«Роз'єднані церкви не можуть впливати на суспільство», —

Листи, що надійшли з усіх регіонів країни, з великих
міст, з малих сіл, стали для нас ще одним доказом того, що релігійні справи
посідають поважне місце в суспільному житті. Деякі листи написані вишуканою
українською мовою, інші — російською або розкішним «суржиком», де українські
слова перемішані з російськими. Але в переважній більшості з них — незалежно
від мови — думки викладені цікаво, виразно, в доброму стилі. Жаль тільки,
що не було жодного послання мовою національних меншин — болгарською, угорською
та ще багатьма іншими.

Хотілося б висловити ще одне загальне враження. Це інтелігентність
і терпимість наших дописувачів, незалежно від того, живуть вони в місті
чи в селі, займаються науковою роботою чи пасуть овець. Дуже нечисленними
були листи, наповнені ненавистю до інакомислячих, до членів іншої церкви,
до чужої віри. І це при тому, що нашими кореспондентами стали представники
таких «немирних» між собою церков, як УПЦ (МП),УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ.
Ми пишаємося своїми читачами. Позиція терпимості й поваги особливо важлива
сьогодні, коли так драматично загострилася ситуація в православ'ї у зв'язку
з подіями в Донецькій області — зіткненням віруючих Московського і Київського
патріархатів.

Може, не дуже скромно про це писати, але окрім відповідей
на запитання анкети, багато кореспондентів висловило своє добре ставлення
до газети «День». Наведемо тільки один відгук із листа пана Ткачука з міста
Дунаївці: «Ось уже два роки, як я інколи купляю газету «День» . На жаль,
не можу її передплатити — це для мене занадто дорого. Але газета дуже сподобалася
мені за її послідовну незалежність, науковість, грамотність журналістів
та відвертість критичних зауважень. Це, мабуть, найцікавіша газета в Україні.
Не зрозуміло одне — чому на Хмельниччину засилають «День» російською мовою?
Ми ж не Донеччина!»

Далі наводимо деякі відповіді наших кореспондентів на
запитання анкети.

— Чи повинна церква відігравати помітну роль у суспільному
житті? Чи відіграє сьогодні православна церква важливу роль?

Володимир Пархоменко (Київ) на прикладі Польщі демонструє,
який вплив може виказувати потужна церква — вона стабілізує і консолідує
суспільство. І нам потрібна сильна українська церква, а церква під омофором
Москви не те що непотрібна, а політично небезпечна. Якщо наші пастирі так
і не зможуть об'єднатися, українські політики, на думку п. Пархоменка,
будуть змушені вести справу до нівелювання впливу будь-якої церкви на політику
й суспільство України. Ткачук Д.Д. (м. Дунаївці) тієї самої думки:
лише церкві під силу не тільки витягнути теперішнє наше суспільство з того
більшовицького болота, у якому ми все ще перебуваємо, а й спонукати економічне
відродження країни. Адже відродження релігії невід'ємно пов'язане з відродженням
істинно слов'янської моралі, чесної праці та пристойних стосунків між людьми
навіть у сфері комерції.

Любов Сосяк відповідає на запитання негативно, посилаючись
на Святе письмо, де сказано: «Віддайте Богові Боже, а кесарю кесареве».
Тому церква не повинна бути заангажована в політичному житті, а духовні
особи не мають бути інструментами політичної гри. Завдання церкви — формувати
високу духовність у суспільстві, знаходити відповіді на фундаментальні
питання — про сенс життя, призначення людини в цьому світі. Зараз наші
церкви, продовжує п. Сосяк, помітної ролі не грають, хоча б тому, що роз'єднані.
Подивіться тільки на українське православ'я! Якщо й говорити про помітну
роль, то тільки про негативну — у розколі Православної церкви зацікавлено
багато сил, він цим силам вигідний. Так само думає Олександр Ярошевський
(Київ): «Церква не відіграє тієї ролі, яку повинна відігравати, бо
в ній самій панує розбрат, а також нерозуміння священнослужителями того,
що вони мають йти до людей, а не очікувати, поки люди прийдуть до них.»
Дещо неочікувані міркування висловлює Анатолій Найда (Київ): «Православна
церква не відіграє помітної ролі в суспільстві. І слава Богу! Нехай у нас
буде багато різних церков!»

