжет, а разом, обійнявшись, мов пінії, вони подарували гармонію. Одного дня опинилися в маленькому італійському курорті першої лінії. Сталася якась накладка, і мене на таксі відвезли до іншого готелю, чотиризіркового «Максім». Кинувши речі в чудовому номері, лишившися на цілий вечір одна, кинулася вивчати вечірнє містечко. Вулицями, що перетиналися з зеленими острівцями пальм у скверах, бродили галасливі відпочивальники, було відчуття, що тут у всіх вирішені всі проблеми і всезагальна доброта жадала ще більших задоволень. Зупинившись перед літнім рестораном, де грав гітарист, вирішила саме тут відпочити. Може, він був і не профі першого віджиму, може, він був, як кажуть, із позаторішньої колекції або взагалі вже лежав на полиці як музикант — не знаю. Мене зрадила чіткість, і його гра здалася прекрасною. Музика розповіла про чудовий курорт, куди потрапила зовсім випадково, більше, ніж якби відпочивала тут місяць. Мелодії звучали лише для мене, легко відносячи в минуле і так само м’яко повертаючи у вишуканий вечір. Не було суєти, і все ніби стало на свої місця. Це була та рідкісна мить, коли пронизує прозріння: істина знаходиться у твоєму серці, а чужозем’я лише допомагає це вловити гостріше.
Зрештою, і це включено у вартість поїздки, і навіть з перехльостом. У кожного агентства свої хитрощі, й ніхто особливо не стане турбуватися про твій гаманець. Ейфорія туриста перед поїздкою — краща мить і для вирішення менеджером своїх фінансових проблем. Усе нібито в рамках пристойності, однак неуважний завжди переплатить. Зізнаюся, була дещо неуважна, та чомусь не шкодую.
Істина дорожча.
