За дев’ять кілометрів від Городка, райцентру, розкинувся широко Купин — мальовниче село, відоме серед близьких і далеких сусідів найдавнішим (діючим!) водяним млином. На фасаді споруди над річкою Смотрич дві дати — 1455 і 1999.
— Перша дата — то рік будівництва млина, а друга — рік реконструкції, — пояснює літній мірошник Володимир Калатін. Аби розвіяти сумніви щодо того, чи виробничий об’єкт отакий давній, додає: «Водяні млини відомі ще від часів Київської Русі». Мовляв, оцей, Купинський, найдавніший лише тому, що вітри часу його обминули, не зруйнували.
Ще віддалік чути: «біжить» вода — гуде, набирає обертів турбіна, через систему передач пускає у рух механізм молоття зерна. Оце і є вона, річка «в упряжці». Дармова енергія! Як пишуть місцеві краєзнавці, «з давніх-давен люди навчилися запрягати річки і вітри, використовувати енергію природи собі на користь».
— Були дерев’яні колеса: велике і менше. І водою крутило ті колеса, та у 1949-у замість них турбіну встановили. Я відкриваю регулятор і турбіна набирає обертів, — пояснює Володимир Федорович. Він не забув про те, як відбувався «процес заміни устаткування, хоча в оті часи інші люди у три зміни зерно на борошно мололи».
І продовжив: «Добровський Антон, якого вже немає серед нас, говорив мені, що десь прочитав історію млина: пан запросив німців, платив їм, вони будували. А де Антон Добровський прочитав, то я не знаю».
Факт, що кращого місця для млина, ніж оце, годі й знайти. «Ген там, вгорі, річка розходиться на два рукави, — показує рукою мірошник. — І далі тече тим рукавом до Дністра, а цим рукавом, бачите, повертається «назад», до Купина».
У Купині Смотрич несе свої води поміж скелями, шумить водоспадом... Зеленіють високі верби... Краса: черпай надхнення і хоч картини малюй з натури...
— Для водяних млинів вибирали таке місце, де б на річці можна було зробити греблю, — виявляє прагматичний підхід до справи Володимир Калатін. Відтак звертає увагу на гідротехнічні споруди: «Біля мосту опуст є. Що то за опуст? Там — чотири заставки. Якщо багато води, то піднімають і опускають, аби вода не рвала греблю... А міст давній. Тут, поруч, ще один був. З дерева. На трьох «биках» стояв. Чуєте шум? Ага, то водоспад. І там, далі, був водоспад, але, кажуть, його дуже проривало. То пан запросив з Києва інженера. Той прибув, подивився і сказав, що треба зробити вихід води на тверду породу, тобто на камінь. Бачите, тут уздовж русла річки скрізь камінь...».
І Купин ніби приречений на те, щоб зачаровано слухати вдень і вночі вічний шум водоспаду.
Вітри часу не обминули будівлю млина, змуровану майстрами середньовіччя. Схоже на те, що новітні реставратори не дуже переймалися, аби відтворити все, «як було». Використали сучасні будівельні матеріали — шифер і цеглу.
Риплять дерев’яні сходи, по яких ідемо до млина. В інтер’єрі — стовпи, на яких тримається споруда. «Подивіться на ці стовпи — скільки вони граней мають! По вісім! І на «подушки», якими ці стовпи стелю підпирають, зверніть увагу. Бачите, які фігурні. Колись уміли щось путнє зробити. Кажуть, що в них (у далеких предків. — М.В. ) не було інструментів. Я так думаю, що були в них інструменти», — мірошник милується виробами невідомих столярів, що «пережили» століття. Відтак робить зіставлення з пізнішим доробком столярів, зайнятих «вимушеною» реконструкцією: «Ну, ось поруч встановили дубові стовпи. Круглі. Це вже за колгоспного ладу. На те, щоб грані зробити, їм, мабуть, натхнення не вистачило... Вміли колись будувати! Тут колись, як мені говорили, і підлога фарбована була. Скільки ж то років минуло!.. Кажуть, що колись люди були темні, нічого не вміли, та тільки погляньте, як гарно зроблено. І розуму багато, і хисту немало у справу вкладено».
Літній мірошник показує на жорна: «З рухом вала обертається тільки верхнє жорно. А спідній камінь не рухається. Млин не такий примітивний, як дехто може собі уявити. Вальцьовий!». І показує на вальцьові верстати: «Погляньте, де зроблені — аж у Швейцарії!». І читає, що «там написано»: «Цюріх. Швейцарія. Даверіо. №11656... От тільки нічого не написано щодо того, в якому році цей верстат зроблено. А ось ці верстати вальцьові, кажуть, що німецькі. Ні номерів, ні адреси на них я не бачив. Один з них не працює».
Висуває версію, що то вже у процесі вдосконалення виробництва борошна встановили ці верстати, яким, «може, років по 200 чи й усі 300...». Мовляв, час рікою пливе, то й відбувся перехід від разового помолу до пителя: «Що таке питель? Це і вищий, і перший, і другий гатунок. Воно ж, зерно, «йде» на сортівник: грубший помол — туди, тонший — сюди... Тут-таки й сито, на якому те мливо пересівається. Якість борошна, аби ви знали, залежить від сита і, звісно ж, від зерна...».
