Світлана Шабалтіна — людина унікальна у багатьох вiдношеннях. Будучи піаністкою, яка цілком відбулася, вже у зрілому віці вона різко змінила свою музичну долю, присвятивши свій талант інструменту незвичайному і незаслужено обійденому увагою музичної еліти — клавесину. Відтоді вже із повною впевненістю можна сказати, що у Києві складається школа клавесинової майстерності Шабалтіної. Її регулярно запрошують з концертами за кордон, учениці Світлани Марківни завойовують призи на найпрестижніших конкурсах. Судячи з того, що розповідає Світлана Шабалтіна про своє мистецтво (на газетну шпальту потрапила лише мала частина нашої бесіди), клавесин — не просто інструмент, а ціла філософія, особливий музичний світогляд, не «захворіти» на який неможливо. На жаль, концерти старовинної музики у Києві, як і раніше, проходять надто рідко, а наші сучасні композитори клавесин ігнорують. Що ж, якщо не вдається слухати живий клавесин, то залишається лише читати про нього.
— Наскільки менi вiдомо, ви починали у Москві...
— Я навчалася в інституті імені Гнєсіних, формувалася, безумовно, там. Це був мій вибір з багатьох причин.
— А чому ви не залишилися там, не повторили шлях багатьох інших українських талантів?
— Маса привхідних обставин: не могла вступити до аспірантури, хоча на випуску поставили 5 з плюсом, вийшла заміж, прописка... Але повернення до Києва мало свій позитив у тому, що я завжди хотіла бути педагогом, і саме це тут у мене не вийшло. Тепер я розумію, що на щастя.
— Навіть так?
— Я змогла повноцінно грати. Адже суміщати це у наших умовах неможливо. Діти вимагають величезної уваги до себе, що зумовлюється чудовим молодим егоїзмом, який їм дає можливість стати особистостями. Але й спеціальність вимагає, що якщо ти людина скрупульозна і маєш совість, то час, який тобі залишається по розкладу для гри, — просто знущання. Я знаю, що дуже багато великих музикантів розчинилися в учнях. Зi мною якось цього не сталося.
— А як у вашому житті з’явився клавесин?
— Це був довгий шлях, вибір вже зрілої людини. Спочатку я навіть не розуміла, в яку область я потрапляю, які складності на мене чекають. Це була, можна сказати, виробнича необхідність. У мене солістка-віолончелістка органного залу часто грала з клавесином, хотілося трохи освоїти цей інструмент, щоб працювати з нею в дуеті. Я потрапила у Польщу, десь у 1990 році, побачила там справжні клавесини, почула, як грають на них, і це мене дуже захопило. Дуже багато в цьому плані мені дали мої друзі, мати і дочка Черні та Ельжбета Стефанські, абсолютно видатні піаністка та клавесиністка, музична еліта Польщі. Мені пощастило потрапити до них у дім, їхня манера роботи справила величезне враження. Тобто, мене прийняли з великим авансом, і я тепер цей аванс віддаю, повертаю затрачені на себе зусилля. Після цього я вже навчалася, де могла. Де б не гастролювала, залишалася і слухала лекції інших музикантів. Зате мої студенти вже долучилися до школи, яка безпосередньо сьогодні розвивається.
— Виходить, ви, так би мовити, обробляєте цілину, робите те, чим ніхто тут всерйоз не займався. Мабуть, важко?
— Просто нам вдалося здійснити, я вважаю, чудо. Адже нас підтримують дуже нечисленні професійні сили. У мій час, якщо переходив грати на клавесин, це означало, що ти не тягнеш на фортепіано. Коли я вчилася, цього напряму в Москві неначе й не було. При тому, що у нас чудова система освіти, хоча вона багатьох й калічила. Але ось автентична манера, історичний підхід, тобто виконання музики на інструментах епохи, коли цю музику писали — у нас абсолютно не культивувалася. Таке ставлення збереглося й сьогодні. Тому вистачає насмішок і дрібних шпильок через цілковите нерозуміння нашої справи. Але ми усіх прощаємо.
