Фото автора
Усе почалося ще з дитинства, коли я вперше почув про це місто, тоді
ще югославське, і побачив його фотографії. Потім — історичний факультет,
де трохи дізнався про його історію. А вже потім — сам Дубровнік — старе
місто, що півостровом випинається в море, з мармуром бруківок і старим
камінням будинків, з вулицями, де важко розминутися вдвох, із нескінченними
«кафічами» (кав’ярнями), де дубровнічани легко розпізнаються серед інших
за незрівняним «е-е-е», яке висловлює все, що тільки можна висловити словами.
Проспекти всіх дубровніцьких туристичних фірм розпочинаються цитатою
з Бернарда Шоу: «Якщо шукаєш рай на Землі, то приїзди до Дубровніка». Як
завжди, це — перебільшення, бо тут — не рай, щось зовсім інше. Мені пощастило
— ми жили в старому місті, де наймолодшому будинкові — понад 300 років,
де немає жодного транспорту, крім людських ніг, і де всі вулиці східцями
ведуть вгору, до міського муру. Мур — це окрема розмова. Ще не доводилося
бачити міста, де б фортечний мур зберігся повністю, із баштами, бійницями,
спусками. І все — понад морем, хіба що лише з одного боку — гори.
Влітку каміння будинків та вулиць прогрівається, але не до стану розплавленого
асфальту. Взимку, кажуть, дещо важко пересуватися мармуровими плитами мостової,
особливо коли дощить. Одначе то ж узимку.
Можливо, найбільше приваблює в Дубровніку те, що це — не музей (хоча
й має статус заповідника ЮНЕСКО). Геть усі старовині будівлі населені,
тут народжуються й живуть неспішним місцевим життям, тут умирають — а діти
та онуки продовжують історію кожної вулиці. Літніми вечорами, коли натовп
туристів заповнює головну вулицю старого міста — Страдун або Плацу, місцеві
заповнюють свої вулиці, сідають на східцях випити кави чи пива, покурити,
погомоніти. Раніше, до війни (тут рахують від останньої війни — 1991-92
років) на старовинних вулицях вечорами збиралися мало не всі жителі. Тепер
— рідше. Часи змінюються. Старе місто має одну ваду — до нього швидко звикаєш.
Потім не можеш заснути, коли в тебе попід вікнами гуркотить трамвай.
Вулиці, що дихають водночас і історією — а купців із Дубровніцької республіки
в XV-XVI ст. знали в усьому світі, і життям — бо мало не на кожному будинку
висить супутникова «тарілка», і мало не кожна сім’я має комп’ютер, діти,
як і скрізь, грають у футбол, собаки вірно, але без зайвого гавкоту охороняють
свої володіння. Жителі — здебільшого спокійно-іронічні, на все дивляться
з усмішкою — але тільки не на свою віру (католицьку) й не на те, що вони
хорвати. Нам би такого патріотизму.
Але при цьому дубровнічанин, як, наприклад, мій господар Хрвоє, однаково
спокійно розповідатиме, і як почалася війна в окрузі, як сербські танки
стояли на схилах близьких до Дубровніка гір, як у місті розривалися снаряди
та міни (біля міських воріт висять спеціальні схеми, де позначені всі місця
вибухів і пошкоджень), як він сам воював проти «четників» — і так само
спокійно зауважить, що, мовляв, якби тепер хто здогадався привезти з-за
кордону, із сусідньої Чорногорії машину тамтешнього пива — забуто було
б і війну, і викликану нею взаємну ненависть двох народів, мови яких майже
не відрізняються.
Пересічний дубровнічанин дуже добре знає історію свого міста, своєї
республіки, твори своїх, дубровніцьких поетів і письменників. Він не забуде
похвалитися гостеві, що в невеликому (37 тисяч населення) місті є власний
театр із давньою історією та власний симфонічний оркестр. І що за сприятливих
обставин Дубровнік у сезон зростає втричі — тут можуть одночасно переночувати
близько 100 тисяч туристів. Місцевий головний вид спорту — водне поло.
Хоча дубровнічани дуже добре розуміються і на футболі, і на баскетболі.
Хрвоє признавався, що мав побоювання, що хорватську збірну зупинить українська.
Ми вдвох за кавою визнали, що сталося те, що сталося, а іншим разом усе
може бути. Україна? Шевченко? Київ? «Динамо»? — саме в такому порядку гукає
«зазивала» з ресторану. Приємно, що не кажіть — хоча й знаєш, що насправді
для нього йдеться насамперед про гроші, а не про приязнь до братів-слов’ян.
Гроші дубровнічани, як і всі жителі курортних міст у всьому світі, заробляють
влітку.
Загалом же Дубровнік описати неможливо. Бо неможливо його ні з чим порівняти
— щось подібне можна знайти лише на Адріатиці, від Венеції до Пули, Рієки,
Спліта, — й далі до чорногорських Котора та Будви. І все одно все це —
лише щось здалеку подібне. А Дубровнік — один. Із білизною, яка сушиться
на вулиці біля будинку колишньої колегії міста. З безліччю котів, які живуть
на подвір’ї церкви — дуже своєрідних і типово місцевих котів, із ринком
біля головного собору й «кнежевого двору», де колись вершилися долі. Із
фестивалем на честь покровителя міста — святого Влаха та карнавалом щозими
й спеціально заради залучення туристів задуманим літнім фестивалем мистецтв.
Сюди часто навідуються представники монарших родин, актори, музичні
зірки. Бувають і політики. Почали серед інших туристів приїздити й українці
— з небідних. Бо правду сказати, відпочинок у готелі — недешевий. Та й
загалом, ціни важко назвати низькими — хіба що пиво коштує трохи більше,
ніж у нас. Притому в старому місті готелів немає — всі далі, у спеціально
забудованих районах.
Напрочуд чисте море навіть під стінами старого міста. І напрочуд прозоре.
Острови біля міста, де немає піску на пляжах, зате повно бухточок у мальовничих
скелях, гротів, де живуть краби, а колись, можливо, переховувалися пірати
— адже розбійників у свій час вистачало й тут. Прекрасне повітря — бо й
море, й пінії (середземноморські сосни), й гори поруч. І цивілізація —
телефон, з якого за карткою з’єднуєшся з цілим світом, і знову «кафіч»,
ресторан чи ще щось. Але якась ненав’язлива цивілізація. Островом Локрум,
який лежить фактично в межах міста, спокійно походжають пави.
Влітку — просто відпочити, не думати про роботу, про свої турботи —
чим не рай.
Взимку тут дутиме «бора» — що швидше нагадуватиме бурю, ніж вітер. Ітимуть
дощі. Не буде численних туристів — отже, не буде роботи. Бо промисловості
в Дубровніку фактично немає. Снігу тут не буває, але погода така, що не
надто вийдеш повештатися старим містом, випити кави просто над морем та
випалити цигарку. Але ж від того Дубровнік не перестане бути Дубровніком.
