Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Публіцистика формує громадську думку й задає їй тон та рівень»

Автори «Дня» — про нову книжку з бібліотечного проекту газети
21 грудня, 2012 - 17:13
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Бронебійна публіцистика», що вийшла цьогоріч у «Бібліотеці газети «День», стала однією із тих книжок, які обговорюються в інтелектуальних колах. Наша серія, так би мовити, довгограюча. Її ще називають «попаданням у ціль», або, якщо хочете, «в десятку». Адже це — 15 топових українських публіцистів ХІХ—ХХ століть! Зі своїми працями, актуальними впродовж останніх 50—100 років. Отже, є над чим замислитися.

До речі, попередня добірка авторських вражень вийшла два тижні тому (див. «День» № 224-225). Пропонуємо — наступну.

«БРОНЕБІЙНА ПУБЛІЦИСТИКА» СТИМУЛЮЄ ПОШУК, ЗМУШУЄ ЗАМИСЛИТИСЯ НАД НЕВИРІШЕНИМИ ПРОБЛЕМАМИ»

Дивлячись на видання серії книжок «Бронебійна публіцистика», мимоволі пригадуються слова Тараса Шевченка: «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя...» На жаль, більшість із нас не вчилась так, як треба. І не хоче вчитись. Чи багато наших інтелектуалів (я не кажу про «простого українця») простудіювало з олівцем у руках «Дві руські народності» Миколи Костомарова? Або «Що таке поступ?» Івана Франка? Або публіцистику Пантелеймона Куліша, В’ячеслава Липинського, Василя Стуса, Євгена Маланюка, Михайла Драгоманова, Уласа Самчука, Юрія Шевельова?.. Список можна продовжувати. Ця своя мудрість і далі для багатьох українців залишається terra incognita. Ми, а особливо наші чільні політики, і далі залишаємося в полоні «чужої мудрості».

Не так давно, якийсь рік тому, довелося «наживо» слухати одного дуже й дуже високопосадовця. Він цілком серйозно розповідав про те, що ми втратили високі моральні цінності, які були притаманні радянським людям. Така собі пострадянська ностальгія. Не думаю, що цей високопоставлений чиновник читав роботу Івана Багряного «Чого я не хочу вертатися в СРСР?» І взагалі, чи знає він, хто такий Іван Багряний? Можливо, якби знав і читав цього письменника, то не дозволяв би собі говорити таке з високої трибуни, розповідаючи людям, «як то колись було добре». До речі, на презентації «Бронебійної публіцистики» на Львівському форумі саме на згадану роботу Івана Багряного звернув увагу Віталій Кличко. Судячи з усього, він її прочитав, і вона справила на нього сильне враження. Це тішить. Молоді українські політики відходять від радянських стереотипів і шукають своєї мудрості.

«Бронебійна публіцистика» — якраз є нашою мудрістю. Точніше, її фрагментом. Бо, насправді, ця мудрість, яка осмислювала українське буття, є набагато більшою. Ми ж тільки приступаємо до її освоєння, іноді навіть не усвідомлюючи, як багато зробили наші попередники і як погано ми їх знаємо. Зовсім недавно мені в руки потрапила монографія Тетяни Дзюби «Спрага народу і спрага Вітчизни. Публіцистика другої половини ХІХ — першої третини ХХ ст.: модель національної ідентичності». Здавалося, я непогано знаю українську публіцистику цього періоду. Однак виявилося, що чимало пластів для мене є невідомими. Цікаво було читати, як сто і більше років тому українські автори обговорювали проблеми національної ідентичності, історичної пам’яті, дискутували щодо питань мови, релігії, розглядали феномен козацтва, обговорювали наші взаємини з поляками та росіянами. «Культурним шоком» для мене стало усвідомлення того, що з тих часів ми мало змінилися. Ті проблеми, які обговорювали наші попередники, здебільшого, залишаються актуальними й нині. Можливо, якби ми знали про це все, то не поверталися б на «круги своя», не вирішували ті проблеми, які давно вже вирішили інші європейські нації.

