Рецидивіст на пенсії потрібен тільки Богові

21 жовтня, 1998 - 00:00

Твіт

Фото Віктора МАРУЩЕНКА, «День»

Мешканці занедбаного дитячого санаторію у Пущі-Водиці,
що біля урядової здравниці, уже шостий рік, за їхнім власним визначенням,
«мозолять усім очі». Сусідство створеного тут із метою соціальної адаптації
центру допомоги людям, котрі залишилися без житла, не влаштовує ні міліцію,
ні місцеве начальство, ні жителів Пущі-Водиці. Та й тих, кого лиха доля
на старості років «визначила» бомжем: кого через хворобу, кого «квартирні
жучки обкрутили», а хто й сам шукав спокою «від життя за дзвінком» у цьому
«божому місці», — своїй долі не раді.

... До занепалого приміщення санаторної їдальні, ступаючи
видрібцем, сходилися похмуро-втомлені люди. Парувала горохова каша, приправлена
кількою в томаті. На роздачі їжі в їдальні центру завжди присутній міліціонер.
Це правило заведено у центрі, що вважається пансіонатом, недавно, щоб припинити
бійки через їжу й крадіжки, що почастішали. Під столом благально занявкала
смолиста кішка. Мешканці розказують: спочатку її прогнали, але, залишившись
без їжі, прохачка принесла в зубах своє сліпе кошеня й кинула його під
ноги кухарці. Відтоді вони тут і живуть, ділячи казенні обіди з мешканцями
«санаторної зони».

ЛЕГШЕ ЗНАЙТИ «ЗЕМЛЮ САННИКОВА», НІЖ РОБОТУ

Стіни їдальні обвішано агітками, розпорядженнями та оголошеннями,
що аж ніяк не сприяють травленню. «Сьомого серпня у лісі Пущі-Водиці було
знайдено тіло вбитого лісничого. Кому щось відомо про подію, просимо...»

— Так що, місце звільнилося? Можна влаштуватися на роботу?
— несподівано звернувся до міліціонера молодий, міцний чоловік.

Пошук роботи — головна проблема мешканців центру. Робота
для них — і можливість отримати кімнату в гуртожитку, поліпшити асортимент
особистого «споживчого кошика». І теоретична можливість розлучитися нарешті
з обридлим за довгі роки життям за спущеним кимось «згори» розкладом. Якщо
раніше звільнений із в’язниці повинен був працевлаштуватися на роботу протягом
трьох тижнів, то сьогодні це практично нереально. До «контингенту», що
мешкає у Пущі, ставляться з недовір’ям. Більшість із них повернулися з
місць не таких віддалених, залишивши за високою огорожею право не тільки
на ситу старість, а й на людське ставлення. Та й влаштувавшись на роботу,
вони довго одного місця не тримаються. «Практично всі слабують на алкоголізм,
— твердить директор центру Олександр Пилипович. — 80% тих, хто повернувся
із зони, мають психічні відхилення, агресивні й практично не піддаються
реабілітації. Не кажучи вже про стан фізичного здоров’я: шкіряні захворювання,
педикульоз, туберкульоз та інше вони отримують із місць ув’язнення «в придане».
Непотрібних країні людей намагаються залучити до праці: на прибиранні території,
у «соцзабезі». Та й міліція за давньою звичкою не забуде використати дармову
рабсилу. Працездатні пацієнти тихо ремствують, але за старою звичкою підкоряються.
Їм би перезимувати. За хамство й пиятику з центру «виписують». Це й стримує.

БОМЖ — ЖЕРТВА ШАХРАЇВ

Близько десятка мешканців центру — п’янюжки, котрі залишилися
без квартир, відібраних у них обманних шляхом. Згідно з положенням про
центр, вони можуть перебувати тут від двох до шести місяців, але багато
хто залишається назавжди. «Для мене звідси вихід тільки до Бога», — каже
бездомний шістдесятирічний пенсіонер Леонід Володимирович.

Історія його типова: «обкрутили жучки квартирні». У минулому
залишилася наукова робота в області фізики в Академії наук України, посада
провідного інженера КІБІ. Одного разу до пенсіонера-інваліда завітали представники
якоїсь фірми і в обмін на квартиру запропонували будинок у селі й довічне
утримання. Склали договір, а через два роки з’явився новий господар квартири.
Володимир Леонідович пішов у чому був, ночував у підвалах, на горищах,
де заставала його ніч. Затісна для трьох кімната стала його останнім притулком
у країні, що із завидною легкістю породжує ізгоїв.

БОРЦІ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

На столику — затерті книжки. У скудній особистій бібліотеці
постояльця виділяється товстий томик «Педагогічної поеми».

— ?!!

— Та ось взяв почитати, я ж у цій колонії виріс, — долинає
з казенного ліжка голос шанувальника Антона Макаренка. До легендарної харківської
колонії Юрій потрапив у 14 років з інтернату. Коли померла його мати, шістьох
малолітніх дітей доля розкидала по всій країні.

— За грубість потрапив. Не любив несправедливості. Став
висловлювати свою думку, тікав з інтернату, — розказує Юрій Володимирович.
— А в колонії мені дуже сподобалося. Там все було правильно, тільки били
за паління.

Останній раз із в’язниці 42-річний Юрій вийшов півроку
тому. Беручи загалом, відсидів 22 роки. П’ять строків отримав за крадіжки:

— Я не людей грабував, а державу. Вона ж нас обкрадає.

— А як із Харкова до Пущі потрапили?

— Приятелі розказали. Ось, думаю, махну Київ подивитися.
Я Богові дякую, що потрапив сюди. Тут людина ще може «загальмувати». Чому
я й тримаюся, адже піти на низ — дуже просто. Я таких знаю — розбив вітрину
й знову на звичне місце, до зони.

Зараз у колонії життя — не малина, пайки урізано. Хоча
мені скаржитися нічого, я в зоні добре стояв, банею завідував. Але до зеків
там нікому діла немає: «ти ніхто й звати тебе ніщо» — улюблена приказка
ментів. Тільки ви моє прізвище не називайте, а то раптом я назад до тієї
ж колонії потраплю, вони ж з мене тоді не злізуть.

Роботу з гуртожитком Юрій знайти не може, як і тоді, коли
відмотав свій перший строк. Прийшов клопотатися про паспорт до міліції,
а йому кажуть: «Та навіщо тобі паспорт, ти покрутися поки що, а через півроку
все одно сядеш». Після другої відсидки чесно обійшов у Харкові підприємств
двадцять — результат той же. Правда, цього разу на чергового керівника
підприємства, котрий відмовив йому, натиснули в міліції. Вислухавши солоденько-перелякані
вибачення директора, як розказує Юрій, він більше туди не пішов: «Несправедливо
це». Уже краще орати задарма в колонії, обшивати-обмивати начальство, що
заїлося, але слідувати жорстким законам: не стукати, знати своє місце...

ДВІЧІ ІЗГОЇ

Пацієнти центру, більшість котрих напам’ять цитують Кримінальний
кодекс, час від часу намагаються встановити свої закони й тут. Санаторні
легенди розказують про багаторічне протистояння двох безногих «злодіїв
у законі», котрі мали чималий статок, але жили на соціальному забезпеченні.
Кажуть, якщо одному з них — Віталію Пархоменку — треба було когось ударити,
його підносили до зарозумілого на руках і «авторитет» бив страждальця по
обличчю. Потім вони померли майже одночасно від серцевої недостатності,
і їх провели в останню дорогу на престижне столичне Байкове кладовище.
Сьогодні пристрасті у центрі не киплять. Хоч остаточно зламати порочні
закони зони адміністраторам центру так і не вдається. Як не вдається вселити
в цих людей віру й відчуття своєї необхідності суспільству, яке зачинило
у них перед носом двері в майбутнє. Сьогодні питання стоїть набагато простіше:
чи існуватиме центр взагалі. Місцеві власті намагаються виселити вчорашніх
зеків із елітної санаторної зони Пущі-Водиці. А у визначене згори їм міс

це у занехаяному дитячому таборі, що під Ясногородською,
де можна було б і підприємство з виробництва примітивних товарів розгорнути,
не приймає начальство тамтешнє.

ДОРОГА ДО БОГА ОДНА

На ліжку сидить старий, перегортаючи тремтячими руками
пожовтілі сторінки «Вечірнього Києва». Біля ніг треться біла пухнаста кішка
Сонька — член його сім’ї. Павло Миколайович знайшов її кошеням на смітнику
й вигодував «з пальця». Він і тепер ділить свою «пайку» навпіл і годує
«подружку» з рук. Він не був одружений, каже — ніколи було: сім «ходок»,
близько тридцяти років в’язничного «стажу» за кишенькові крадіжки. Тут
74-річний старий живе вже чотири роки:

«Мені ні на кого скаржитися, крім себе...»

Газета:

№201, (1998)

Рубрика:

Cуспільство