Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Римський Папа Бенедикт ХVI та його декларація

27 квітня, 2005 - 00:00

Минулої неділі в соборі Св. Петра Ватикану відбулася урочиста інавгурація Римського папи Бенедикта ХVI, на якій були присутні сотні тисяч людей, серед них численні високі політики. Україну представляв держсекретар пан Зінченко; вітати Папу- німця (це перший понтифік-німець на Римській кафедрі майже за тисячоліття) прибули президент Німеччини Хорст Келер, канцлер Герхард Шредер і прем’єр-міністр землі Баварія (батьківщина Йозефа Ратцингера) Едмунд Штойбер. На урочистій інавгураційній месі Папи були присутні також представники інших християнських конфесій: духовний лідер Церкви Англії архієпископ Кентерберійський Роуен Вільямс, три православні митрополити Вселенського патріархату на чолі з митрополитом Ефеським Хризостомосом, митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило та ін.

Від дня обрання кардинала Йозефа Ратцингера світова преса зайнята його особистістю, його здоров’ям, його улюбленими стравами, а головне — його поглядами, від яких значною мірою залежатиме політика Ватикану. Так сталося, що у зв’язку з 2000-річним ювілеєм християнства кардинал Ратцингер видав, з благословення Папи Івана Павла II, Декларацію «Господь Ісус» («Dominus Iesus»), в якій виклав своє бачення ролі Католицької церкви в сучасному світі. Нижче пропонуємо допитливому читачеві уривки з цієї відомої у світі Декларації, яка закріпила за її автором репутацію непохитного консерватора, що не бажає пристосовувати вчення й життя Церкви до реалій сучасності.

«Сучасне релятивістське переконання в тому, що те, що істинно для одних людей, не є таким для інших; радикальне протиставлення західного менталітету, що грунтується на логіці, і східного мислення; суб’єктивізм тих, хто, вважає розум єдиним джерелом пізнання і «вже не насмілюється шукати істинний сенс існування», є, на жаль, характерними для нашого часу… Тим часом міркування про обмежений, неповний і незавершений характер Одкровення Ісуса Христа, яке нібито є лише доповненням до інших релігій, суперечать віровченню Церкви…

Католицька церква не відкидає нічого з того, що є істинним і святим в інших релігіях. Вона з щирою повагою розглядає ті правила і вчення, які, хоча й багато в чому відрізняються від того, чого вона дотримується і чого вчить, приносять все ж нерідко промінь істини, що просвіщає всіх людей…

Необхідно чітко розрізнювати богословську віру від вірувань, властивих іншим релігіям. Якщо віра — це прийняття відкритої в благодаті істини, яка «дозволяє нам проникнути в смисл таємниці та зробити її доступною для інтелекту», вірування інших релігій, що становить скарбницю людської мудрості й духовності, створені людиною й включені в її відносини з Божественним і Абсолютним… Тому II Ватиканський собор, кажучи про звичаї, обряди та вчення інших релігій, зазначає, що вони, «хоча й відрізняються багато в чому від того, чого Церква дотримується і чого вчить, приносять все ж нерідко промінь Істини, що просвіщає всіх людей»… Відкриваючи для себе і цінуючи внесок кожного народу, головним чином, до скарбниці духовності, яку Бог дарував кожному народу, ми не можемо відокремити ці дари від Ісуса Христа, Який стоїть у центрі Божого плану спасіння»…

Необхідно твердо вірити в істину католицького віровчення про єдиність заснованої Ним Церкви. Оскільки є один Христос, то існує одне Тіло Христове і одна Наречена Господня — «Єдина Вселенська й Апостольська Церква«… II Ватиканський собор прагнув врівноважити два віровчені висловлювання: 1) Церква Христова, незважаючи на розділення, які існують між християнами, перебуває в повноті лише в Католицькій церкві; і 2) «Поза її огорожею також можна зустріти багато крупинок святості та істини». Беручи це до уваги, необхідно стверджувати, що «сила їх виходить від тієї повноти благодаті та істини, яка ввірена Католицькій Церкві»…

Таким чином, існує єдина Церква Христова, що перебуває в Католицькій Церкві, керованій Наступником св. Петра і єпископами, які перебувають у спілкуванні з ним. Церкви, які не перебувають у спілкуванні з Католицькою Церквою, але об’єднані з нею апостольською спадкоємністю і Таїнством Євхаристії, є справжніми помісними Церквами (йдеться про православ’я. — К.Г. ). Церква Христова перебуває й діє також і в цих Церквах, навіть якщо їм не вистачає повного спілкування з Католицькою Церквою і навіть якщо вони не приймають Вчення про Першоверховну владу, якою, за волею Божою, володіє Єпископ Рима, що здійснює її в усій Церкві…

Церковні громади (протестантські), що не зберегли справжнього Єпископату, а також істинної й досконалої суті таїнства Євхаристії, не є Церквами в істинному сенсі цього слова. Проте люди, хрещені в таких громадах, об’єднані з Христом за допомогою хрещення і перебувають в певному, хоча й недосконалому, спілкуванні з Церквою. Бо хрещення саме по собі сприяє справжній спільності в Церкві… Брак єдності християн, безумовно, ранить Церкву; але не в тому сенсі, що вона виявляється позбавленою єдності, але в тому, що розділення перешкоджає досконалій реалізації її вселенськості в історії…

Не слід вважати, що Церква (Католицька церква) — це лише один зі шляхів спасіння серед тих, на які вказують різні релігії, що ніби доповнюють Церкву або рівнозначні їй… Не можна приписувати цим релігіям Божественне походження, рятівну силу й дієвість. Понад те, не можна надавати значення іншим обрядам, які, будучи продиктовані забобонами й помилками, перешкоджають спасінню…

Богу було бажано, щоб з пришестям Ісуса Христа заснована Ним Церква була знаряддям спасіння всього людства. Ця істина віри не ослабляє щирої поваги Церкви до інших релігій світу, але водночас абсолютно виключає байдуже ставлення, «що характеризується релігійним релятивізмом, який грунтується на думці, що «всі вірування хороші». Справедливо, що послідовники інших релігій можуть здобувати Божественну благодать, але справедливо й те, що вони перебувають у незмірно гіршому стані порівняно з тими, хто знаходить повноту спасіння в Церкві. Проте нехай всі чада Церкви пам’ятають, що вони зобов’язані своїм винятковим становищем не своїм власним заслугам, а особливій благодаті Христовій. Якщо вони не відповідають благодаті Христовій думками, словом і справою, вони не лише не врятуються, але приймуть найтяжче засудження»…

Виконуючи заповіт Господа і рухома любов’ю до всіх людей, Церква проголошує й зобов’язана невпинно проголошувати Христа, Який є «шлях та істина і життя». Бог «хоче, щоб всі люди врятувалися і досягли пізнання істини». Спасіння перебуває в істині. І Церква, якій була довірена Істина, мусить йти їм назустріч, щоб принести їм Істину. Церква повинна бути місіонерською, тобто вона вірить у вселенське Боже Передвизначення — на спасіння роду людського»… Церква, рухома милосердям, поважаючи свободу віросповідання, повинна, передусім, прагнути проповідувати всім Істину, остаточно явлену Господом, а також проголошувати необхідність навернення до Ісуса Христа й спадщини Церкви за допомогою хрещення та інших таїнств, щоб вони могли перебувати з Богом Отцем, Сином і Святим Духом…

Розглядаючи питання про істинну віру, Отці II Ватиканського собору вчать: «Ми віруємо, що єдина істинна релігія наявна в Католицькій та Апостольській Церкві, якій Господь Ісус доручив завдання поширювати її серед усіх людей, промовляючи апостолам: «Отже, йдіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я наказав вам».

Префект Конгрегації Віровчення кардинал Йозеф Ратцингер, 2000 рік.

P.S. Як бачимо, декларація Конгрегації віровчення як істинну і рятівну Церкву Христову фактично визнає лише одну — Католицьку церкву, чим накликала на себе багато докорів з боку діячів екуменічного руху. Можна, однак, з упевненістю стверджувати, що всі інші християнські й нехристиянські церкви світу, великі й малі, визнані й невизнані, древні й виниклі сьогодні, сповідують той самий постулат — вважають тільки себе дійсно благодатними і рятівними. Інакше вони не були б церквами.

Підготувала Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: