Олександр Жгировський (Алесь Асташонок) — білоруський письменник, перекладач із французької, англійської, словацької та чеської мов. Із 1996 року мешкає в Києві. Олександр зізнався, що «День» він читає з перших номерів, і з того часу не пропускає жодної газети, високо оцінюючи рівень наших публікацій. Матеріал, який вiн прислав електронною поштою, видався нам цікавим, і сьогодні ми пропонуємо його вашій увазі. Есе написане російською мовою й автор власноруч переклав його українською.
То й смерть була б милішою:
Зима! Дерева! Вітер!
Особисто мені в цій книзі найбільш подобаються рядки саме цього поета — Томіта Моппо.
Ймовірно, в історії всієї світової поезії не було постаті трагічнішої, ніж цей син бідаків. У два роки він став інвалідом. Все недовге життя він пересувався на візку. Загинув у страшній пожежі. Нещасними були і його рідні: сестри, змушені, щоб прогодувати сім’ю, продавати своє тіло, глухонімий брат, — всі троє померли замолоду від туберкульозу. До школи Моппо не ходив. З ним випадково познайомився майбутній редактор літературного журналу й за зібрані гроші опублікував першу й єдину збірку поета — «Зібрання віршів Моппо».
Останні тижні в мене на столі — «Антологія японської поезії: Хайку. ХVII—XX ст.». Майже чотирьохсотсторінкова книга, що включає в себе й переклади, й оригінали понад тисячі творів одинадцяти поетів. Це й загальновизнані класики, відомi у нас, певно, всім Мацуо Басьо, Йока Бусон, Кобаясі Ісса, Масаока Сікі, Нацуме Сосекі, Такахама Кьосі, Іїда Дакоцу, й реформатори, які виходили за межі формально- структуральних і тематичних канонів жанру, — Накацука Іппекіро, Танеда Сантока, Одзакі Хосай. Та згаданий Моппо, який, на жаль, мало встиг.
Книга ця являє собою першу частину двохтомного зібрання японської класичної поезії. Друга частина — «Антологія японської поезії: Танка та ренга. VIII—ХIII ст.» — готується до друку. Вийти вона має наступного літа.
Хайку і танка були й лишаються основними жанрами японської класичної поезії ось уже майже півтори тисячі років.
Формальною їхньою метричною ознакою є кількість складів у рядку, а також загальна кількість складів у вірші: 5 — 7 — 5, всього 17 — у хайку, та 5 — 7 — 5 — 7 — 7, всього 31 — у танка.
Як пише в передмові перекладач, автор текстів біографій поетів та численних коментарів Іван Бондаренко, «саме ці два поетичні жанри... охоплюють практично 95 відсотків усієї японської поезії».
Рамки повідомлення про вихід книги не дозволяють, на жаль, передати й найменшу частку того, про що корисно було б дізнатися читачеві — і з ретельної передмови, і з дбайливих коментарів.
Допитливий аматор поезії може розділити цю радість знайомства, взявши до рук книгу, що побачила світ у київському видавництві «Дніпро» за фінансової підтримки Японського фонду.
Переклад українською мовою більшої частини віршів виконано вперше. В оформленні використано твори японського живопису. Для тих, хто вже знає або вивчає японську мову, дається не лише текст оригіналу, але й фонетична транскрипція — фурігана. А звичайний читач переконається при читанні кожного вірша, що це й просто графічно — дуже красиво. Вже самі по собі ієрогліфи, на тлі українського перекладу, приносять глядацьку насолоду.
На жаль, такої чудової можливості ознайомитися з класичною японською поезією наш читач раніше не мав.
Майже не було своїх перекладачів. В Україні японська мова до 1990 року взагалі не вивчалася. Дослідження з історії й культури Японії велися у Москві, Ленінграді та Владивостоку. Там же вивчалася й мова.
Нині японістика у нас є предметом викладання в трьох університетах Києва, вузах Львова, Харкова, Дніпропетровська, Одеси. Є надія, що з часом з’являться й нові переклади з японської художньої літератури, й книги, котрі розкажуть українцям про далеку й (як хотілось би! — у дуже багатьох відношеннях) близьку нам країну. Близьку і в розумінні найпрямішому.
Скільки на Далекому Сході українців?.. За даними 1920 років, їх там мешкало навіть більше, ніж росіян.
Центр японістики — університет зі старими традиціями, у Владивостоку успішно функціонує. Досить відомий «мумій тролль» Ілля Лагутенко — його випускник. Може, й тут є на що сподіватися? Дав же нам Далекий Схід Геннадія Туркова. Але про нього тут — пізніше.
Перший українсько-японський («ніппонський») словник — Анатолія Діброви та Василя Одинця, під редакцією Ясудо Сабуро — вийшов у 1944 році в Харбіні. Його було видано зусиллями зацікавлених представників п’ятнадцятитисячної української діаспори в Маньчжурії. Наклад його був майже цілком знищений при вступі до міста Червоної Армії — залишилися тільки сигнальні примірники. Зацікавлених можна відіслати до виданої у 1972 році в Нью-Йорку книги Івана Світа «Українсько-японські взаємини. 1903— 1945: Історичний огляд і спостереження».
I лише в останні роки побачили світ перші вітчизняні українсько-японські та японсько-українські словники. Два з них були видані в київському видавництві «Альтернативи» — в 1997 й 1998 роках, третій, «кишеньковий», — в одеському «Астропринті» в 2001 році.