Але хоч не хоч, а «задавнені» проблеми треба вирішувати. Інакше ми ризикуємо опинитися на узбіччі шляхів світового розвитку, так і не усвідомивши, хто ми, що маємо робити, як нам шукати своє місце серед інших народів.

Звісно, «Бронебійна публіцистика» не дасть відповіді на всі питання нашого українського буття. Але вона здатна стимулювати пошук, змушує замислитися над невирішеними проблемами. А це вже немало.

Тому залишається лише подякувати Ларисі Івшиній, колективу газети «День», Спілці захисту прав підприємців та Євгену Чернецькому, які через «Бронебійну публіцистику» повернули нам частину нашої мудрості. Сподіваюся, продовження буде.

 

Петро КРАЛЮК

 

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЗБРОЯ ПОПЕРЕДНІХ ПОКОЛІНЬ — НА СЛУЖБІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Газети завжди давали зріз прожитого дня, після чого ставали макулатурою. Змагаючись за місце під сонцем, деякі з них збільшувалися в обсязі, щоб задовольнити різноспрямовані потреби читачів. Інші захоплювалися рекламою або спеціалізувалися на сенсаціях. Однак в постіндустріальну епоху, яку тепер все частіше називають інформаційною, такі викрути не завжди допомагають, і газетам все важче знаходити свого читача.

«День» від початку надав перевагу аналітичним матеріалам, які допомагали читачам осмислити своє місце в суспільстві і місце українського суспільства в європейській та світовій історії. Внаслідок цього виникла можливість комплектувати книжки з статей на актуальну тематику. Так з’явилася «Бібліотека газети «День».

Поява «Бронебійної публіцистики» — це новий крок у переведенні газетної одноденки в книжковий формат. Прикметно, що в цьому випадку мова не йде про надруковані в газеті матеріали, всі 15 авторів завершили свій земний шлях задовго до її появи. Мова йде про публіцистику авторів з XIX і XX століть, яка не втратила актуальності. Ця серія творів в бібліотеці газети призначена, як афористично висловилася Лариса Івшина, «для кожного з тих, хто має намір жити в НАШІЙ країні, але не хоче бачити її ТАКОЮ».

Представлені в серії «Бронебійної публіцистики» автори жили в тяжкі часи, але не втрачали присутності духу, не озлоблялися, не сипали прокльонами направо й наліво, не принижували інші народи, сподіваючись в такий спосіб вивищити свій. Спокійно й доказово вони обѓрунтовували той напрям, який повинні були обирати українці, щоб здобути повноцінну національну державність і влитися в сім’ю європейських народів. Ідучи вказаним шляхом, ми таки здобули свою державність, але поки що не можемо стати на один рівень з країнами, яким пощастило не обманутися утопічною перспективою «світлого майбутнього». Будемо сподіватися, що втрачений час вдасться надолужити. В який спосіб? Зокрема й засвоєнням інтелектуальної спадщини батьків нації, представлених в серії брошур «Бронебійна публіцистика». Газета «День» адресує її, перш за все, журналістам, громадським діячам, політикам. Вона повинна працювати з усіма, хто вийшов на поверхню політичного життя, хоч серед них ми бачимо немало людей, обтяжених радянськими стереотипами, інтелектуально обмежених або навіть вихідців з середовища організованої злочинності. І газета працює...

 

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

 

 

«ПУБЛІЦИСТИКА — ТО СТРІЛЬБА ВІДВАЖНИХ ПО РУХЛИВИХ І ЗАМАСКОВАНИХ ЦІЛЯХ»

 

«Ще раз гайнути проти течії» — таку світлу ідею виношував український комуніст Микола Хвильовий, якому керівна течія Комуністичної Партії в печінках сиділа.

Але всі підходи до течії було перекрито, окрім останнього: вистрілити собі в скроню. Теж — проти течії...

Публіцистика — то стрільба відважних по рухливих і замаскованих цілях. Влучний постріл, за яким стежать тисячі очей, не йде в порівняння з забиванням м’яча в чужі ворота під оплески вболівальників.

В українських умовах публіциста «проти течії» можна порівняти з комікадзе. Адже Хвильовий коли ставив питання «Україна чи Малоросія», не міг не розуміти, що то виклик Москві. А зовсім незахищений Микола Зеров своєю публікацією «До джерел» підтримує радикалізм Хвильового відчуваючи, як усі тривожно затамували подих і чекають.

Іван Багряний писав на Заході свою «бронебійну публіцистику» і говорив усьому світові, чому не хоче повертатися в СРСР. Але то не означало, що він був захищений. Просто він розраховував, що на лінії вогню буде навіть безпечніше...

По-своєму хоробрий Микола Костомаров писав «Две русские народности» теж проти офіційної течії, бо цього вимагала правда, яка зобов’язує і змушує. Про ту правду щодо протилежності характерів, а особливо пісенного характеру українців і росіян не раз наголошував Гоголь. Але коли таке формулює концептуально історик, то це вже дає підстави назвати його (хай не відразу, а через кілька десятиліть) «основоположником українського буржуазного націоналізму».

Правда завжди має долати опір інертного середовища, найчастіше ворожого. Заслужений в боях генерал Петро Григоренко перестає стріляти у вказані йому цілі. Починає бити по бастіонах брехні, і тоді з’ясовується, що він ще й український генерал, і то з таким відхиленням від стандарту, що залишається оголосити його божевільним.

Таких бойових іскор не викрешувала публіцистика тих українських авторів, що проживали за кордоном. Але пильне око Кремля теж фіксувало їхню участь у боях по той бік барикад. Юрій Шевельов завжди відчував на собі тиск навколонаукової агентури.

У кращому випадку їхні імена писалися з малої літери і в множині, що означало довічне відлучення від своєї батьківщини, і все ж таки своєрідне визнання. Читач в Україні жадібно виловлював крихти інформації про таких авторів у викривальних статтях продажних журналістів.

Не забуваймо, що в Совєтському Союзі вільної думки не допускалося, а отже могла бути тільки партійна, тобто агітаційна публіцистика. І вона була мертвонародженою.

Справжня жива думка, що пульсує в книжечках «бронебійної публіцистики» має велику силу, на жаль, приховану від багатьох поколінь. Можна собі уявити, як жадібно читалися ці тексти 50 років тому. Та творча сила зберігається і тепер, коли вже обставини життя змінилися, і за словами поета Миколи Холодного «перележана куля не свище».

З огляду на збереження напруженої атмосфери навколо забороненого слова, очевидно, був сенс дати в добірці зразки української публіцистики аж до року падіння цензури. Така публіцистика дуже високо оцінювалася владою: юний журналіст Валерій Марченко заплатив за неї життям.

До речі, блискуча форма була не такою важливою, як влучання в ціль. Досі вважається одним із найважливіших документів самвидаву твір «З приводу процесу над Погружальським» про спалення української бібліотеки. А стаття ця була задумана як анонімний виступ пересічного українця, який посмів розгадати недозволені методи боротьби комуністичного режиму за другорядність української культури. І стиль автора знівельовано до невпізнаваності, і долучилися анонімні співавтори, а все одно вибухова сила матеріалу зустрілася з відповідними здогадами багатьох читачів і зіграла свою роль.

Публіцистика формує громадську думку і задає їй тон та рівень на довгі часи. Про таку публіцистику кажуть: наче сьогодні написано. Така властивість правдивого слова. Обставини життя надають йому гостроти і влучності, а непроминальна правда все-таки залишається завжди актуальною. Правда і свіжий вітер, яким повіяло від виступів Хвильового, відчувається досі. Про це говорили на гарячих диспутах того часу: «В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря».

Талант завжди широко відчиняє вікна і збуджує пульсацію творчої енергії.

 

Євген СВЕРСТЮК

 

Газета: 
Рубрика: