…Коли я слухаю з телевізора монологи одного дуже відомого і більше того — популярного в народі політика, сльози самі просяться на люди: говорить так, що здається, ангел босими ногами ходить по грудях і вповиває душу білими крилами — красиво, незрозуміло, туманно. Говорить про необхідність моральної політики, про добро, про людські взаємини.
Для того, хто сидить потойбіч екрану, залишається хіба що втирати хустинкою очі з утіхи, що ТАКИЙ правильний і праведний чоловік таки є там, на вершинах безсовісної влади, що сповідує і відстоює загальнолюдські цінності, що дбає про відновлення національних традицій і т.iн. Хто ж тут не заплаче?
Та в моїх очах (на цей раз) сльози і не ночували. Я знаю, що цей, для загалу такий авторитетний політик, викреслив з пам’яті найпершу національну традицію — поклоніння батькам: він забув дорогу до могили своєї матері. Цього достатньо, щоб я його зневажала, навіть коли б він був Най-Най...
…І хай не гнівається на мене професор Шендеровський — відомий дослідник життя і діяльності першовідкривача невидимого проміння Івана Пулюя. Може, й добре, що відкриття нашого співвітчизника не було вчасно і належним чином запатентовано, і вся слава дісталася іншому вченому — Рентгену. Бо той бідний українець Пулюй умер би від сорому, коли б невидиме проміння його імені, боронь Боже, просвічувало справжню суть і єство теперішніх вітчизняних політиків.
Ви не розумієте, про що йдеться?
А що тут розуміти?
Підніміть місцеву пресу із будь- якого регіону України із клятьбами у вічній любові до свого знедоленого і збіднілого виборця колишніх кандидатів у народні депутати. А для різноманітності візьміть заявки наших теперішніх депутатів про бажання працювати у тому чи іншому парламентському комітеті. Вам стане млосно: туди, де «пахне» газом, бюджетними коштами, банківськими оборудками стоїть черга новобранців-депутатів, як під винними магазинами в часи указу Горбачова-Лігачова.
Агов, депутати-демократи, центристи, та інші —істи — ті, що у передвиборну сверблячку-гарячку прикидалися дурниками — і ходили пішки від хати до хати, їздили «з народом» розбитими автобусами від села до села! Ті, хто втрачав голос від волань про необхідність європейської інтеграції, де ви, голубчики? Де ви, песиголовці, що лементували про демографію, захист материнства, здоров’я нації і т.ін.?
…«Не вір — не втратиш», — кажуть у моєму селі. Гарне українське прислів’я.
Люди й справді уже не вірять: ані політикам-солов’ям, ані політикам-хижакам. Не вірять — але вибирають… і втрачають. Втрачають найголовніше — упевненість у майбутньому. А для будь-якої людини немає нічого гіршого, аніж відчуття свого безсилля перед завтрашнім днем.
…Ви вірите, що надійде той час на українських теренах, коли можна буде вірити — і не втрачати?
Ви знаєте, коли це буде?
…Я не знаю, бо не вірю...
Тим часом з телевізора черговий політичний бомж-«проповідник», який сподівається, що його і на цвинтар винесуть з парламенту, розказує, як мені праведно жити.
Бреше, собака.
Бо коли їде на свій округ, спішно шукає по Києву старенький «Москвич», щоб пересісти в нього з розкішного BMW. Але про це знає дуже обмежене коло осіб…
Те, що він береться розказувати мені — іще півбіди. Бо я вже заражена бацилою недовіри. Але він намагається вчити праведності моїх батьків: мою маму-вчительку, у якої один запис у трудовій книжці, 38 років педагогічного стажу, два ордени — Жовтневої революції (пардон!) і Знак Пошани, і мого батька, який гарував на колгосп із 14 років і дотепер тримає на горищі коробки із складеними квитанціями про виписану і оплачену — іще за царя Панька — муку, комбікорм, дрова??!
Телевізор не винен — але я його з люттю вимикаю.
Щоб не впасти в депресію, апатію чи не відчути в собі голос терористки, я беру сапку в руки і йду кланятися землі.
Землю я розумію краще, ніж брехливих людей. Земля не бреше. Ось випав на днях кислотний дощ — і мої огірочки скрутилися жовтими равликами, а турецька гвоздика заплакала білими — на зеленому листі — слізьми.
…А вони хай говорять. Всі до одного. Все одно для кожного з них із кожної нашої кишені уже стирчить велика дуля. Дуля, звичайно, — не кулак. Але вона вже є, ота велика, мовчазна українська дуля.
Ви не вірите?