Олександр Соколенко (чабан, Херсонська область)
починає з вибачення: «...за затримку відповіді — дуже невчасно надходять
газети в село.» На наше прохання п. Соколенко провів серед своїх земляків
опитування. Виявилося, що багато хто з них ставиться до церкви відверто
негативно і думає, що релігійна ідеологія відрізняється від партійної щойно
минулих часів тільки тим, що її не нав'язують силою. На думку деяких селян
церква не відбирає гроші, як це робить тоталітарна держава, вона влаштувалася
так, що люди віддають їй гроші добровільно. На селі особливо впадає в очі
той факт, що багато священиків не виконує тих заповідей, які самі проповідують.
Комерційний дух роз'їдає їхню віру. «Таке ставлення до церкви, — каже п.
Соколенко, — не повинно дивувати, адже Херсонщина — то вам не Захід, де
побожність має глибоке коріння.»

Щодо першого запитання анкети, чи має церква відігравати
якусь роль у суспільному житті, то Олександр Соколенко вважає: «Нехай відіграє,
якщо зможе. Все залежить від якості ідеології та якості її носіїв. Якби
церква змогла зіграти хоча б одну роль — суспільного стабілізатора, вже
було б добре. Однак, навряд чи вона спроможна на це. «Все вирішують кадри»
(І. Сталін). Бо сьогодні наша церква хворіє так само, як суспільство, частиною
якого вона є. Та й що, взагалі, може розколота церква? Вважаю, однак, що
внутрішніх причин для розколу немає — причини, прийшли ззовні, маскуючись
під амбіції деяких архієреїв.»

— Ваше ставлення до розколу українського православ'я.
Кого ви звинувачуєте у розколі?

Анатолій Найда вважає, що там, де багато релігій, як, наприклад,
у США, вище рівень взаємотерпимості, там церкви краще співіснують між собою.
Тому він вважає розкол православ'я явищем прогресивним. Треба тільки щоб
три православні церкви знайшли шляхи мирного співіснування та співпраці.
Володимир Пархоменко звинувачує православних владик у тому, що вони
не хочуть об'єднуватися — очевидно, щоб не втратити свою і свого клану
церковно-адміністративну владу над частиною українського релігійного ринку.
Згідно з

п. Ткачуком , відповідальним за розкол є Московський
патріарх. А об'єднання треба починати з введення української богослужбової
мови. Адже у Посланні апостола Павла сказано: «Як говорить хто чужою мовою,
той не людям говорить, а Боговi... той будує тільки самого себе. І як пізнати,
що каже? Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться Дух мій, а розум без
плоду. В церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб інших навчати,
аніж десять тисяч слів чужою мовою.»

Владислав Веселик принагідно згадав про розкол 1054
року, про поділ між православними та католиками. Він впевнений, що настав
час діалогу між католицькою та православними церквами. Адже ці церкви мають
спільні догмати, визнають Святе Письмо і Святе передання. А добрих стосунків
між християнами все немає. «А втім ми всі маємо постійно пам'ятати, що
Бог один, що Христос не міг створити кілька різних церков. І тому я твердо
переконаний, що й люди не можуть надавати перевагу тій чи іншій церкві.
Так вірить і говорить папа Іоанн Павло II, який захищає людські цінності
кожної церкви. Ми віримо, що Папа приїде до України, що його візит допоможе
розв'язати складні церковні проблеми, приготувати людей до 2000-ліття.»

— Якій церкві ви віддаєте перевагу? Автори багатьох
надісланих листів належать до УПЦ КП і надають їй перевагу, як церкві національній,
церкві, що стоїть на державницьких позиціях. Але є й інші думки.

Віра Маркович і Люба Хмелюк поважають ту церкву,
духівництво якої не йде шляхом матеріальним благ (шикарні апартаменти,
мерседеси, золочені облачення, усипані дорогоцінностями хрести), не бере
і не дає хабарів за отримання парафій, не споганене содомським гріхом.
Церкву, яку не можуть купити політики. Така церква завжди буде жити і користуватися
авторитетом народу. «Віримо, — пишуть вони, — що саме такою церквою буде
УАПЦ, якщо їй не перешкодять.» Любов Сосяк віддає перевагу УГКЦ,
яка століттями заходилася під тиском московських і польських її супротивників,
але втрималася й стала справжнім речником українського християнства, національної
ідентичності. П.Рудоквас (Київ) висловлює протилежну думку: «Православна
церква будується не за національними ознаками... Вчені довели, що ми повинні
мати один єдиний Український патріархат, створений тисячу років тому нашими
великими пращурами. Нехай Всевишній спасе нас від Київських патріархатів!»
Зміст листа дає підстави вважати, що п. Рудоквас висловлюється на користь
УПЦ (МП).

— Чи мають право священнослужителі залишатися поза межами
критики?

У відповідях на це запитання більшість наших читачів висловилась
за необхідність критики та публічного висвітлення діяльності церковних
діячів. Так Любов Сосяк впевнена, що критика не може обходити священнослужителів,
які часто-густо забувають про те, що вони слуги Божі. «Навіть серед 12
апостолів був зрадник, а скільки зрадників Христа маємо сьогодні серед
армії пастирів!» Олександр Соколенко вважає це запитання провокаційним.
Адже без критики будь-яка людина, включно з духовними особами, деградує
й перш за все — в моральному плані. Люди повинні мати вичерпну інформацію
як про громадських діячів (у тому числі й про церковних) так і про суспільні
інституції (у тому числі й про церкви). Громадська думка й повага мають
формуватися на базі об'єктивної інформації, а не на замовчуванні, демагогії
й брехні. Владислав Веселик, однак, принципово проти критики духівництва.
Адже негайно постає запитання — хто критикує, заради чого, хто і як тлумачитиме
слова критики?

— Ваше ставлення до монастирського життя?

Віра Маркович і Люба Хмелюк пишуть, що монастирі — це одна
із законних стародавніх форм церковного життя. Сьогодні, однак, православні
монастирі політизовані не менше, ніж партії. «Для прикладу скажемо, що
в Києво-Печерській Лаврі помітно панує дух Росії, в Почаївській Лаврі навіть
не сповідають, якщо дізнаються, що ти зі Львова, а в Новограді-Волинському
жіночому монастирі, почувши українську мову, й переночувати не пустять.»
(Редакція газети «День» не володіє подібними відомостями, тому запрошує
читачів підтвердити чи заперечити наведені вище факти. — Кл. Г. )
Олександр Соколенко припускає, що людина може перебувати в депресивному
стані й навіть схилятися до самогубства. Виникає бажання сховатися від
життя будь-яким способом: за допомогою зашморгу, горілки, наркотиків, монастиря.
Але це не вихід. Бо життя, навіть у найгірших його проявах, заслуговує
на більшу повагу, ніж самовідречення. «Я пішов би до монастиря працювати,
заради того, щоб поспілкуватися з розумними і працьовитими людьми. А молитися
можу тільки на руки й серця наших людей — лікарів, інженерів, робітників.
Вони здатні на таке, що й Бог посміхнеться. Тільки де нам взяти президента,
якому Бог дав би можливість це розуміти?» — пише п. Соколенко.

До редакції прийшло кілька листів, написаних переконаними
атеїстами. (Не забуваймо, що Конституція України кожному забезпечує свободу
віри або невір'я). Анатолій Вороний із Харкова, зокрема пише: «Включіть
державне радіо, перший канал — з ранку до вечора читають свої проповіді
попи, по 3-4 рази в день провадять «релігійні читання». Якщо у нас церква
відділена від держави, то чому так вільно почувають себе на державному
радіо релігійні діячі? Якщо у нас демократія, то чому за 8 років незалежності
України в ЗМІ не виступив жодний активіст-пропагандист? Чи всі вони, подібно
деяким колишнім секретарям парткомів, раптом стали віруючими?»

А деякі наші кореспонденти не обмежилися відповідями на
запитання газети й поділилися своїми болючими проблемами. Так, Владислав
Веселик розповів нам сумну й типову історію католицького храму Петра
й Павла в Перемишлянах, заснованого ще 1645 року. За часів Радянської влади
костьол став виробничим цехом заводу «Модуль»; його величну башту з хрестом
за допомогою трактора було зруйновано, а орган розпиляли й винесли частинами.
Тепер завод звільнив храм, але залишив після себе повну руїну. Грошей на
відбудову костьолу парафія не має, підтримки або допомоги очікувати нема
від кого. П. Веселик з великою повагою описує, як ксьондзи о. Петро і о.
Франчішек піднімають — буквально власними руками — храм із руїни. А ще
повідомляє, за яких тяжких умов вони живуть — без газу, води, тепла. Автор
запрошує нас до Перемишлян, щоб «написати про релігійне життя в Україні
наприкінці ХХ ст.»)

Ми добре розуміємо, що кінця нашого діалогу з читачем
не може бути, що навіть цей короткий огляд може стати приводом для подальшого
спільного обговорення проблем, пов'язаних з релігійним життям. Очікуємо
ваших листів!