У древній церкві Святого апостола Іоана Богослова холодно, як у льоху. Стіни товщиною не менше метра. За кілька століть — а храм звели ще у 1777 році — він помалу осів у землю. Молоденький священик отець Петро (Рудь) показує древні розписи і старі ікони, фарба на яких уже висить мало не клаптями. Навіть дуже яскраві вишиті рушники на образах не можуть приховати відчуття загальної розрухи, яка, поряд з намоленістю, завжди присутньою у таких древніх церквах, пронизує храм. Такого знищеного часом, але діючого храму ніколи раніше не доводилося бачити. Що казати, якщо останній капітальний ремонт тут було зроблено ще у 1906 (!) році, тобто основним дерев'яним конструкціям уже понад сто літ.
Церква у Штуні діяла навіть у часи найсуворіших гонінь на віру. Можливо, цьому сприяло і те, що тут понад 40 літ відслужив отець Тимофій (Усік), який на той світ відійшов у дуже поважному віці й у ранзі найстарішого православного священика Любомльського району. Мабуть, і богоборчій владі потрібні були окремі осередки так званої релігійної духовності, а що церква у Штуні мала свою дуже давню історію, то двері в неї ніколи не зачиняли. Та саме ця древня історія і сприяла тому, що через неї храм міг просто... розвалитися. «Ансамбль — храм з дзвіницею-брамою — є унікальним пам'ятником волинської архітектурної школи і займає важливе місце серед культових споруд Правобережної України XVIII століття. Храм є пам'яткою архітектури національного значення» — читаємо про штунську святиню в інтернеті. Вірогідно, що спочатку церква, як і належить Божому дому, знаходилася не так, як тепер, у тісному сусідстві з людськими обійстями, а на роздоллі. Нині до неї веде звичайна тісненька сільська дорога з вибоїнами. Минулої п'ятниці, незважаючи на будній день, у храмі була служба Божа. І по її закінченні на подвір'ї ми застали ще вдосталь людей, аби почути пояснення, чому таку унікальну пам'ятку (адже далеко не всі вони мають статус національного значення) почали ремонтувати без погодження з відповідними організаціями.
Власне, про те, що у Штуні вже розібрали на церкві купол, так би мовити, доброзичливці повідомляли в ці органи ще кілька тижнів тому. Але насправді ремонт розпочався значно раніше. Ще навесні 2008 року було замінено вікна і бічні двері на «сучасні». Нині пластикові вікна і металопластикові двері на фоні старого приміщення виглядають щонайменше чужорідними елементами. Тому зрозумілі побоювання і щодо подальшої долі реставрації «по-народному». Проте громада, переконують люди, мусила діяти саме так.
— Хрести похилилися і могли впасти. Штукатурка обвалювалася кусками. Бляха погнила, — описує стан храму штунський сільський голова Василь Забокрицький.
— Коли церква валилася, то це нікого не обходило. А коли ми почали її ремонтувати, то відразу нам пригадали, що це — «пам'ятка», — обурюються люди біля храму.
— Як сніг танув, то у храмі текло дзюрком, баночки під воду підставляли. І ще нас тепер оштрафувати хочуть! — додають емоційні жіночки, однак признаються, що сподівалися зробити ремонт «тихенько», інакше б його «заволокитили».
З пояснень сільського голови виходить, що причиною, через яку у Штуні «по-народному» вирішили розібратися з пам'яткою національного значення, була непідйомна, як для православної громади та села, у якому нема жодного бізнесмена, вартість проектної документації. Забокрицький спробував оновити обеліск загиблим воїнам, і то вартість паперів сягла десяти тисяч гривень. А щодо церкви — сума була б значно більшою, тому на неї вирішили й не тратитися. Адже гроші на порятунок храму прихожани заробляли різними способами. Збирали по селу, колядували у різних організаціях. На митниці у Ягодині довелося їм поспілкуватися і з... повіями. Звісно, штунці спочатку не знали, що це — дівчатка, як кажуть, сумнівної поведінки... Просто просили усіх присутніх на примитній території жертвувати Богу. Ось і жертвували: дехто й по 5 копійок, а дехто й по одній...
Петро Троневич, головний спеціаліст з питань реставрації історичної забудови управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Волинської облдержадміністрації, був відверто здивований тим, що несанкціонований, без ніяких дозволів ремонт у Штуні продовжується, і пообіцяв особисто виїхати на місце. А після Трійці на штунській церкві вже почали крити бляхою оновлений купол. І якщо врахувати, що кожен лист бляхи обходиться громаді у 350 гривень, то навряд чи вона так легко погодиться з претензіями до неї навіть держави...
— Майстри за роботу хотіли одну суму, а як розкрили купол, а там — порохно, то вже просять суму утричі більшу. Кажуть, що одна справа — ремонтувати новіший храм, а інша — реставрувати такий старий, — пояснюють прихожани.
Петро Троневич визнає, що масова заміна дерев'яних вікон на пластикові, які є для таких архітектурних споруд чужорідними, все ж не сприймається нині як катастрофа. Не сприймається, якщо буде, як він висловився, повторено малюнок попереднього виробу. Якщо ж ні (а у Штуні — ні), то громаду мають змусити «зробити, як було». І цьому сприятиме нове законодавство з приводу подібних реставрацій, яке вже прийнято у першому читанні.
— Я особисто поважаю наші українські закони, але на все має бути міра і здоровий глузд, тому всіляко сприяв людям, які рятували церкву, — додає голова Любомльської районної ради Валерій Фурманюк. (А саме установа, очолювана ним, і мала б звертатися у Міністерство культури за відповідними дозволами...). — Але запишіть, що ремонт буде зроблено, не міняючи основних конструктивних елементів. Є домовленість, що зроблять так, як було. Принаймні так обіцяють, — додає присутній на розмові з людьми голова Любомльської районної ради Валерій Фурманюк.
А якщо не зроблять? Волинь втратить ще одну самобутню архітектурну пам'ятку і стане ще далі від Європи, у якій теж, здається, вистачає здорового глузду, але немислимим було б те, що нині робиться у Штуні.
