Львівська міська прокуратура, четвертий поверх, обідня перерва. Мене зустрічає чоловік в елегантному темно-синьому костюмі, в якому не легко впізнати бороданя з фотографії десь поблизу Донецького аеропорту. Це Максим Грищук — львівський прокурор і «кіборг» 81-ї окремої аеромобільної бригади, який близько року провів у зоні АТО. «Я не вважаю себе «кіборгом», — одразу зауважує. — «Кіборги» — це ті, хто був у терміналі осінь-зиму і на яких падав бетон. А я був біля злітно-посадкової смуги».
«МИ СЮДИ ПРИЇХАЛИ НЕ СИДІТИ НА ПОЛІГОНІ»
Нещодавно він повернувся на звичне робоче місце, виконувати свою типову роботу — нагляд за дотриманням прав й свобод дітей у Львові. Його хобі — пішохідний туризм. Ще з початкових класів він закохався в мапи, гори та компаси. Далі — «Пласт», який патріотично виховав юнака. Тому, коли почалась анексія Криму, він твердо вирішив йти на фронт.
«Один дідусь воював на боці українських повстанців, інший — у Червоній армії. Всі повернулись живими й дожили до глибокої старості, — розповідає Максим. — Налаштовував себе, що так само повернуся живим, раз така доля в родині».
Потрапити на фронт Грищуку вдалося не з першої спроби. Дивним чином у військкоматі двічі губили списки добровольців. А коли нарешті прийшла повістка, то на Яворівському полігоні їх тримали три місяці. Аж поки він з хлопцями не сказав командуванню: «Коли на схід? Ми сюди приїхали не сидіти на полігоні». За кілька днів опинився на Донбасі.
«Я ПРОДУМАВ СТО ВАРІАНТІВ, ЯК ВИЙТИ З ЦІЄЇ СИТУАЦІЇ... ГРАНАТА БУЛА ОСТАННІМ IЗ НИХ»
Різдво прокурор святкував у Донецькому аеропорту, точніше в радіолокаційній станції (РЛС). До диспетчерської вежі — 900 м, до нового терміналу — 1400. Там він провів 17 днів.
Перший день у ДАПі міг бути останнім для прокурора. Максима засікли на спостережному пункті, коли він визначав орієнтири, по яких наводиться артилерія. Над головою почали лунати вибухи від станкового гранатомету, чути свист куль. Він стрибнув в окоп з бетонним перекриттям. На такі випадки кожен герой має при собі одну гранату. На запитання, чи висмикнув би кільце, Макс сходу з майже непомітним хвилюванням відповідає: «Я продумав сто варіантів, як вийти з цієї ситуації: відстрілюватись, піти в атаку, сховатися, втекти, закопатися, прикинутись мертвим... Граната була останнім з них». Тож він наготував магазини, підняв над собою автомат й почав боротись. За півгодини його вороги відступили.
Коли читаєш нашу історію, навіть у такому спотвореному вигляді, розумієш: ми колись вирішували питання на континенті, даючи прочухана і печенігам, і половцям, і усім іншим сусідам. Ми маємо свою територію виживання і ніколи не повинні дозволити, щоб на неї хтось зазіхав. Ми знаємо свою історію. Так, були неприємні моменти, але на них не потрібно концентруватись, лише на позитивних — коли козаки відвойовували своє, УПА вигравала бої...
В радіолокаційній станції хлопці проходили ротацію кожні чотири дні, але це не стосувалось Грищука. За цей час йому довелось взяти командування на себе, оскільки вже на восьмий день він там став найдосвідченішим, рішення бійцями приймалося шляхом голосування за козацькою системою. Напевно, щоб наситити картину, вартує сказати, що до війни на сході Максим Грищук в армії не був та військову кафедру не проходив, тому зі зброєю почав знайомитися лише під час війни. Каже, згадував усе: як організовували оборону до нього, що вчив на полігоні, що чув та читав у літературі. Успіх був з ним.
Коли сепаратисти захопили кілька поверхів нового термінала, більшість бійців, які були з ним, захотіли покинути позиції РЛС. В аеропорту далі залишились українські хлопці. «Мене це вкурвило. Чого ви покидаєте позиції? Чому не думаєте, як можна втримати позицію?» — запитував він.
«Із РЛС я теж міг піти, якось би відмазався. Але повз мене єдина дорога на ротацію з ДАП, де ще було багато наших, я не міг собі цього дозволити. Якби залишив позицію, наші були б в оточенні», — не голосно говорить прокурор. Але водночас Максим вважає, таких, що залишають позиції, можна зрозуміти, адже коли ти в Пісках, то бачиш ворога, а тут прилітає й нізвідки.
«ПРИЇЖДЖАЄШ І БАЧИШ ЦЮ ПРОФАНАЦІЮ РЕФОРМ...»
Сьогодні він удома. Гортає ті ж папери, змінюються лише прізвища прокурорів на них. Та й повертається він не зовсім в інше життя, яке, здавалось б, мало бути після Майдану й війни. «Важко, — кидає прокурор. — На сході хлопці кажуть, мовляв, ми вас від нечисті прикриємо тут, а ви нас там, реформуючи країну. А коли приїжджаєш і бачиш цю профанацію реформ... Це так вбиває». Він зізнається, що має загострене почуття справедливості, як і практично кожен фронтовик після повернення.
«Знаєш, війна — це такий собі зріз суспільства. Наче ти бачиш кожен регіон, спілкуєшся з ними і розумієш, про що думає народ, як ставиться до твоєї роботи, — пояснює Максим. — А мені ж то спочатку навіть не вірили, що я з прокуратури.
Будучи в самісінькому пеклі, йому вдалось зорієнтуватися на фронтовій місцевості, ні на мить не втрачаючи себе. Результат — він далі може змінювати країну, він може насолоджуватись життям. На запитання, як йому це вдалось, Грищук відповідає: «Коли читаєш нашу історію, навіть у такому спотвореному вигляді, розумієш, що ми колись вирішували питання на континенті, даючи прочухана і печенігам, і половцям, і Константинополю, й усім іншим сусідам. Ми маємо свою територію виживання і ніколи не повинні дозволити собі, щоб на неї хтось зазіхав. У нас тут сім’ї — наше майбутнє. Ми знаємо свою історію. Так, були неприємні моменти, але на них не потрібно концентруватись, лише на позитивних — коли козаки відвойовували своє, УПА вигравала бої...»
Грищук розповідає про своє захоплення українською історією воєнних звитяг, наводячи щораз нові аргументи. Каже, в України є можливість повернути свою могутність, тому цей шанс не можна змарнувати.
Час розмови спливає, тому останнє запитання про ставлення до прокурорів-туристів, які їздять на кілька днів у райони, що поблизу зони бойових дій, щоб уникнути люстрації. «Одні зраджують присягу, не зморгнувши оком, інші змінюють батьківщину, як шкарпетки, а треті в різний спосіб отримують статуси... Не маю поваги до таких людей».