— Що ж у такому недружньому середовищі дає вам упевненість?
— Я гадаю, вищі сили нам допомагають. Наприклад, наша чудова випускниця, Тетяна Луценко, вступивши до Базельської академії, не забула про нас, знайшла гроші, і тепер до нас три роки поспіль з лекціями приїжджають професори із Швейцарії. Нещодавно звідти ж нам прислали в подарунок чудовий інструмент, завдяки чому я почала регулярно виступати тільки зараз. Раніше у Києві грати просто не давали, з цим було важко. Більш того, за п’ять років існування мого класу я й уявити собі не могла, що у нас нарешті з’явиться кафедра старовинної музики. Очолює її професор Ніна Герасимова-Персидська, великий вчений, ентузіаст, світла особистість. Мої учениці мене дуже радують. Нещодавно вступили до вищих музичних шкіл — одна у Базелі, інша у Страсбурзі. Влітку 2000 року був конкурс імені Баха у Лейпцигу, і троє моїх дівчат отримали спеціальні призи журі, з підписами усіх видатних людей. Ця екстраординарна подія — наша країна в клавесині початківець, і ось мої учениці з ходу завойовують найпрестижніший конкурс, у конкуренції з Голландією, Францією, Англією. Минулого року, до речі, коли до Києва приїхав маестро клавесина, Андреас Штайєр, то привіз для них спеціальний подарунок — все видання клавірних творів Баха. Отже мої дівчата грають на високому сучасному рівні, при цьому зберігаючи свою індивідуальність. Є чим пишатися.
— Скажіть, а що за люди — клавесиністи?
— Я дуже вдячна такому повороту життя, бо він взагалі розширив моє уявлення про виконавство. Адже клавесин — спадщина епохи бароко і, частково, Ренесансу. По суті, гра на ньому подібна до риторики, вимагає ніби розмови з інструментом, без ефектних пасажів, зовнішнiх прикрас. На відміну від звичної фортепіанної віртуозності — чим менше рухів, тим краще. Інша віртуозність потрібна — віртуозність думки. Особлива манера гри, що вимагає заглибленості у музику, дає фантастичні результати. Дуже сильно розвивається музичність. Артикуляція інструменту вимагає ніби нерухомості, що дає величезну концентрацію. Треба весь час думати, як компонувати фразу, що зробити, щоб звучало багато й різноманітно, ти весь час повинен напружуватися. Це колосальна робота. Тому сюди йдуть люди із певною психікою, які люблять розмовляти з публікою, а не підминати її під себе. Крім того, музиканти тут високоосвічені. Вони як ніхто тяжіють до дослідницької діяльності, знають 5—6 мов, потрібні трактати читають в оригіналі. Природно, з’являється бажання відповідати. Ось всі мої учні ходять на курси іноземних мов.
— А ви?
— Польською володію вільно, адже Польща — країна, якій я вдячна за клавесин. Англійську я мучила в школі, як всі, але зараз за необхідністю освоюю, як і французьку, вчу — бо клавесинову французьку музику неможливо не знати.
— Виходить, клавесин вас підлаштував під себе?
— Так, виходить так.
— Чому все ж таки ви так радикально вирішили змінити ремесло?
— До клавесина мене пiдштовхує приголомшуюча музика. Весь докласичний період, ранній Моцарт, Гайдн — писали для клавесина, а Бах звучить на ньому просто непередавано. Шкода, тут немає музикантів, що освоїли інші автентичні інструменти, з якими можна грати в ансамблі. Адже це схоже на джаз.
— Цікаві паралелі: барокова музика — і джаз.
— Бо це імпровізація. Ви подивіться на цих виконавців. Вони розкуті, вони живуть у цьому, чим дуже нагадують джазменів. У операх Монтеверді акомпануючий музикант отримував один рядок і йшов грати. Я грала і Чайковського, і Рахманінова, але тiєї розкутості, що я отримую з цією музикою, і близько не відчувала. Тут важлива співтворчість, сам концерт проходить з великою часткою імпровізації, фантазії, музика дуже жива, свіжа. І її свіжість доводиться освоювати знову і знову.
