Михайло зі мною говорити не захотів. Майже послав. Я також у боргу не залишилася. Щоправда, розуму вистачило висловитися подумки. Але на моєму обличчі, напевне, таке відбилося, що Ніна Миколаївна не витримала і сказала: «Та не гнівайтеся ви на нього, голубонько! Засмучений він: буфет, над яким стільки длубався, не купили, ось і рознервувався. А ви зі мною поговоріть. У мене також доля цікава. Книжку написати можна. Хоча про нас про кожного не те що одну книжку — серіали знімати можна, краще за «Бідну Настю» буде… Адже я ще кілька років тому чоловікова дружина була. При роботі, квартирі. Потім ураз все полетіло. Чоловік помер, захотіла квартиру на меншу обміняти. Довірилася знайомим, а вони мене обдурили, переселили на меншу житлоплощу, яка пізніше чужою квартирою виявилася, а мою уже продали! Жоден суд не допоміг. Опинилася на вулиці, бомжувала, попивати навіть почала… Натерпілася! А потім до «Оселі» потрапила, і знаєте — не було б щастя, та нещастя допомогло. Тепер у мене є сім’я і стільки близьких людей, яким я потрібна! Адже я куховарю в нашій общині — дуже важливий обов’язок виконую…».
Жінка щасливо усміхнулася і щось ще хотіла сказати, але тут ударив молоток («Продано!»), і я побігла дивитися — що ж виставляють наступним лотом на цьому дивовижному аукціоні, де кожна річ відреставрована руками безпритульних. Точніше, вчорашніх безпритульних, а сьогодні — жителів общини взаємодопомоги «Оселя», розташованої в передмісті Львова, Вiнниках, у колишньому монастирському будиночку.
А виставляли старовинну гуцульську скриню початку ХIХ століття, яка, кажуть, перед тим була вся чорна, на себе не схожа, а тепер коштувала 600 гривень і дісталася найвідомішому львівському модельєру Оксані Караванській. Інтерес до аукціону був такий, що Оксана, хоча ще з апаратом Iлізарова через перелом ноги, але все-таки до Iсторичного музею приїхала. Стояти їй було важко, сісти ніде, то чоловік купив їй ще й старовинний стілець. Усі аплодували, раділи. Чи то за Оксану, чи то за майстра, який стільки праці в цю скриню вклав, що тепер дивитися на цей відчищений, різьблений виріб було одне задоволення.
То як зуміли люди, які ще недавно — хто в алкогольному, хто в ще якому диму перебував, робити своїми руками такі дива? Адже, як правило, спробувавши гіркий плід безпритульності, заражаються ще однією хворобою — безділлям. І вже в такому відчаї перебувають, що змінювати нічого у своїй долі не хочуть. Думки зайняті одним: знайти теплий куток, відіспатися, і щоб хтось підгодував…
Зенек, як його всі тут звуть, а насправді Зенон Пущизна, громадянин Польщі, волонтер, реставратор за професією. Десять останніх місяців тільки тим і займався, що навчав жителів «Оселі» своїй майстерності. Ні, він не примушував нікого, та й як їх до чогось примусиш, адже двері відчинені — вільний вітер душі господар. Так ось, Зенек приходив до майстерні й починав працювати. Люди, які його оточували, спочатку тільки дивилися, а потім потроху стали допомагати. Тепер багато унікальних речей можуть своїми руками з попелу вiдроджувати, відтворювати наново.
— Вони на диво швидко набувають навичок. Хоча, чесно кажучи, зрушити з мертвої точки такі особистості непросто. Бувало, різець кидали — не працюватиму! А я бачу, що руки від похмілля трясуться. І це означало: «вмикай» спокій і розуміння. Дуже багато потрібно терпіння, важливий особливий психологічний підхід.
— Пане Зеноне, адже вам за це нічого не платять, який інтерес жити вдалині від дому і щодня тяжко працювати за «дякую»?
— Ось саме через це «дякую» і не виїжджаю, а ще через усмішки і пережиті разом радощі — бо життя змінюється, бо робота горить у руках. А в Польщі такі громадяни перебувають під більшою опікою суспільства, ніж у вас. Отже, я тут потрібен.
Таких самих принципів дотримується й Оксана Довбуш. У неї цікава посада — майстер-інструктор. Вчить, як робити меблі певного стилю: пояснює, як розписувати, надавати меблям закінченого вигляду. Тобто вона, майже дівчинка, навчає красі бувалих чоловіків і жінок. І, знаєте, їй це вдається.
Підтримати товариство взаємодопомоги «Оселя» прийшли люди, які самі затіяли неймовірні проекти. Хто допомагає ВІЛ-інфікованим, хто навчає малювати та ліпити дітей, у яких батьки — алкоголіки. Або В’ячеслав Чижевський — цей посадив на планери діточок, які пережили Скнилівську трагедію.