Раритетні засоби виробництва мають певні характерні особливості. Вони дають добру поживу для роздумів, вражень і споминів про те, «що було, коли нас не було», а відтак — про те «що буде, коли нас не буде». Вони, ці мовчазні засоби, наче відправляють сигнали з минулого до нині сущих. От жили колись люди, дбали про хліб насущний, про своє продовження у століттях, як тепер кажуть, крокували у ногу з науково-технічним прогресом, чекали весни, коли Смотрич вийде із своїх берегів, торгували зi світом...
Як тече річка, так і життя. Ні на мить не зупиняється. Відносить у небуття покоління за поколінням — рільників, мірошників, майстрів борошномельних машин, пекарів, столярів, мулярів... Давно вже, як кажуть у народі, відтоптали свій ряст, залишили після себе пам’ятники, об’єкти і засоби виробництва.
— Купин — давнє село, — мовить секретар сільської ради Олена Цвітлюк. — Свого часу працювали археологи, знайшли багато кам’яних знарядь праці, на лівому березі Смотрича виявили сліди поселення Черняхівської культури. Писані джерела з історії Купина сягають початку XV століття. Є дані, що у 1407 році литовський князь Ягайло подарував Купин чи то Богуславу, чи то Ярангу. Тоді Купин торгував з усім світом. Крам везли Смотричем до Дністра, а далі — Чорним морем. Купин не обминули ні Богдан Хмельницький, ні Устим Кармелюк.
На той час, коли Купин належав баронесі Марії фон Гильденбадт (кінець XIX — початок XX століття), «торгове місто Купин Кам’янецького повіту, центральної волості мало 50 крамниць, 6 гончарних заводів, цегельню, водяний млин». Були також аптека з прийомним покоєм, міністерське однокласне училище, волосне правління, сільський банк, міщанське правління, чайна з читальнею, попечительство про народну тверезість, 6 заїжджих дворів...
Відтак почалася класова боротьба. Закінчилася тим, що із виробничих об’єктів до цих днів «дотягнув» тільки водяний млин. Що ж до новітньої історії Купина, то майбутнім дослідникам, либонь, доведеться констатувати: у кінці XX століття і на початку XXI століття село переживало не найкращий період.
— Що було, те загуло. Працювали у три зміни, возили борошно на обмінний пункт, «назад» привозили зерно і знову мололи, відправляли, — пам’ятає 68-річний мірошник Володимир Калатін. — А тепер: три центнери всипав, воно цілий день тарахкає... Де ж люди візьмуть, щоб змолоти?! Був один орендар два роки, нічого не дав за паї. Бо начебто не вродило... Тепер другий прийшов. Із Городка. Каже: хто взяв в оренду землю, той і млина взяв. Я ж — до нього: шукай молодого хлопця, щоб я його навчив, бо сам уже не буду робити. А він? «Поки що, — відповідає, — працюйте, а якогось знайду. Що заробите, те навпіл». За три місяці я заробив 400 гривень, відніс орендареві 200 гривень.
Літній мірошник не забув про ті часи, коли все життя навколо млина цього колобродило. «Куди, куме, їдете?» — запитували. «До млина», — відповідали. «Звідки, куме, їдете»? «З млина», — чули. А як же тепер?
— Вранці дивлюсь: хтось вікно розбив. Скла немає. То й целофаном затулив. Наступного ранку дивлюсь: хтось і целофан розірвав. А навіщо? Це ж людське, воно в селі завжди потрібне. Точно знаю: якби я млина залишив, то вже давно звідси все повиносили б. Не те, що тільки побили б і розтрощили б. І вальцьових верстатів не було б — у металобрухт вивезли б. Але я тут, неподалік від млина, живу, то й наглядаю, підтримую його, як тільки можу, — розповідає про гостроту поточного моменту Володимир Калатін.
Три десятки років тому, коли колгоспне правління призначило його мірошником, наче заприсягнув, що охоронятиме цю реліквію, як кажуть, до останнього набою.
Зажурений літній мірошник дослухається до води, що приводить у дію турбіну, відтак тихо мовить: «Вже не ті оберти, що були. Раніше центнер за годину можна було змолоти, не те, що тепер... А щоб на питель зробити, треба те зерно 18 разів перепустити. Отакий, знаєте, технологічний процес. Усе старе, розбите. Чому той верстат вальцьовий не працює? Бо бронзи немає, щоб втулки зробити. Ніхто не дасть грошей, щоб бронзу купити. І пасів стало не вистачати... У нашому Купині ще один водяний млин є. Той, що збудований у 1904 році... Я і не пам’ятаю, коли там востаннє змололи. Все взялося мулом, занепадає...».
Йому шкода, що так сталося. Одначе не втрачає надії на ренесанс: «От тільки не знаю, коли це буде». І проводжає нас до водоспаду, звідки вдень і вночі до села долинає шум. «Раніше, ніж на рушничок стати, сюди молоді звідусіль приїжджають», — каже.
До речі, зерно на подільських землях зокрема здавна мололи на жорнах. Минули століття, аж поки люди не почали «запрягати» воду і вітер — будувати продуктивніші за цей ручний пристрій водяні млини, вітряки. Такі виробничі об’єкти довго служили людям чи не у кожному селі. Аж поки не почалася «електрифікація всієї країни». Тоді ж почали занепадати і малі гідроелектростанції. Одначе актуальні тепер пошуки альтернативних джерел енергії змушують згадати: нове — то добре забуте старе. Років 15 тому у Міцівцях Дунаєвецького району Володимир Гордань відновив роботу водяного млина. Зберігся вітряк у Гуті Славутського району. Кажуть, що майже такий, як у Пироговому. І то — не тільки історія виробничих відносин...