Співавтором їх, разом з Хіно Такао, є той же Бондаренко Іван Петрович, випускник Ленінградського університету, аспірантури й докторантури Одеського університету імені І.І.Мечникова, доктор філологічних наук, викладач історії культури й літератури Японії в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Бондаренко дев’ять років працював у Японії на посаді професора факультету міжнародної культури університету Тенрі — одного з найстаріших лінгвістичних вузів країни, що знаходиться у місті Нара (першої столиці Японії), багатому на музеї й стародавні монастирі.
Довгий час, через відсутність перекладачів, наш читач знайомився з японською художньою літературою виключно за її російськомовними перекладами. Завдяки Іванові Дзюбі, вченому й перекладачу, починаючи з 1970 років стали з’являтися українські переклади: народних казок, оповідань, нарешті романів — Ясунарі Кавабати, Кендзабуро Ое, Тахекіхо Фукунагі та інших.
Щодо поезії, то вийшли чотири невеликi збірки хайку й танка.
Першою, ще в 1931 році, побачила світ у харківському видавництві «Рух» книга «Японська лірика февдальної доби» в перекладі Олеся Кремена і з його ж статтею. До книги увійшло лише двадцять шість танка поетів V — XIII століть. Однак велика передмова з’явилася першим в українському літературознавстві нарисом з історії японської класичної поезії.
Три подальші книги вийшли в київському видавництві «Дніпро» — у 1971, 1984 й 1991 роках, з кожним разом збільшуючись в обсязі.
Автор перекладів, вступу й коментарів до першої з них — Омелян Масикевич. Збірку цю можна назвати експериментальною: перекладач вирішив зберегти строфічну форму оригіналів, тобто 5, 7 та 5 складів у рядках перекладу кожного хайку.
Друга й третя — плід творчих зусиль уже згадуваного Геннадія Туркова, «далекосхідника». Спершу це були танка Ісікави Такубоку. (Зауважте: двадцять шість років життя було відміряно й цьому поетові.) Потім — найвідоміші хайку Басьо.
Як білоруський літератор можу зауважити: 1997 року в мінському літературно-культурологічному журналі «Крыніца», — в якому я «вів» прозу (редакторів, на жаль, розкидало по світу: Німеччина, Польща, Фінляндія, Україна), — були опубліковані п’ятдесят шість хайку Басьо в перекладі білоруською мовою чудового поета Алеся Разанова, нині мешканця Німеччини, другого, після вже покійного Василя Бикова, білоруса, який одержав там літературну стипендію — не лише завдяки таланту, але й, на жаль, через усім відомі обставини. (Та ж Світлана Алексієвич одержує аналогічну стипендію в Італії, є ще приклади.)
Так ось, підрядники для Разанова, звичайно ж українські, підготував той самий Турков. А одним з провідних літературних критиків і культурологів Білорусі Валентином Акудовичем був перекладений його ж, «далекосхідника», нарис. Не знаю як українською, а білоруською він називається «Дасягнуць прасьвятленьня і вярнуцца Щ сьвет» (перекладати, вважаю, не треба).
Ось заключний його фрагмент:
«Але, думаецца, і Щкраінскі чытач знойдзе Щ паэзіі хайку нямала блізкага сваёй душы. А тое новае, што прагучыць для яго Щ нязьвыклым рэгістры, можа стацца прычынаю асаблівае радасьці. Як не абы-якое адкрыццё».
І відкриття це подароване білоруським читачам з допомогою українця.
Повернiмося, однак, до перекладів Бондаренка.
Кількісно їх разiв у два більше, ніж усіх попередніх разом узятих. Рівень видання — на порядок вищий. А головне, вони й точні — у цьому можна переконатися, читаючи підрядники, i, наскільки дозволяє більша довжина наших слів, лаконічні, й поетичні.
Накуй, зозуле,
Ще і самоти
Мені, сумному!
Образ зозулі на сторінках цієї книги дуже частий. Поет, який написав процитоване хайку, обрав свій псевдонім — Сікі («зозуля») — не без сумних на те підстав. З юності він був хворий на сухоти, від яких і помер тридцяти п’яти років. А за стародавньою японською легендою, у зозулі, коли вона співає, з горла сочиться кров. І Басьо життя прожив не дуже довге.
Сумні долі багатьох поетів, з творами яких ви можете ознайомитися в цій книзі.
Однак поезія їхня, хоча мотиви смутку (та їм близькі) властиві хайку, далеко не завжди сумна.
Весняний дощ!
Шкода мені людей,
Які не вміють вірша написати.
Багато хто з нас давно вже не сумує не лише через те, що їм не дано писати вірші, але й через те, що вони їх не читають.
Автор останнього хайку — Йока Бусон, — за життя був більш відомий як художник, аніж поет. Згадуваний недавно Масаока Сікі саме його, а не Басьо вважав неперевершеним майстром хайку.
Про це й багато про що інше (наприклад, про те, коли — «хайку», а коли — «хокку») ви можете дізнатися з цієї чудової книги, в якої буде й продовження.
На закінчення згадаю людей, яким перекладач дякує за допомогу в створенні антології: професорів Обаті Масатосі, Уемурі Сусуму, Олександра Бондаря, Костянтина Тищенка й особливо Каваї Таданобу.