А Олеся Саноцька взагалі приголомшила. Уявіть собі худеньку молоду жінку, художника за освітою, тобто естета за конституцією душі, яка бере під свою опіку бомжів і всі турботи із організації їхнього життєвого простору. Вона та Роман Прочко задумали «Оселю», подивившись, як працюють із безпритульними в Польщі. Здійснити таке в нас було дуже непросто. Але коли почали працювати, зрозуміли, що не самотні, що коли йдеш дорогою, зустрічаєш багатьох, хто простягне тобі руку допомоги. Підготували свій інноваційний проект і виграли грант Світового банку. До червня банк допомагатиме годувати безпритульних. Фонд «Емаус» відремонтував каналізацію в будинку. Міськрада Винників виділила приміщення під майстерню. Тепер сюди повчитися реставраційним навичкам, попрацювати приходять не тільки ті, хто постійно живе в «Оселі», а й жителі Винників, Львова. Із тих, що також опинилися в біді.
Високий красень Роман, років 28-ми, ошатно одягнутий, із тих, хто приходить, розповідає про себе з помітною гордістю: адже він, якого всі в окрузі вважали пропащим алкоголіком, не п’є вже чотири місяці. До речі, Роман, засмучений, що не купили буфет, який вони з приятелем реставрували, придбав його сам за 950 гривень. Справдi, дуже багато вклав у цей меблевий витвір, багато чого передумав і перестраждав, поки тримав у руках то різець, то пензля.
— Він приходить до нас, щоб уникнути небезпечного оточення, яке потягне за рукав і знову наллє, — каже Оксана. — А в нас принципи: не пити, по можливостi не виявляти агресії та не красти. Останнє карається особливо суворо.
— Невже все так просто? Висунути вимоги, зайнятися трудотерапією, і людина, як Фенікс, відродиться?
— Звісно, все непросто. Хто приходить і залишається, а хто і двох днів не пробуде, тікає. Бувало, що й четверту бригаду викликали, яка до алкоголіків виїжджає. Я за 10 хвилин від «Оселі» живу, доводиться вночі стрілою летіти. А то всі якось у мене тихенько запили. Знайшли на горищі метал, продали його і купили самогонки. І — покотилося! Адже думали: тільки ковток, бо вже три місяці «ні-ні». Вирішили себе випробувати, мовляв, неможливо, щоб знову потягло. Але ж в алкоголіка одним ковтком не закінчується. Довелося знову з нуля починати. У нас свій психолог Оксана Гринчишин, до того ж більшість входить до групи анонімних алкоголіків, Роман Прочко проводить програму АА «12 кроків». Ось так і живемо.
— Але незабаром підтримка Світового банку закінчиться, чим тоді годуватимете людей?
— Чоловіки вже підшуковують роботу, хай найважчу і некваліфіковану, але вони й на це згодні. Мріємо про свою повноцінну столярну майстерню, тоді й замовлення можна буде брати. Та й мало які ще ідеї прийдуть!? Знаєте, між такими організаціями, фондами, як наша, існує солідарність, життєвий принцип — допомагати тим, кому складніше. Той самий принцип поширюється і на кожного в спільноті. Щовечора обговорюємо прожитий день, плануємо завтрашній. Раз на тиждень приходить автобус, і ми їдемо роздавати гарячі обіди тим, хто їх потребує. «Карітас» готує їжу, а ми роздаємо. Минулої зими не вистачало на всіх в «Оселі» теплого одягу, то Ігор Гнат і його «Регіональний центр соціальної адаптації» привіз зимові речі.
…Геннадій сказав: навіть тоді, коли надія помирає, вона знову відроджується. На аукціон він прийшов у піднесеному настрої. Усю ніч допомагав робити ремонт жінці з двома дітьми. Він ще ніколи не опинявся в такій ситуації — допомагати жінці, яка подобається, і займатися її дітьми... Зовсім хлопчиськом потрапив за вбивство до в’язниці. «Відтрубив» десять років від дзвінка до дзвінка. Шість років тому повернувся додому, до Львова, а сестра в квартиру не пускає. Ніхто його не міг підтримати — батьки померли, друзів розгубив, в кишені ні копійки. Як правило, такі швиденько опиняються у в’язниці знову. Геннадій вистояв. Перебивався випадковими заробітками, а коли стало зовсім несила, прийшов до «Оселі». Як дізнався про притулок? Адже в таких, як він, свої бездротові телефони працюють. На запитання: в що вірите? відповів просто: в щасливий випадок, у Боже милосердя, а після того як зустрів Оксану, почав вірити і в людей.
Соромно признатися, але в якусь мить у мене потемніло в очах, і я почала задихатися. Чижевський, який мене підтримав, умить зрозумів ситуацію і вже на вулиці сказав:
— Нашою мовою це називається «вигоріти». Непрофесійно працюєте, близько до серця все берете. А так нікому не допоможеш.
Усміхнулася, вибачаючись, і, майже виправдовуючи себе, подумала: ну гаразд, я безтолкова, не знаю, як поводитися, а що ж наша розгублена держава? Чому дозволяє такій кількості людей опинятися на вулиці? Адже це не тільки через їхню особисту вину, а й через загальну правову незахищеність. Як сказав один із жителів «Оселі», Володимир, який дуже цікаво розмірковує про життя взагалі та про його, безпритульного, ситуацію зокрема: «Ми всі — великий організм. Якщо щось у цьому організмі болить, не звертати увагу — безглуздо. Адже бувають болячки, які можуть цей організм роз’їсти зсередини. Тому люди, які мають владу та гроші, зобов’язані частіше замислюватися над суспільними виразками, щоб ці виразки не обернулися проти них».
