Британська рада запропонувала українським гуманітаріям виїзне інтелектуальне шоу під назвою Міжнародна конференція «Написання Європи». Умберто Еко, Ельфріда Єлінек чи Ґюнтер Грасс, звичайно, не приїхали, а проте, склад трупи доволі презентативний: усі літератори є водночас викладачами відомих західних вузів — склад «самодостаточен, как фейерверк» (як писали Марина та Сергій Дяченки, учасники конференції з нашого боку).
Конференція й нагадувала феєрверк — несподівано, яскраво й непрактично з точки зору «здорового глузду». Нам, хворим на недокрів’я через відсутність гуманітарної та інформаційної політики (про «соціалку» мовчу), пропонували замислитися над «онтологічним пейзажем», за висловом гостей, «змученої Європи». Як зауважив би Чарлз Буковскі, «проникнуться симпатией к певцу было очень трудно. Он слишком громко пел о несчастной любви» .
А з іншого боку, українська частина конференція була розчулена компліментом («весь світ, спостерігаючи за Україною, вважає її мікрокосмом») і гордо тримала в кишені ще двадцятирічної давнини дулю Олега Чорногуза: «Хоч Бердичів не Париж, але він, між іншим, теж у Європі!» .
Утім, запитання від Вовочки у плани Британської ради не входили, тому серед понад двадцяти лекторів країну перебування представляв лише Микола Рябчук. Він проаналізував, що пише преса «старої» Європи про свої нові кордони, і тоді ця «дискусія» постала як «пікнік з барбекю і голодною авдиторією за тином». Культурний проект «Європа», на думку єдиного нашого доповідача, не можливий, а ймовірний лише проект політичний та економічний. Бо Європа «видається дуже привелійованою («прагматичною»), схильною до ксенофобного популізму в межах «Європейської фортеці».
Такий неполіткоректний погляд на європейський рай мали й деякі гості. Доцент Лісабонського університету стверджував, що «португальці — європейські іноземці», а польський професор Бразильського університету озвучив цілу теорію «андропофагії Європи» — культурного, а відтак і ментального поглинання Іншого. І хоч як він намагався подати це через метафоричне порівняння з високою таїною євхаристії, дискутанти навертали його на іншу аналогію — з канібалізмом.
Проте ці поодинокі викиди донних газів аж ніяк не скаламучували спокійної поверхні конференції з обговорення того, хто більше нині матері-Європі цінний: Еврипід з його трагедіями чи Шахрезада з казками?
Але саме тут і відкривається вхід до олімпійського спокою європейських гуманітаріїв: це супокій гавані, добре захищеної хвилерізами держпідтримки. Слухачі дістали безліч прикладів того, як національні бюджети витрачають просто таки транжирні, на наші мірки, суми на підтримку літературно-книжкових проектів. Виявляється, грошей — не шкода, коли йдеться про світосприйняття громадян. А це світосприйняття, на думку європейців, забезпечує не преса, а саме література. «Книга рассматривается как хранилище очищенного знания для контролируемого ума» , — пише британський книжковий аналітик Ґордон Ґрем, котрого можна цілком записати в заочні учасники конференції.
«Существует теорема, находящаяся где-то между изданием книг и национализмом: «Отношение страны к своей культуре прямо пропорционально ее отношению к обмену книгами»… Наиболее чуткие к изменениям правительства с наибольшей вероятностью должны вкладывать государственные деньги в книги… Должны воздерживаться от обложения книгоиздания налогами и признавать тот факт, что книги имеют гораздо большее значение в цементировании нации, чем цемент или сладости» , — все це Гордон Грем, і приблизно так само висловлювалися й учасники нинішньої конференції.
Європа вважає літературу таким собі соціологічним інструментом громадянського самопізнання. Якщо споживання — єдиний механізм реконструкції території (почуто на конференції), то портрет суспільства, на думку гостей-лекторів, відбивається в сукупному тексті книжок, проданих у країні за рік. Вони там переконані, що мистецький досвід (передовсім, досвід книго-читання) є передумовою переходу до політичного досвіду. А тому так ретельно досліджують «онтологічні пейзажі» різних письменницьких ґенерацій; переймаються проблемами ідентичности літераторів; вивчають «модельне життя», репрезентоване популярними творами. Складні реакції, що їх продукує формула ЛІТЕРАТУРА- ЧИТАЧ-ПОЛІТИКА, український соціолог Олександр Семашко описав так: «Інституалізація цінностей суспільства шляхом їх попереднього рольового культурного «програмування» в процесі сприйняття літератури» .
Подумалося тоді: а чому на цій конференції немає науковців з нашого Інституту літератури? Хіба соціологія літератури не є головним предметом уваги цієї академічної установи? Може й ні, не знаю. А що точно, так це відсутність книжок із соціології літератури. Хоча поняття таке нібито й існує — у відповідному підручнику йдеться саме про «пізнання суспільства за допомогою літератури… Літературознавець, психолог, семіотик літератури починає працювати з того місця, яким закінчує соціолог».
Соціологія — як жінка. Коли її любиш, відкриває тобі світ широкий. Якщо ставишся, як до самиці, — програєш на виборах. Книжковий соціолог Ґ. Ґрем занотував ґлобальні зміни у схемі репродукції інтелекту: «Мы привыкли говорить, что торговля следует за книгами. Сегодня нам приходится отмечать, что книги следуют за политикой».
І за українською політикою теж?
«Это ты к чему, дурак, крикнул «ура!» ? (В.Єрофєєв).
Співавтори:
Марина и Сергей ДЯЧЕНКО. Казнь. — Москва: АСТ, 1999.
Чарльз БУКОВСКИ. Юг без признаков севера: Истории загубленной жизни. — Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2001.
Олег ЧОРНОГУЗ. Претенденти на папаху. — К.: Радянський письменник, 1983.
Гордон ГРЭМ. Книжный бизнес. — Москва: РосКонсульт, 1999.
Соціологія культури. — К.: Каравела; Л.: Новий світ-2000, 2002.
Венедикт ЕРОФЕЕВ. Вальпургиева ночь, или Шаги командора. — Москва: Союзтеатр, 1990.
