Не знаю, чи помітили пересічні глядачі, що на екрані замигтіли начебто зовсім ненав’язливі, а такі грайливо-драматичні, різні антикризові ролики. Звучать тихо, але це кокетування: вони покликані нести в маси нібито мудрість гуру, стати по можливості рятувальним колом у світі, який перестав жити за правилами. Неначе він до цього знав ці самі правила напам’ять... у нас, принаймні.
Зустрілися з подружками перед Новим роком у чайному будиночку — така традиція. Глибоко переконана, що як проводиш старий рік так і... і так далі. Головне, гідно утрамбувати торішній сніг — наша загальна думка. Сиділи, попивали чай — спочатку заспокійливий, потім тонізуючий, ретельно приховуючи, що чекаємо, щоб привітна чайна господиня, швидше розповівши всі свої легенди про вибрані нами аромати, пішла.
І ось, нарешті, усвідомили головне — вільні.
Зізнаюся — за п’ять годин, проведених у будиночку, ми виявили, що заспокійливий і збудливий напій подіяв на нас, як сироватка правди. Ми розповіли один одному навіть дитячі таємниці, які не згадували протягом усього життя. Раптом 40-річна Світлана зізналася, що з’їла 30 років тому вчительську цукерку і не відкрила свою таємницю навіть перед усім класом, а зараз саме ми пробачили її. В інших також знайшлося, що винести з хати. Природно, непомітно стали говорити про роботу, серед нас є й телевізійники. Саме вони й відкрили нам очі (в глибині душі всі телевізійні журналісти вважають газетярів молодшими братами по професії). Виявляється, щодня ми зустрічаємося на екрані з цими 30-секундними роликами, і навіть не помічаючи того, їх ковтаємо. Навіть заклик «Зателефонуй своїм літнім батькам» також із цієї серії. Цікаво, а раніше, до кризи, під якою рубрикою вони йшли? Тепер залив у себе цей миттєвий антикриз — і як новенький. До чого ж наївні ці телевізійники, проте ролики добре оплачуються.
Якби мені запропонували вигадати такий сюжет, можливо, і не змогла б. Переконана — в житті так багато справжнього, що сушити голову, винаходячи муляж, — шкода часу.
В чудові морозні новорічні канікули натрапила в центрі Києва на незаселений острів, принаймні, того ранку. Кружляли загадкові створіння — сніжинки, виплітаючи свій мереживний сюжет. Власне, сніг падав і на вулиці, по всьому місту, але саме попавши у внутрішній дворик розкішного комплексу «Арена» (мета була прозаїчна — скоротити шлях до наступної вулиці), завмерла, спіткнувшись об казку зачарованого лісу. Весь внутрішній круглий майданчик — арена — був прикрашений величезними чудовими ялинками в діжках, іншими хвойними екзотами. Між ними влаштувалися брусовані лави, дерев’яні олені та коні, химерні хатинки. Зверху на всю цю розкіш дивилися ангели, купаючись у ласкавому підсвічуванні, проте не забуваючи, що вони зафіксовані витонченими ланцюжками. Майже непомітними, але... та й не в цьому річ. Людина, не чекаючи того, раптово потрапила навіть не в казку, а в дитячий сон про казку. Радіючи, що мене ніхто не бачить, дозволила собі завмерти і, закинувши голову, простояла так, напевно, годину. Принаймні, обличчя стало зовсім мокрим від сніжних поцілунків. Здавалося мені, що я в Ісландії, про яку мрію, але подорож дуже дорога, потім — що в Швейцарії, де також поки не була. Можливо, асоціації від переглянутої напередодні касети, отриманої в подарунок. Потім зраділа, що я в Карпатах, де бувала зимою багато разів — і засміялася, вигадавши свій ролик: «Замри і милуйся сніжинками. Вони твої у. є. Не вкрадуть». Ні, напевно, для екрана надто просто.
Поїхали далі. При вході до Ботанічного саду, що на Бастіонній, висить оголошення — «Кататися на лижах і санках заборонено». Не вірте. Пагорби саду дзвенять від сміху дітвори, яка осідлала ці самі санки та лижі. Мороз, сяйво снігу на сонці — чим не Австрія. Закриєш очі — точно, але навіщо закривати. Краще милуватися, усвідомлюючи радісно — ти в себе вдома. Ось ще одна тема «на шару» — або чого не розумію.
Одна знайома, яка давно живе в Америці, від усіх струсів впала в дику депресію, в таку, що вранці і вмиватися ліньки, — зізнавалася вона. Залетіла в хворобу на повну силу. Великі гроші родини дозволили їй лікуватися за фундаментальною програмою, і за порадою лікарів відправили її на два місяці в найбільш сонячне місце країни. «Нехай завжди буде сонце!» — мимоволі заблагала. Як дивно, цей рядок із улюбленої пісні ніхто раніше і не вважав антикризовим.
Учора, переходячи вулицю, побачила плакат: «Обережно. Діти йдуть до школи». Може, це також згодиться для екрана. Думаю, варто просто частіше вимикати телевізор, дивись, і легше стане. Сама для себе зробила сумний антикризовий підсумок: нав’язана зверху суєта завжди за мій рахунок. Ми кожного дня живимо чужу «шару», а ненажери навіть не поперхнуться. Напевно, всі ці ролики розраховані не на них, а тільки на нас. Зась.
Ввечері, надівши дуже скромні бігові лижі, вийду в сусідній парк, де чекає самовільно прокладена, такими ж, як я, лижня. Побігаю годинку — і як рукою зніме. Якщо лижі — це не щастя, то цілком можуть замінити його — чим не тема для телека.
Нічого, що це слова когось із знаменитостей. Адже ми не просто цитуємо — антикриз гонимо!
А країну все обдимає...
