Анатолій Макаров був одним із найяскравіших ерудитів, яких мені пощастило знати. Розмовляючи з ним (то в його робочому кабінеті у видавництві «Радянський письменник», де він тривалий час працював, то в бібліотеці ім. В. Вернадського, то просто по телефону), я щоразу потрапляв у атмосферу вільних інтелектуальних подорожей великою Країною Культури. У ній Анатолій Миколайович почувався як повноправний громадянин, оскільки багато знав, умів цінувати талант і красу, чудово бачив зв’язки між різними, часом віддаленими, явищами. Він був класичним книжником («тугим бібліофагом», кажучи словами Миколи Зерова), гурманом, якому подобається залишатися наодинці з вишуканим художнім словом, картиною, архітектурним витвором, старовинним фоліантом, якимось несподіваним фольклорним дивом. Кому як, а мені Анатолій Макаров уявляється поруч із призабутим тепер у нас культурологом 1880—1900-х рр. Василем Горленком, із київськими «неокласиками» 1920-х — і так аж до Дмитра Горбачова й Сергія Білоконя включно...
Родом Макаров із Далекого Сходу, а ось вищу освіту він, син військового, здобував у Києві. В архіві Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України можна погортати його 100-сторінкову дипломну роботу про поезію Ніколая Заболоцького, захищену в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка 1962 року. Так, Анатолій Макаров філолог-русист. Проте одразу після отримання диплому йому довелося «перекваліфіковуватися» на україніста. Втім, слово «перекваліфіковуватися» не зовсім точне, адже автор дипломної про Заболоцького вже давно був своєю людиною і в середовищі українських шістдесятників. Варто перечитати прецікаві спогади Ірини Жиленко Homo feriens, щоб у цьому пересвідчитися.
Просто зі студентської лави Макаров пішов працювати в редакцію популярної тоді «Літературної України», згодом — до видавництва «Радянський письменник», де я й застав його 1987 року в статусі одного з редакторів. Тоді саме готувалася до видання моя літературно-критична книжка про молоду українську прозу, і Анатолій Миколайович її редагував. Був він активним літературним критиком, автором книжок «Розмаїття тенденцій» (1969), «Барви слова» (1970, у співавторстві) та «Світ образу» (1977). Його статті часто з’являлися у періодичних виданнях, тож, пригадую, мова про них заходила і на заняттях в часи мого навчання в Одеському державному університеті ім. І. Мечникова. Професор Григорій Вязовський одного разу (а було це в 1974 р.) пояснював нам, хто такий критик-естет, і згадав при цьому саме Макарова. Згадав цілком прихильно — як автора, який уміє аналізувати твір «у єдності змісту й форми». З цього випливало, що Макарову-критику чужими є надмірний соціологізм і самодостатня публіцистичність.
Щойно, вже ось тепер, перечитавши збірку «Розмаїття тенденцій», я отримав чимало втіхи: так проникливо, зі знанням справи пише в ній Анатолій Макаров про поезію Миколи Бажана, Василя Мисика, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Голобородька... Без його спостережень, думаю, тепер не обійдеться історик української літератури 1960-х років, особливо той, хто писатиме про Драча. Макаров був критиком — речником свого покоління, проте його любов до зухвалої, схильної до експериментів молодої поезії була суворою. Про це, зокрема, свідчила стаття про збірку Івана Драча «Балади буднів» (1967): у ній сказано чимало гострих слів про те нове, що з’явилося у творчості цього поета після виходу його резонансного «Соняшника» (1962).
Іронія взагалі була йому притаманна — тонка, часом вельми дошкульна.
Він охоче підтримував складну поезію, себто ту, що орієнтувалася на відтворення суперечливості внутрішнього світу людини і на неординарну образну мову.
А ще помітно, що Макаров не бажав бути критиком-»імпресіоністом», який у своїх судженнях спирається виключно на суб’єктивні враження. Він шукав наукових критеріїв оцінювання поезії, охоче заходив у царину філософських і психологічних студій. У заключній частині книжки критик раптом заговорив про роль підсвідомості у процесі образотворення. І то був симптоматичний момент: Макарова вразив напівтабуйований тоді трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості», і він захопився можливостями рецептивної поетики, що відкривала нові можливості для пізнання поезії через вивчення її сприймання читачем.
Захоплення не було скороминущим: у 1990 р., розвиваючи Франкові ідеї, Анатолій Макаров представив читачам книжку «П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво», в якій уміщено його «нариси з психології творчості». По суті, то була не так оперативна літературна критика, як справжнє наукове дослідження. Значна його частина присвячена ролі сновидінь у творчій психології Тараса Шевченка й Лесі Українки. А в заключному розділі йшлося вже про «загадковий живопис Рене Магріта», себто про мистецький сюрреалізм!
І в таких, здавалося б, карколомних переходах не було якоїсь авторської сваволі: Анатолія Макарова, озброєного сучасними працями психологів, вела думка про «позалогічну мудрість мистецтва», про неабиякі можливості підсвідомості, сонної фантазії у процесі творчості — поета чи художника, не має значення.
Ось цими своїми евристичними несподіванками і цікавий Макаров. Прочитавши його збірку «Розмаїття тенденцій», Василь Стус недарма ж відреагував досить емоційно: книжки критиків бувають цікавішими за збірки поетів, що про них ці критики пишуть.
Бувають, хоч і рідко.
У дослідженні «Світ образу» А. Макарова є розділи про живопис Катерини Білокур і Марії Примаченко. І знову все було несподівано: Марія Примаченко постала тут як співавторка Михайла Стельмаха; автора цікавила спорідненість образів візуальних і словесних...