— Про реакцію професіоналів ви вже розповіли. А як сприймає клавесин звичайна публіка?
— Ця музика і приймається швидше аматорами, саме рядові слухачі нас дуже підтримують, і я із подивом бачу, як зростає ця зацікавленість.
— Чому, як ви вважаєте?
— Бо це справжнє мистецтво. І воно ще не обросло догмами. Якщо взяти наше концертне життя — до нас не приїжджає ніхто, так собі, разові заходи. Сьогодні тільки в Андріївській церкві є можливість концертів, я вже шість різних програм там зіграла, мої учні там виступали. Мені боляче тому, що Москва нас в цьому сильно випереджає. Але їх ще підтримує громадськість, в тому числі грошима. До нас дуже багато ансамблів зарубіжних хочуть приїхати, але коли виявляється, що немає грошей на рекламу, а філармонія ще й вимагає заплатити за зал — що вже тут казати… А живе виконання важко переоцінити — я думаю, що й мої учні пішли на клавесин, бо чули, як я грала. Ось зараз у мене заняття, то одна дівчинка, щоб потрапити до мене, зайняла клас з шостої ранку. Я зрозуміла, наскільки це серйозно і вимагає великої уваги. І треба нескінченно вчитися.
— Виходить, нам пощастило — прямо на очах проростає нова музична культура.
— Так, ви зараз — свідок становлення. Але я з жахом думаю про тих, хто виїжджає, що для їхнього блага краще, щоб вони не поверталися. Адже, щоб цим займатися, треба на чиїсь гроші жити. А навколо тут не те щоб опір, а байдужість до мистецтва. А клавесин викликає просто сміх, здивування — що ти там скребеш. Причому говорять люди, які жодного разу не чули інструмент в потрібних умовах, і коли чують, питання відпадають одразу.
— Парадокс в тому, що клавесин — бароковий інструмент, а у нас полюбляють поміркувати саме про українське бароко…
— Це дуже цікаве питання. Рiч у тому, що бароко з Італії рухалося у різні сторони, і фактично музичне бароко в Україні — вже ранній класицизм, і воно пов’язане з вокалом. Ортодоксальна релігія не допускала у церкві інструментальної музики. Світське життя проходило в Петербурзі, тому звідси туди все викачувалося. У нас же переважала вокальна культура. А дійсно барокові твори привнесені з Польщі, із католицького лона. Але я думаю, що наш розквіт попереду.
— Адже, судячи зі всього, така музика у всьому світі сьогодні неймовірно популярна.
— Абсолютно правильно. На Заході зараз взагалі бум камерної музики, безліч фестивалів, конкурсів гри на історичних інструментах. Величезний попит, велика аудиторія, великі гроші. Між іншим, зараз там улюблений інструмент — так званий піано-форте. Це рояль часів Моцарта, Шуберта, Бетховена. Вони для нього писали. Загалом там вже всі консерваторії мають старовинні інструменти. Ми маємо тільки клавесин.
— Що може і чого не може клавесин?
— Почнемо з того, що, грубо кажучи, клавесин — немов багато гітар у вас. Він не може робити збільшення і зменшення сили звуку. Але коли починаєте грати на ньому, якось про це не замислюєтеся.
— Я, швидше, мав на увазі можливості вираження емоцій, пристрастей людських.
— Емоції у всі часи залишаються однаковими, а ось у відтінках емоцій старовинні майстри сильно вигравали. Я тільки зараз дізналася — виявляється, скрипки Страдiварі переробляли, подовжували гриф тільки заради того, щоб посилити звук, велика звучність вважалася більш прогресивною, якісною. Але — втратили ту тонкість, той найменший нюанс почуттів, на якому побудована вся ця музика. Композитори тих років — Куперен, наприклад, — хотіли дати свободу виконавцю, і вони навіть вигадали спеціальний запис нот, який давав можливість імпровізації, самовираження музиканта. Ось ще чому я говорю про джаз. Сучасні виконавці не знають, як підступитися до тих партитур. Уявляєте собі? Ось в тому й привабливість цієї музики — вона здатна передавати найтонші відтінки, але й гнів, і лють також — усю палітру.
