Проблема профорієнтації — це не тільки проблема вибору навчального закладу, це проблема вибору долі дитини. Яку частину в цьому виборі відіграють батьки та школа? Дуже малу: за даними соціологів, лише з кожним третім старшокласником батьки розмовляють на тему профорієнтації, а кожен четвертий підліток ...не знає, ким і де працюють його батьки. В школах профорієнтацією практично не займаються. При цьому в дітей є установка, що вища освіта — це престижно, це можливість добре заробляти — це основний мотив випускників шкіл при виборі вишу (не хочеться казати — професії). Але за даними загальноєвропейського моніторингу проекту «Європейське соціальне дослідження», в якому брали участь понад 20 держав Європи, в Україні — один із найнижчих показників моральної задоволеності роботою (нижче — тільки Росія і Румунія). Це — один із наслідків неправильного вибору професії (що Сковорода називав «неспорідненою працею»), а потім — працевлаштування там, де престижно чи де взагалі можна влаштуватися. В Україні немає політики професійної орієнтації учнів, а на ринку праці — величезний дисбаланс, коли юристів і фінансистів немає куди подіти. Фахівці вже давно говорять про необхідність упровадження продуманої політики орієнтації молоді на ринку праці. Очевидно, що уряд має цим зайнятися серйозно, починаючи зі шкіл.
Детальніше про проблему розповіла «Дню» кандидат соціологічних наук, завідувач відділу моніторингових досліджень соціально-економічних трансформацій Інституту економіки та прогнозування НАН України, головний редактор наукового журналу «Український соціум» Ольга БАЛАКІРЄВА.
— Ольго Миколаївно, які особливості бачення майбутньої професії та її затребуваності в суспільстві серед учнів старших класів та випускників наших шкіл? На що вони зорієнтовані?
— Якщо ми поглянемо на дані моніторингу, який проводить Інститут соціології НАН України, то в них є дані, які соціальні групи, на думку українців, відіграють значну роль у житті українського суспільства. Так, вважається, що найбільший вплив на життя суспільства мають або лідери політичних партій, підприємці та бізнесмени, службовці держапарату або ті, хто пов’язаний зі злочинним світом. Це певною мірою говорить про неповагу суспільної думки до значної кількості фахівців, в тому числі інтелігенції та робітників, науковців. Можна сказати, що нині є така усталена думка, що ніякі фахівці — ні з вищою освітою, ні ті, кого ми називаємо кваліфікованими робітниками, — не мають суттєвого впливу на події в суспільстві. Дані ж опитування шкільної молоді свідчать, що розмови між батьками й дітьми про те, ким працюють батьки і ким бути в майбутньому дитині, відбуваються дуже рідко: лише третина учнів старших класів сказали, що вони розмовляють з батьками на цю тему. Загалом наголос такий: потрібно поступити до вищого навчального закладу, треба отримати диплом, який потім буцімто відкриває всі двері. Це хибна життєва позиція. При цьому додається вплив школи, вчителів, адже вчитель каже: «Будеш погано вчитися — не поступиш до ВНЗ, підеш в ПТУ або працювати». Наголос робиться на тому, що ненабуття вищої освіти — це неуспішність. За відсутності інших наголосів це формує в дітей таку хибну орієнтацію. Коли ми опитували випускників шкіл, які є на порозі прийняття рішення, 80% сказали, що вони будуть поступати у виші. Зрозуміло, що така орієнтація — не зовсім об’єктивна, нереалістична. Дехто розраховує на батьків, хтось — на батьківські гроші, зв’язки. Далеко не всі розраховують на себе, хоча, безперечно, є в нас дуже успішні учні, і тестування це засвідчило. Ще одна цифра, яка мене турбує: практично кожна четверта дитина у віці від 13—15 років взагалі не може відповісти, ким і де працюють її батьки. Це означає, що діти не бувають на робочому місці батьків, не розуміють суті їхньої роботи. Це й втрата зв’язку між ними, і відсутність розуміння, що робота — це не лише гроші, а й самореалізація, можливість підвищення кваліфікації, суспільна користь...
— Що важливим є для випускників шкіл, які вибирають певну професію?
— 99% молоді говорять про високий рівень оплати праці. В радянські часи так говорити було соромно. Головне було — приносити користь суспільству, реалізувати себе. Це можна пояснити й тим, що, наприклад, вчитель не міг заробляти більше, ніж це було в середній сітці — не було можливості. Ситуація почала змінюватися після 90-х років: бажання приносити користь суспільству тоді дуже впала — 15 років тому це було важливим для третини громадян, нині ж тенденція почала покращуватися (близько 70% мають таку мотивацію). Бажання реалізувати себе теж зростає: на початку 1990-х про нього говорили 40% українців, нині — приблизно дві третини. Серед ознак праці привабливим для молоді є зручність добиратися до роботи, зручні години роботи, для жінок — гнучкий робочий день, тривала відпустка, частина людей — 25% — хоче мати відповідальну роботу. Така ознака роботи, як професійне просування та можливість підвищення кваліфікації, — десь посередині, і ми не дуже відрізняємося цим від інших країн. А чому ще високий рівень зарплати є таким домінантним? Бо нині є невідповідність між затратами людини на роботі та винагородою за неї. Приблизно 60% працюючих українців вважають, що це так. Багато зарплат прив’язано до мінімального рівня, а він нині занижений. Це добре усвідомлюють у Мінпраці, на цьому наголошують профспілки. Питання підвищення оплати праці є в нас одним із найважливіших. До того ж люди добре бачать, що за ту ж роботу в сусідніх країнах вони можуть отримувати більше — при тому, що вартість продуктів харчування, промислових товарів і товарів тривалого користування в нас практично однакова. Ми виграємо тільки за рахунок дешевизни наших житлово-комунальних послуг, що дає можливість зводити кінці з кінцями...
— Тому вища освіта — це можливість більше заробляти...
— Молоді люди не мають бачення іншого шляху: завжди вважалося, що вища освіта дає більше можливостей. Загалом, у світі якісна освіта є одним із чинників соціальної мобільності — можливості просуватися вище по кар’єрних сходинках. Це цілком нормально. Але це не лише «вища освіта»: це і якісна професійна освіта. В Україні ж немає пропаганди формування потреб суспільства, потреб ринку праці — що нині не обов’язково потрібно отримувати вищу освіту, що потрібні інші фахівці й можна мати пристойну зарплатню. Якщо говорити про ПТНЗ, то рівень викладання в них має бути більш високим — щоб випускники мали можливість згодом, при бажанні, продовжити навчання.
— Яка роль держави в інформуванні дітей про реальні потреби ринку праці?
— У школах має бути впроваджено компонент, який називається «Підготовка до професії», те, що було втрачено. Я багато років мала відношення до налаштування зв’язків між школою, виробничим колективом, ПТНЗ, навіть були трикутники «школа — ПТУ — завод», які проводили професійну орієнтацію; були спеціальні навчально-професійні комбінати, на яких школярі старших класів проводили один навчальний день на тиждень; було зрозуміло, які професії потрібні в конкретному місті, районі; в сільській місцевості була дуже ретельна, хоч не завжди успішна, кампанія, аби повернути після здобуття освіти випускників до малих населених пунктів (особливо вчителів, лікарів, фахівців сільськогосподарських професій); була спеціальна пропаганда династій, найкращих фахівців. Тобто, для молоді показували привабливі та реалістичні риси потрібної в суспільстві професії (а також що вона вимагає від людини певних навичок і якостей). Ці традиції, хоч вони й не мали ідеологічного навантаження, було втрачено. Тому нині потрібно відновити цей добрий досвід, запропонувати його, бо його ще пам’ятають у школах учителі.
Опитування, проведене серед української студентської молоді, показало, що близько чверті студентів не впевнені в тому, чи вони будуть працювати за спеціальністю, яку здобувають. Невпевненість має подвійну природу: з одного боку — що вони не будуть затребуваними, з другого — що це їм буде нецікаво. Ще одна важлива річ, коли ми говоримо про будь-яку підготовку фахівців, — практика. Важливо, щоб студенти (майбутні фахівці) проходили її там, де, можливо, будуть працювати, або за умов, наближених до специфіки їхньої майбутньої професії. Особливо це стосується старших курсів. Ще один аспект — трудові навички. У загальноосвітніх школах колись трудове виховання було компонентом загального виховання. Нині це втрачено: школярі не прибирають у класах, у них немає суботників, вони мало що роблять вдома. Тому навичка — що потрібно за певний час дійти до певного результату, зробити якусь роботу, незалежно від того, хочеться тобі цього чи ні, — відсутня. Коли ж вони приходять до робочого колективу, в них немає навички відповідальності за результат. Якщо подивитися, що нам пропонує кінематограф, то ми не побачимо наголосу на професії, або ж нам показують професії елітні, досить часто маємо нереалістичний характер розвитку подій: без зусиль, через щасливий випадок або збіг обставин. Немає фільмів, які показують щоденну працю, що люди отримують від роботи задоволення, що вони відповідальні за роботу. Все це — складові виховання.
— Як ви ставитеся до спроб уряду змусити випускників вишів, які навчалися за державний кошт, відпрацювати кілька років на селі, де не вистачає фахівців, та хто має відповідати за політику профорієнтації молоді?
— Ставлюся позитивно. Але це має відбуватися в правовому полі: якщо людина йде на державне замовлення, на мою думку, на початку навчання має бути складено відповідний договір. Також це дуже важкий обов’язок для держави, бо вона бере на себе зобов’язання забезпечити місцем роботи випускників. Це ж стосується ПТНЗ: якщо вони працюють на конкретну технологію, підприємство, галузь, то між ними має бути угода. Та й студент мусить розуміти: якщо він навчається за державний кошт, то має віддати державі якусь частку коштів. Ще один важливий компонент, і ми це вже проходили — система державних призначень: якщо в певних районах, наприклад у гірській місцевості, є нестача вчителів чи лікарів, чи продавців, то вони мають право з числа своїх мешканців навчити людину, якщо вона повернеться. Це вже — потрійний обов’язок, і має бути вплив на підбір фахівців та їхнє подальше працевлаштування. Звісно, це ніколи не працюватиме ідеально, але якщо навіть на 60—70% — буде дуже великим плюсом.
Що стосується профорієнтації, то це — міжгалузева річ: практично всі діти перебувають в системі освіти у шкільні роки, потім переважна більшість здобуває професійну освіту. Найбільшою мірою має працювати Міністерство освіти і науки, адже воно має «під собою» і школи, і ПТНЗ, і вищі навчальні заклади. В школи мусить повернутися компонент професійної орієнтації — нині він хоч і присутній, але не прив’язаний до потреб ринку праці, в першу чергу, на рівні регіонів. Роль Мінпраці — в наданні адекватної інформації. Воно відповідає саме за формування професіограм — за створення вимог до робочої сили. Між міністерствами має бути певна кооперація, адже всі зацікавлені в зменшенні помилок у виборі професії.
