Двері затишного особнячка на Теремнівській вулиці у Луцьку відкрила... Катерина Друга. Надто вже була схожа на російську імператрицю (німецьку принцесу за походженням!) Лідія Йосипівна Махнауер. Така ж горда постава голови, блакитні з виразом, як тільки у німців, очі... І її батько, Йозеф, і мама, Софія Ангерман, походили з німців-колоністів, предки яких прибули на нові землі в Росії ще кілька століть тому. Один із предків свого часу перебрався з Росії на Волинь. Та вітри історії знесли з лиця землі навіть згадку про німецьку колонію Колошанка під Луцьком, у якій народилася Ліда. Від предків лишилися у неї тільки сімейний молитовник 1897 року, надрукований ще старим готичним шрифтом, який не кожен сучасний німець прочитає, та звичка називати страви німецьким відповідником. Бо той же «пуферкухен» — це відомі нам українські деруни!
Знайомство з національними кухнями може принести багато несподіванок. І одна з них та, що деруни прийшли в українську кухню з білоруської, потрапивши туди у свою чергу з німецької. А німці, виявляється, запозичили їх у... євреїв. Проте кожна нація споживає цю інтернаціональну страву по-своєму. Пуферкухен їдять із... солодким яблучним мусом. Для його приготування яблука дрібно ріжуть, але варять не так довго, як на повидло, лише приварюють з цукром. Як поєднуються два такі несподівані смаки (деруни і солодкий мус), спробувати не довелося, проте фрау Ліда запевняє, що це дуже смачно. Утім, усі члени волинського товариства «Відродження» — етнічні німці, які відвідують засідання «Клубу сеньйорів» (тих, кому за 60), полюбляють готувати цю страву для спільної трапези.
Клубом керує фрау Лідія. Каже, що на його засіданнях вишивають, плетуть, пригадують, звичайно, молодість, яка у багатьох минула у німецьких колоніях, та обов’язково готують якусь німецьку національну страву. Наприклад, штрудлі. Це страва з м’яса, картоплі і тіста. М’ясо ріжеться шматочками, підсмажується на смальці. Картоплю треба обібрати й порізати кружечками. Замісити тісто, як на українські домашні галушки, розкачати, порізати його на смужечки, з яких сформувати щось на зразок бантика. У каструлю викласти шарами м’ясо, картоплю, а зверху — «бантики» з тіста. Додається смалець і вода, але вона не повинна діставати до тіста. Випікати до готовності.
Чим більше я знайомилася з традиційними німецькими стравами, які дісталися фрау Лідії від предків, тим більше переконувалася, як багато у нас спільного. Це підтвердив і побіжний аналіз меню ресторанів з німецькою кухнею у Києві, які широко рекламують себе в інтернеті. Традиційна закуска — смалець по-німецьки — звучить як шмальц. Сало по-селянськи — шпиг. Вареники по-німецьки — ті ж вареники, що й у нас, тільки для начинки використовують шпинат і подають зі шкварками зі свинини. Картопля по-баварському — це картопля запечена, фарширована сиром. А язик по-тірольському — звичайний відварений язик у вершковому соусі з печерицями та овочами. А кулінарні книги стверджують, що до традиційних німецьких страв належать такі: свинина з пивом, ковбаси, сосиски, сардельки, шніцель, кльоцки, різдвяний штолен.
Останній, як пояснила фрау Лідія, — це здобне солодке тісто, яке довго випікається у печі. За легендою, німецькі жінки, дізнавшись про народження Ісуса Христа, забули, що пекли у печі булочки, й ті дуже засушилися. Різдвяний штолен може зберігатися дуже довго.
А вайберклізл? Це знайомі нам... картопляні котлети, які відварюють й подають зі шкварками, проте німці ще обов’язково тушкують до них капусту. Апфелькухен — це щось на зразок нашого пирога з яблуками чи вишнями. І таких збігів дуже багато.
Протягом століть, які рід Ангерманів-Махнауерів жив на Волині, чимало його представників не дуже дбали про власне «чистоту» німецької мови. Німецькі колонії не скрізь були численними. Ось і в селі Олександрія, що в теперішньому Ківерцівському районі, звідки рід батька фрау Ліди, було всього близько двадцяти німецьких родин. Її батьки знайшли собі пару у своєму середовищі. Але з шести сестер Махнауер лише дві вийшли заміж за німців. Ще дві — за поляків, і дві — за українців.
— І жили дуже добре! — зауважує фрау Лідія.
Проте 1939 року, коли «Гітлер і Сталін почали свою гру у політику», етнічних німців з Волині переселили на територію Великої Німеччини. Махнауери опинилися у колишньому польському селі поблизу міста Германсбат (сучасної його назви вона не знає). Тут прожили до 1945-го, а після капітуляції Німеччини потрапили до так званої радянської зони. Цілий ешелон «своїх» німців (а заодно поляків, росіян й українців, яких насильно забрали на роботу до Німеччини чи які потрапили у німецькі концтабори) як «ворогів народу» повезли у Сибір.
— Якби не лихо, то й щастя б не було! — філософськи розмірковує фрау Лідія. Бо ешелон зупинився у Луцьку, і мама (вже на той час удова) з нею та молодшою дочкою Юлею з нього втекли. На місці родинного обійстя в Олександрії було згарище, тож тимчасово поселилися у тітки в Прилуцькому. Згодом спромоглися на власну хатину. Коли мала Ліда приїхала назад на Волинь, то не знала ні слова українською чи російською, зате вільно розмовляла німецькою й польською. Рідну мову, якою все ж вважає німецьку, пам’ятає. Молиться нею, не раз була перекладачем. Вважає, що треба шанувати землю, на якій живеш, і мову народу цієї землі, проте й свою не забувати. За останнім переписом, який був кілька років тому, на Волині до німецької національності себе зарахували десь трохи більш як півтори сотні чоловік. Наразі з Товариством «Відродження» співпрацює до семи десятків. Хоч як це прикро, але нащадки колишніх німецьких колоністів не надто прагнуть вивчати мову предків, змирившись, мабуть, із тим, що до багатої Німеччини їм не повернутися...
Проте традиції живуть, і ми на закінчення розмови п’ємо із фрау Лідією чай за німецьким звичаєм: на білу скатертину вона ставить підсвічник із запаленою свічкою. Це означає, що у домі шанований гість, якому бажають добра.
