«Вулиця мого дитинства — Тургенєвська», — пише він в «Спогадах київського професора медицини», виданих 2003 року, коли йому минуло дев’яносто. Щось тургенєвске незмінно зберігалося в образі і поведінці Анатолія Петровича. Але далі — як би всупереч провидінню — заговорила грізна історія; тягар Першої світової війни, що звалився на місто, революція, спроби української самостійності, бої в центрі Києва, про які згадується в мемуарах. Все-таки в двадцятих для хлопця все складалося досить сприятливо. Із захватом пише професор про школу, освічених учителів. Толя Пелещук став ерудитом словесності. Так, романи на французькому він читав ще у свої дев’яносто п’ять...
Через робітфак вступив 1931-го року до Київського медичного інституту і 1936-ого отримав лікарський диплом. Між іншим, спонука обрати медицину з’явилася після морального потрясіння літа 1928 року, зазначає Анатолій Петрович у своїй нехитрій книжці. Він став свідком похорону Феофіла Гавриловича Яновського, улюбленого і шанованого містом лікаря-безсрібника. Багатолюдну жалобну процесію очолювали священнослужителі всіх київських конфесій, і атеїстична влада вимушена була стерпіти це. І Пелещук у свої п’ятнадцять вирішив стати лікарем.
Під час студентства Анатолій і його однокурсники вперше своїми очима зіткнулися з картиною і наслідками Голодомору: 1932-ого їх направили на Чернігівщину для «вітамінізації дітей». Вони побачили жахливі картини повного виснаження. Народний комісаріат охорони здоров’я УРСР, природно, не протестуючи проти згубних реквізицій зерна, хоча б так намагався реагувати на голод. До речі, якраз у ці місяці академік Микола Дмитрович Стражеско, один з основних наставників лікарів нового покоління вжив, щоправда, у науковій публікації, висловлювання — «голодні набряки».
Чарівливість і мудрість Стражеско, звичайно ж, виразно відбилися в терапевтичному кредо доктора Пелещука. В його клініці волонтер медицини внутрішніх хвороб познайомиться, зокрема, і з Володимиром Харитоновичем Василенком, сподвижником корифея науки, що створив разом з учителем класифікацію серцевої недостатності. Їх долі перетнуться і далі, але про це пізніше.
Дивно, але розквіт київських терапевтичних шкіл продовжувався і тоді. Мабуть, тому що хороші лікарі потрібні завжди. І ось Пелещук, як науковець-початківець, опиняється в клініці професора Вадима Миколайовича Іванова, прямого продовжувача починань і передбачень Феофіла Гавриловича Яновського з його заповіддю — «Ближче до хворої людини». Тут його зерно гуманізму і знань як би дає перші сходи, він стає асистентом кафедри, готується до захисту дисертації...
22 червня застає Пелещука в Москві, він стажується в знаменитій клініці М. П. Кончаловського. Повертається до Києва і за військкоматівським розпорядженням призначається полковим лікарем до кавалерійської дивізії. За планами командування, дивізія має здійснювати відважні рейди в тилу ворога, і це в добу сутичок моторів. Незабаром від дивізії залишаються окремі вершники. Самого Анатолія Петровича контужено. Так він потрапляє до німецького полону. Після виснажливого походу пішки в довгій колоні захоплених, опиняється в таборі для військовополонених, під який відведено в’язницю в Дніпропетровську. Вона переповнена, і в камерах спалахує висипний тиф. Інфекційної атаки табірне начальство боїться понад усе, і щоб тиф не поширився на довколишні окупаційні частини, Пелещуку німецькі колеги доручають виявлення і лікування висипнотифозних... Страх німців у зв’язку з епідемією, що почалася, настільки великий, що вони погоджуються на госпіталізацію найбільш тяжких хворих до міської інфекційної лікарні.
Героїчні діяння співробітників цієї лікарні — визволення з полону і порятунок від угону до Німеччини тисяч людей — шанують на Дніпропетровщині. Це був один з контрапунктів опору ворогові, і докторові Пелещуку — ангелові-охоронцеві співтоваришів за складної процедури госпіталізації, з мовчазного невтручання і деяких німецьких лікарів, тут було відведено свою важливу роль. Ті, хто потрапляв під його опіку, до табору не поверталися: у лікарні їм успішно оформляли тяжку інвалідність. Але одного дня і сам лікар захворів висипним тифом з важким перебігом і став пацієнтом. Недуга протікала несприятливо, приєдналося загострення туберкульозу і міокардит. Цього разу це була не гра. Так або інакше, знову до табору Анатолій Петрович не потрапив, і з лікарняною довідкою дістався до Києва. Тут, удома, якось відійшов.
Прийшло, нарешті, визволення рідного міста, і тут Пелещуку «нагадали», що він перебував у полоні, його було відправлено до так званого фільтраційного табору, який був у віданні НКВС, до Нікітовки на Донеччині. На щастя, все завершилося благополучно. Низка свідків підтвердили його шляхетні вчинки в дніпропетровській патріотичній епопеї. Сорок четвертого року він знов повернувся до Києва.
Лікарі були вкрай потрібні, і Ромбульт, колишній керівник лікарні водників, що повернувся з евакуації, відразу ж «завербував» Пелещука. Анатолій Петрович тепер самовіддано працював в одній з поліклінік, що знову відкрилися. А коли професор Іванов знову очолив кафедру, Пелещука було запрошено до її складу. Тоді ж, воєнного сорок четвертого, він захистив кандидатську дисертацію.
Довго чи коротко, Анатолій Петрович став доктором наук, професором, з 1962 по 1978 роки керував кафедрою терапії в тій же лікарні водників, до речі, спорудженої як лікувальна установа євангельської громади Києва перед Першою світовою війною. До кінця днів залишався консультантом клініки і кафедри.
«Просто добрий без будь-яких причин» — ця строфа майже точно відображає душу і серце Анатолія Петровича: він був добрим, співчуваючим лікарем. Але водночас відзначався універсальною клінічною освітою, його підручник з гастроентерології, інші книги чудові за стилем і глибиною. Невипадково А. Пелещук належав до небагатьох учених, нагороджених двома вищими відзнаками НАН України за досягнення в медицині внутрішніх хвороб, — преміями імені М. Д. Стражеско і Ф. Р. Яновського.
Природа характеру, інтелігентність як вічний знак виявляється в деталях. Ось враження і спогади одного з учнів і близьких соратників Анатолія Петровича академіка НАМН України, великого фахівця-нефролога Любомира Пирога: «Одного дня, 1962 року мій наставник в інституті імені М. Д. Стражеско професор Анатолій Львович Міхньов сказав мені, що на кафедрі терапії в медінституті, якою недавно став завідувати А. Пелещук, є вакансія асистента. До цього часу я був вже кандидатом наук», — розповідає Любомир Антонович. — Пішов до лікарні водників. З Анатолієм Петровичем ми поговорили не в кабінеті, а прямо в лабораторному коридорі, де я його зустрів. Він відразу ж погодився на моє зарахування.
Заняття я вів, та й висловлювався рідною українською мовою, і цього правила практично ніколи не зраджував, адже я уродженець Прикарпаття. Раптом до мене підійшла парторг кафедри і зробила докір за цю мою перевагу — як українському націоналісту. Розповів про інцидент Анатолію Петровичу. Він сказав, щоб я проігнорував наскок і в манері викладання нічого не міняв. Мало того, у кафедральних зборах, якщо я брав участь в них, він переходив на українську мову. Але йшли шістдесяті роки, і від можливих провокацій мені треба було поставити крапки над «і», себе убезпечити. Я пішов на прийом до ректора КМІ, на той час Василя Дмитровича Братуся. Він без коливань мене підтримав: читайте, як вважаєте за потрібне.
Як лікар А. Пелещук, володіючи і високою діагностичною інтуїцією, додержувався вердикту своїх учителів: всебічно обстежувати пацієнта, а це позначалося і на ефективності лікування. Дистанції тут не існувало, він, як кажуть, навіював надію. При великих загальних знаннях одним з важливих напрямів слугувало захворювання нирок. Мабуть, це йшло від висот Ф. Г. Яновського і його прямих вихованців. Під впливом Анатолія Павловича я став нефрологом. Він був консультантом моєї докторської дисертації, і 1973 року з кафедри я перейшов до побудованого поруч інституту урології і нефрології, очолив клініку ниркових захворювань. На цій ниві ми ще багато років співпрацювали».
Але трохи про дружбу з Анатолієм Петровичем. Разом з Леонідом Вінницьким, одним з його учнів і шанувальників, ми часто-густо бували у нього на Вишгородській. Зустрічі виливалися у повісти життя, причому із драматичними сюжетами. Згадував він про зустріч з Володимиром Харитоновичем Василенком, що потрапив до «справи лікарів». Усе, як відомо, закінчилося щасливо, але до протидії судилищу А. Пелещук, разом з деякими іншими київськими лікарями-сміливцями, мав відношення. Про це писали в «Дні». Якось метр медицини показав мені рідкісний підручник з терапії, що належав перу професора Д. Плетньова. Того самого Плетньова, видатного лікаря, якого наприкінці тридцятих років «ошельмували як насильника», а потім ув’язнили. Природно, його талановита робота вважалася крамолою. Але Пелещук зберігав її, та й використовував її у своїй мудрій педагогіці.
Восени кафедра і клініка, осяяні особистістю ніжного доктора, і очолювана одним з його учнів професором Анатолієм Станіславовичем Свінціцьким, проведуть конференцію на честь його 100-річчя. А поки ніби заставка до неї. У славному ряду подвижників, що уособлюють Національний медичний університет імені О. Богомольца в Києві, сяє і це славне ім’я.