А на рубежі 1980—1990-х рр. Макаров полишив літературну критику і зайнявся «старовиною». У 1994 р. з’явилася його фундаментальна праця «Світло українського бароко» — натхненне слово дослідника про добу бароко в його українській версії. Для того, щоб інтерпретувати складну «душу» цього явища, Анатолієві Миколайовичу знадобилося глибоке знання літератури, живопису, архітектури, естетики, філософії, історії... Про бароко він написав із любов’ю, полемічною пристрастю і неабияким стилістичним блиском, — може, саме через те його «Світло...» користується такою популярністю у загалом примхливого студентського люду?
Перед читачем книжки А. Макарова українська культура ХVІІ—ХVІІІ століть постає з усією своєю «невідчепною меланхолійністю» і своїм «трагічно забарвленим світовідчуттям». Спричинені вони були страхом перед непізнаваною реальністю й усвідомленням суперечливості самої людини, химерним поєднанням у ній божественного й диявольського начал, що перебувають у вічній боротьбі.
Це — одна з ключових тез у монографії «Світло українського бароко», книги, що «повертала» нам, здавалося б, утрачений, замаскований час, який насправді виявився яскравим і захопливим.
Я б узагалі назвав Анатолія Макарова реставратором утраченого часу. Надто ж після того, як він видав серію книжок про київську старовину.
Пригадую Анатолія Миколайовича в інтер’єрі читального залу бібліотеки ім. В. Вернадського, де він любив гортати раритетні видання. Особливо хвалив газету «Киевские епархиальные ведомости»: ось де, казав, захопливе читання; навіть некрологи вміли тоді писали по-людськи, цікаво, так, що вимальовувалися історія людини, її характер... А ще показав мені маленький цифровий фотоапаратик: ось, мовляв, мій помічник.
Той фотоапаратик і справді дуже допоміг Макарову в його роботі над києвознавчими працями. Спочатку то були «Малая энциклопедия киевской старины» (2002) та «Киевская старина в лицах. ХІХ век» (2005), а потім... потім він устиг підготувати до видання цілий семитомник, що тепер виходить під загальною назвою «Мир киевской старины». У ньому Макаров змагається із забуттям — і перемагає. У його розповідях оживає Київ, якого давно немає, — але ж той Київ був, був! Оживають люди, звичаї, колорит повсякдення, тисячі подробиць життя-буття, культури...
Звісно, це подвижництво. Комусь воно може видатися дивацтвом, проте ми ж знаємо, яким нудним був би світ, якби в ньому не було Дон-Кіхотів...
І ось раптом — архівний документ, який відкриває нову рисочку в образі цього «схимника», здавалося б, цілком зануреного в читання книг і в легенди старовини. У лютому 1981 р. Анатолій Макаров, виявляється, звертався з листом до Бориса Олійника (який тоді очолював партком Спілки письменників), аби допомогти поету Миколі Воробйову вийти із зони вимушеного творчого мовчання (неможливості друкуватися). «Його, вже добре відомого не лише в літературних колах поета, — писав А. Макаров, — не друкують ДЕСЯТЬ років. Ряд несправедливостей, що їх зазнали у минулому десятилітті деякі талановиті літератори, вже виправлено керівництвом СПУ. Але щодо М. Воробйова цього не скажеш.
Влітку поет подав до «Літературної України» добірку поезії,сподіваючись відновити свої контакти з друкованими органами СПУ. Та цього, на жаль, не сталося. Редакція не відхилила його твори, виявила належну увагу до автора, проте сама можливість надрукування залишається досі проблематичною. /.../ Його (М. Воробйова. — В.П.) слово близьке читачеві своїми глибокими народними коренями. Його поезії позначено оптимістичним світоглядом, непідробною добротою, душевністю, вірою у можливості творчого спілкування митця з широкими масами читачів. Його професійний рівень досі також не викликав ні в кого жодних сумнівів.
Уже з цього видно, що навколо М. Воробйова склалася ситуація, що нагадує те, що відбувалося свого часу з Ксенією Некрасовою, «тиху» й добру поезію якої визнали лише після її смерті. Чи не ризикуємо ми сьогодні повторити ту ж саму помилку?! Відштовхуючи талановитого лірика, ми збіднюємо нашу літературу. Кому це потрібно?»
А «потрібно» все це було КДБ, «під ковпаком» якого перебував Микола Воробйов. У 1967 р. його звинуватили в «ідеологічній диверсії» — спробі несанкціонованої публікації своїх творів на Заході; у 1968 р. відрахували з університету, ну, а далі почалося те, що взагалі було характерним для радянського «царства несвободи». Витіснення з творчого життя, переслідування, шантаж...
Через багато років (у 2005-му) Микола Воробйов стане лауреатом Шевченківської премії, — але я ж зараз пригадую похмурий рік 1981-й. Не знаю, як реагував на листа Макарова Борис Олійник: нова поетична збірка Воробйова («Пригадай на дорогу мені») змогла побачити світ аж у 1985-му, коли почалася горбачовська «перестройка»...
Таке ось «схимництво» від Анатолія Макарова. У книжці «Світло українського бароко» є такі слова: «Морально хворі епохи створюють собі просто-таки фантастичні образи «ідеологічних» ворогів, у яких персоніфікується почуття власної неповноцінності». Читається це наче коментар до історії з Воробйовим, чи не так? Тільки ж Макаров прекрасно розумів, що подібні історії повторювалися у різні часи безліч разів і ще не раз будуть повторюватися там, де зникає свобода. Сам він був внутрішньо вільною людиною, і в цьому йому багато хто допомагав — і Лазар Баранович, і Сковорода, і Арістотель, і Камю, і Ліна Костенко, і Вольтер, і Василь Симоненко... Усі, з ким він «спілкувався», реставруючи втрачений час.
