На пропозицію подивитися на це «чудо» пані Лариса одразу відгукнулася. Цієї нової «прикраси» вона ще не бачила...
ПОГАНИЙ СОН СОФІЇВСЬКОЇ ПЛОЩІ
— Божечки... Мама мія! Я цього ще не бачила. Найстрашніше, що все те, що зараз будується — це повна компіляція. Пан Кухаренко чарує автентичністю цього середовища. Жах. Боже милостивий. Як це назвати? Дешевий трактир, біля якого поставили дві бочки. Я думала, що ці страшні ланцюги — найгірше, що можна придумати. Кухаренко (Управління з питань охорони історичних пам’яток. — Ред. ) тоді казав: «Ми відновили площу такою, якою вона була колись». Я тоді відповідала, що якби вони подивилися на старовинні фотографії, «як воно було колись», то зараз тут практично нічого б не було. Історично на площі були маленькі будиночки. Середовище було інше і нічого подібного на те, що ми сьогодні маємо, не було. Поставити чавунні стовпи з ланцюгами, — це навіть не поганий смак — це поганий сон. Найпотворніше — це бочки. Це, напевне, чергова алюзія наших національних витоків. Гілка від бондарів. У нас є Гончарі, Дьогтярі і Кожум’яки. Тепер є і бондарі. Тепер цю площу можна назвати Площею бондарів. Бондарський майдан. А ще ці нещасні худосочні дерева. Хвороба, панове. Модифікація цього місця настільки трагічна, що кожний момент у його історії говорить про трагічну послідовність. До того, як у цьому місці вирішили зробити променад, тут була чарівна романтична аура. Весь повздовжній сквер був зеленим — надзвичайно інтимним. Треба визнати, що все-таки у цій справі ще були такі інтелігентні люди, як Борис Лєкар і ще кілька людей, які стримали вирубку і не дали знищити все вщент. Але все одно було вже жаль, тому що основний партер зелені був знищений. Партер — це коли не тільки дерева стоять, а є і менші породи дерев, а особливо кущі. Тому що тільки тоді це можна назвати повним ландшафтом. Навіть після того, як вирубали частину цього партеру, залишилися непогані композиції. А те, що сталося зараз, коли перебудували площу Богдана Хмельницького, це просто відлуння потворного сталінського періоду, а може, ще і царсько- жандармського, коли у місті обов’язково повинні бути плаци. Величезні, пусті, щоб прострілювалися і проглядалися. Коли я сьогодні дивлюся на парк Шевченка, у мене виникає таке враження, що його реставрацію робили по принципу «щоб ніхто не заховався». Сьогодні туалет у ньому випливає, як Ноєв ковчег, не закритий нічим. А він же був так дискретно схований, щоб ніхто не бачив, хто туди заходить по своїй потребі. Зараз головна споруда там не пам’ятник Т. Г. Шевченко, а ресторан «Тарас», який чомусь розростається на очах. Колись це був інтимний павільйончик у кущах, а тепер маємо те, що маємо. На Західній Україні був схожий період «переходу до Брежнєва», коли всіх власників дворів, що виходили на траси, змушували знищувати свої «глухі» паркани і ставити сітки. І більше того, біля тих сіток не дозволяли висаджувати кущі, щоб за ними не засідав якийсь дядько з обрізом або підпільники. Зараз ми повторюємо цю історію. Коли я дивлюся на чарівні схили біля Дніпра, то виникає таке ж враження. Звичайно, я згодна, що їх треба було почистити, але це не значить, що їх треба тотально знищувати. Тотальне знищення зелені на Майдані Незалежності, на Богдана Хмельницького вилилося у те, що центр Києва стає кам’яними джунглями. Тепер стоять бочки з приреченими деревцями. Тепер я зрозуміла, чому їх назвали новим сортом — «київською пальмою».
— Щодо охорони пам’ятників. Пам’ятається, що колись у пам’ятника Богдану Хмельницькому відпиляли пір’я на шапці. І це у самому центрі міста.
— Здається, було, але не можу стверджувати напевно. Знаю, що розправлялися з пляшкою Мамая. Добре, що у своєму страшному пориві до псевдоавтентизму Управління охорони пам’яток і Кухаренко зі своїм «відновлюванням» не все знищили. Зараз вони ставлять питання про перенесення мерії міста Києва у нову споруду на Подолі. Звичайно, Поділ колись мав Магдебурзьке право, може, це поєднано. Але мерію перенести у будинок Гессе, який ніколи не був збудований, — нонсенс. Його ніколи не існувало, окрім одного корпусу. Добре ще, що коли спотворювали Софіївську площу, не додумались її відновити так, як колись царська Росія хотіла бачити пам’ятник Б. Хмельницькому. У плані скульптурна група передбачала «проклятого єврея», якого топче кінь Богдана. Це був давно розпрацьований таємною поліцією «єврейський вопрос». У композиції була задумана ще ціла купа народу. Я дивуюся, що пан Кухаренко не наполіг на тому, щоби відновити це. Який би тоді образ України був у світі? Тому не дивують ці бочки, «пальми», ланцюги. Мені для постановки у театрі «Браво» потрібна велика бочка, може, пан Кухаренко посприяє?
ЕРЗАЦ Є ЕРЗАЦ
Варто лишень повернути голову від пам’ятника Богдану Хмельницькому і звернути увагу на Михайлівський собор. Зараз дехто цю споруду вважає національним символом України. Пані Лариса не згодна з цим визначенням.
