Тихо несе свої води річка Гуска. На цьому березі поставило свої хати Городище, велике село. Ген на тому — городище, відома світові археологічна пам’ятка ХI—ХIII століть. У далекому від оцих мальовничих місць Санкт-Петербурзі відвідувачі Ермітажу, мабуть, зупиняються біля знайдених тут, у городищі, скарбів, віддають належне мистецтву тодішніх ювелірів.
Сьогодні ж у Городищі, як кажуть у народі, біда змусила згадати про археологічну пам’ятку. Набув розголосу ганебний факт: на місці слов’янського поселення, як записано в офіційному протоколі, «викопали чотири траншеї довжиною від 140 до 250 метрів, глибиною 0,7 метра і шириною 0,65 метра». У траншеї склали коренеплоди..
У РОВАХ ІСТОРІЇ
Ось вони, рукотворні вали і рови — мовчазні ознаки зниклого міста. На поверхні грунту — потрощені новітньою технікою на черепки вироби давніх гончарів. Те, що було горщиками, мисками й полумисками, глечиками, баняками... Інформація про доробок Ленінградської археологічної експедиції у період 1957— 1964 років бентежить уяву, дає поживу для роздумів про «те, що було, коли нас не було». І не тільки нас. Господи, скільки ж то поколінь відтоптало свій ряст від отого далекого 1241-го, коли, за однією із версій, монголо-татари спалили слов’янське поселення!
— Там, де тепер птахоферма, був дитинець, де жив князь.Займав 0,6 гектара. Решта, три гектари, — посад. Були одно- й двоповерхові будівлі. Хата — то чотири стовпи, «зв’язаних» лозою і глиною, — говорить про архітектуру великого на ті часи міста науковий співробітник Шепетівського краєзнавчого музею Олександр Лукашук.
Деякі знайдені археологами речі (оті, що не мають художньої цінності) — експонати цього музею. «Знайдено понад 1,5 тисячі одиниць зброї. Це — наконечники, списи, стріли, шаблі, мечі, стремена, бойові сокири, шпори. Ще — 16 скарбів. Срібних, бронзових, позолочених. Характерною особливістю є та, що лише один скарб виявився у дитинці, решта — у посаді. Отже, місто було вельми заможним,» — розповідає Олександр Лукашук.
Тут-таки й матриці, за якими виготовлялися колти, браслети, намиста, інші ювелірні вироби. Ще — речі всякденного вжитку. Поруч — ремісничі інструменти: ножиці, напилки, сокири, молотки, зубила... А ген там — рибальські снасті: грузила, остроги, гачки. «В експозиції — знаряддя рільництва. У залишках господарських будівель виявлено запаси обгорілої пшениці, вівса, проса, гороху,» — продовжує науковий співробітник.
Експонати — відлуння минулих століть. «Розповідають», як жило та було слов’янське місто. Сповідувало християнську віру. Знайдені у городищі бронзові хрести виготовлено у майстернях Києва. Сіяло, орало, виробляло, облаштовувало свій побут, боронилося, творило красу, дбало про своє продовження. Готувалося до зими, чекало весни. У тому, що торгувало з усім світом, переконують виявлені тут візантійські монети.
— 21 липня 1965 року на місці археологічної пам’ятки встановлено охоронний знак, — зазначає науковий співробітник Олександр Лукашук.
ПРІРВА СУЧАСНОСТІ
Виготовлений сучасними майстрами охоронний знак застерігає: «Пам’ятка археології. Городище. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». За три метри від оцієї суворої перестороги минулої осені почали копати траншеї. І «успішно» закінчили руйнівну роботу. На всій площі! На глибину 70 сантиметрів!
Голова правління ВАТ «Городищенське» Михайло Куций приїжджає керувати із Шепетівки — райцентру, що за шість кілометрів від Городища. «Я не з місцевих, щоб знати цю історію,» — каже. Охоронний знак він таки «колись бачив», одначе чомусь не зважив на написане. І чого б то?
Натомість виявляє глибокі знання економіки і технології зберігання коренеплодів: «Всім відомо, які нині часи. Злодійня тільки й дивиться, де погано лежить. А там — птахоферма. То, щоб не наймати сторожа, зайве не витрачатися, викопали траншеї якраз біля птахоферми. Є технологія відповідна — як зберігати коренеплоди, як їх потім видобувати, щоб не пропали. Сільський голова нічого не говорив. А я хотів заощадити гроші, аби ці буряки не вкрали...».
— Ніхто до мене не звертався по дозвіл на те, щоб копати на цій території, — відповідає на те сільський голова Віктор Байцар. Він згадав: свого часу підписав угоду з обласним управлінням культури про те, що відповідає за охорону археологічної пам’ятки.
Що й казати, сумна вона, ця історія з археологічною пам’яткою. Не якоїсь глупої ночі, коли всі сплять і різні сни дивляться, а серед білого дня коїлося руйнування історії. Із села видно городище, наче на долоні. «Тракторист — із місцевих. Одержав наряд і пішов копати. Не заперечив і словом. Він уже не працює в акціонерному товаристві. Перебуває на обліку на біржі праці,» — розповідає Михайло Куций.
Село мовчало. Наче нічого не бачило, нічого не чуло, нічого не знає. Що ж це робиться?
Із городища видно село так само, як із села — городище. Наче на долоні. Там — школа, де вчителі сіють розумне, добре, вічне. Там і клуб... Якби дільничний інспектор міліції не зробив обхід дорученої йому території, не побачив і не сигналізував тим, кому слід, про те, що сталося, то, мабуть, так і залишився б поза увагою цей варварський набіг на городище...
У ХIII столітті слов’янське місто спалили монголо-татари. У ХХI столітті наругу над історією скоїли «правнуки погані». Не завойовників, звісно ж. «Було у планах, щоб організувати туристичний маршрут до історичної пам’ятки,» — повідомила начальник Шепетівського райвідділу культури та туризму Лідія Богурська.
Звідси ж, з городища, проглядаються спустошені господарські будівлі Городища. «Хмара худоби, свиней була у колгоспі. І якось так сталося, що все це зникло, наче в один день,» — говорить сільський голова Віктор Байцар. На когось упала та хмара золотим дощем. Мовляв, тоді, коли відбувався цей грабіж серед білого дня, село не мовчало. А що з того?.. Тепер, як кажуть у народі, їж борщ з грибами і тримай язика за зубами.
Свого часу Михайло Куций був керівником районного масштабу. Йдучи до свого службового кабінету, обминав будівлю краєзнавчого музею, де вся експозиція складалась iз речей, знайдених археологічною експедицією у городищі.
ЗАМІСТЬ ЕПІТАФІЇ
Це вже другий виявлений факт наруги над історією у краї. А перший «зареєстровано» у Лісових Гринівцях, майже у передмісті Хмельницького. За якусь сотню метрів від дороги, що веде із Хмельницького до Шепетівки, приватний підприємець побудував два маєтки і викопав ставок на місці гнізд поселень «Лісові Гринівці», археологічної пам’ятки II—IV століть. Одержав на те дозвіл представників влади... І встановив знак, що застерігає: приватна територія охороняється собаками. Лихі пси, почувши ще віддалік чужих, аж ланцюги рвуть.
А держава, виявляється, не охороняє надійно своє минуле. Дехто дозволяє собі руйнувати археологічні пам’ятки тому, що надихаючий приклад має. «Верхів». Їхню кров щонайменше хвилює далека історична спадщина, щонайбільше — близька... Ота, що ще не приватизована.