— Вам нібито нема на що, за великим рахунком, скаржитися — в учениць все гаразд, самі багато їздите та виступаєте. Ви можете себе назвати успішною людиною?
— Я думаю, що я — людина щаслива. Щодо успішності — не знаю, дуже хитко… У цій країні, я вважаю, не можна бути успішним музикантом. Але себе, так, вважаю людиною щасливою. Займаюся своєю улюбленою справою, мене запрошують на фестивалі. У мене є моя публіка, в цьому успіх. А так — не знаю… Жодного звання я не маю, і мені якось байдуже. Отже успішності, якщо розглядати з позиції філармонічного працівника, напевно, немає…
— Про ваше народження як музиканта ми поговорили, але, очевидно, важливу роль у становленні відіграли батьки...
— Батько у мене був чудовим лікарем-нейрохірургом, культурною людиною, дуже любив музику. А мама була симфонічним диригентом. Звідси у мене певна «покрученість» у житті. Вона працювала, коли тут були видатні диригенти — Рахлін, Семенов. Але вона була першою в Україні і однією із трьох у СРСР диригентом-жінкою. І коли був конкурс у Ленінграді, в журі якого були великі особистості калібру Шостаковича, мама отримала звання дипломанта одна із всіх трьох. Але тут у неї якось не складалося. Сьогодні дуже приємно чути, як інтелігенція старшого покоління, наприклад, Мирослав Попович, говорять: «Ах, Шабалтіна, ми виросли на її концертах». Адже в архівах Заслуженого академічного симфонічного оркестру, де вона працювала протягом 30 років, нехай і другим диригентом, навіть немає її фотографії. Ось щодо успішності — як воно буває.
— Але вам, по суті, доводилося ніби виходити із тіні матері.
— Так, було багато складнощів. Бо я бачила її страждання і не хотіла бути музикантом. Тут у мене не пішла освіта. Мене двічі виганяли зі школи, тому поїхала до Москви. Адже тут один суп готується безперервно, кожне нове покоління помішує цю масу. Якщо на тебе одразу не поставили клеймо, що ти талановита людина, — то все, нічого не буде, будь ти хоч величезним розумником. Ось тому я поїхала вчитися у Росію… Я починала реально виходити у музичний світ, коли мама давно вже не працювала, і все становлення відбувалося без її допомоги. Але взагалі мені дуже пощастило з батьками.
— Наскільки я знаю, у вашому житті була одна особлива зустріч — з Папою Римським. Розкажіть про неї.
— У 1995 році польський інститут організував у Ватикані зустріч з діячами культури всіх народів, які входили до складу радянської імперії. Моя доповідь була польською, про зміни у культурному просторі України. І Папа нас запросив до своєї резиденції. Зустріч сталася у тамтешній капличці. На її лівій стіні я знайшла дивний розпис. Саме в той момент туди й вийшов Іван Павло Другий і зазначив: «Ви, напевно, дивитеся із подивом. Мій попередник запросив львівського художника розписувати цю стіну — її сюжет — чудо над Віслою, розгром армії Тухачевського...» Я бачила, що він чекає моєї відповіді, і я знаю, що все життя буду докоряти собі за те, що так і не спромоглася щось сказати. Він, звичайно, абсолютно унікальна особистість, я знаю про нього дуже багато.
— І, нарешті, запитання, що певною мірою випливає із попереднього. Деякі інструменти мають свою відповідність у раю — труби, арфи... А для клавесина, як ви вважаєте, знайдеться місце на небесах?
— За нього я спокійна. Думаю, що він уже там.