— Що говорити про кіч, котрий називається Михайлівським собором? Я думаю, що настане час, коли буде надана фахова оцінка цьому творінню. Знаєте, недавно один француз з Лесем Подерв’янським відвідали Лавру, і він подивився на Успенський собор на фоні аристократичних Ковнірівських корпусів, де біле по білому, як найаристократичніша вишиванка. (А Михайлівський розмалювали, як сільську хату. Але ж собор в Україні — це завжди був «білий лебідь».) Француз сказав про відновлений Успенський собор, що той йому дуже нагадує арабське ліжко своєю нестримною позолотою і розцяцькованістю. Якщо ви поглянете на третій ярус дзвіниці Михайлівського собору, вам може здатися, що там є білі пілястри і барельєф на голубому фоні. Нічого подібного. Не вірте очам своїм. Це просто фарба — обман зору. А брехати у нас уміли завжди. Потім, що стосується форми куполів. Подивіться на їх шляхетну опливовість на Софії, і жорстку, неправдиву гранчастість на Михайлівському. У мене є старі фотографії, на яких все виглядає не так. Більш-менш обізнана з українською сакральною архітектурною людина і просто людина з естетичними почуттями може сказати, що це кіч. Дуже дорогий, але абсолютно не відповідний зовнішньому вигляду оригіналу. Це не відновлення, а дуже дешевий фальсифікат нашої історичної культури.
Єдина перлина, що дійсно справжньою збереглася до наших часів — це трапезна Михайлівського монастиря. Автентична чудова річ, яка не зазнала тотальних руйнувань. Її було гарно відреставровано у 80-ті роки. Вона була відреставрована зі всім шармом, навіть покрита дерев’яним ґонтом так, як то було колись. Для доброго сучасного архітектора це ремінісценції, які можна використовувати у найпотужніших сучасних композиціях. Дерев’яний ґонт дуже добре себе веде, він «працює» 50 років, а сусальне золото набагато менше. І що відбувається зараз? Уже восьмий рік нам доводиться відбивати божевільну ідею покрити дах міддю і позолотити баню. Тиху і ліричну архітектуру, яка не мала претензій до золота. Але на цьому можна легко заробити.
Щодо таких псевдовідновлень, можна поговорити про церкву Різдва Христова на Поштовій площі. Я хочу запитати — на якому фундаментi вона стоїть? Там же проходить лінія метро. Вагомість цієї церкви полягала тільки у тому, що там одну ніч стояла труна із тілом Шевченка, коли його перевозили до Канева. Але естетично вона не має жодної вартості. Таких споруд у кінці ХIХ ст. по Києву з’явилося безліч. Я питала, навіщо її відновлювати? Чи не краще у сучасній естетичній капличці на цьому місці було б поставити не менш естетичну пам’ятну таблицю, чи навіть стелу про 20 — 22 травня 1831 року? Зараз гинуть автентичні залишки Золотих Воріт, і їх потрібно рятувати у першу чергу. Але те, що стосується церкви на Поштовій, — це абсолютний нонсенс. І якби дійсно йшлося про відтворення шедевру, але шедеври взагалі не відтворюються, вони будуються один раз, а решта — це копія і муляж.
Від цих бочок давайте поїдемо до «яєць».
«ЗА ДЕРЕВА БЕЗ КОРІННЯ»
Ми спускаємося до наступного «шедевру» архітектурної думки, що знаходиться біля банку на Вознесенсьому узвозі. Це новий підвид сімейства клумб. Лариса Скорик з неприхованою «ніжністю» називає їх «яєчками». І дійсно, з- за рогу випливає щось схоже на вазочки для яєць.
— Ці клумби-яєчка стоять по всьому Києву. Мені сказали, що відповідальним за це є Управління охорони пам’яток. Напевне, там вважають, що ці атрибути найкраще доповнюють історичне середовище. Біля банків помічена їхня основна концентрація. Можливо, це банківська форма? Це просто непристойно. Щодо міського озеленення — я вважаю, зараз потрібно кинути клич: «За дерева без коріння». Тільки за таких умов вони, може, прищепляться у сучасному Києві.
— Нові дерева біля «Метрограду» щось зовсім не ростуть.
— Як же воно, бідне, може рости, коли йому нікуди коріння пускати?
— А як виходять з подібної ситуації на Заході?
— У таких історичних містах, як Рим, зі щільною забудовою, як і у Львові, в межах фортифікації кожна п’ядь землі була дуже дорогою. І люди не могли собi дозволити розвивати парки. Але тоді зелень поверталася всередину, тобто дворики робилися атріумного типу, хоча це не характерно для Північної чи Центральної Європи. Всі намагалися максимально озеленювати внутрішні дворики. Зараз у Римі на великих площах поставили дерева у потужних і красивих кам’яних формах для рослин, які себе добре почувають у тому кліматі і не мають дуже розвиненої кореневої системи. Ці дерева доповнюють невеличкі скверики, які там є. На наші «пальми» це зовсім не схоже. Балкони, дахи, тераси там також високохудожньо прикрашені зеленню. Розкішне вертикальне озеленення по фасадах компенсує брак зелені на вулицях.
(Закінчення дивіться у наступномуному номері "День")
