Майбутнє являлося досить туманним, сьогодення — безрадісним. Ночами мене мучили жахіття. Наснилася, приміром, голова Ткаченка. Голова хитро підморгувала й розмовляла зі мною людським голосом. Потрібно було якось влаштовуватись у цьому новому житті. Усе лихо в тому, що я не знав як! І цілими днями безцільно блукав Києвом, сподіваючись на випадок. А що може бути приємнішим для бездіяльно гуляючої людини, ніж Хрещатик із пишними каштанами і... І комерційними кіосками, дідько їх забрав би! Пара кросівок — 700 у.о! Сигарети «Мальборо» — 1.5 у.о. За що? За пачку! Воно, щоправда, можна прожити й без «Мальборо». Але мені стало до сліз прикро через те, що я не можу підійти до прилавка й недбало кинути гроші: «Дівчино, блок «Мальборо», будь ласка». Красиво!
Поки я подумки переводив вартість кросівок у ковбасу, ноги самі несли мене вулицями. І раптом — диво! Андріївська церква! У.о. й кілограми зникли. У душі заспівали янголи, і я захоплено крутив головою, поки не вперся поглядом у плакат. Веселенька дівчина на плакаті закликала: «Купи собі трішки ОВДП!» Янголи замовкли. Розмірковуючи про те, як, власне, можуть виглядати ці самі ОВДП, я повільно йшов Андріївським узвозом, милим і гостинним. Виставки, вернісажі, театри... У відкритій кав’ярні за столиками сиділи люди, котрих помилково називають київською богемою.
— Пляшечку коньячку та дві кави!
— З вас 90 гривень.
От дідько! Та це половина моєї зарплати, не враховуючи компенсації!
«Ось-ось, зарплати, — єхидно сказав внутрішній голос. — Немає в тебе вже ніякої зарплати, та й невідомо коли тепер буде».
Тьху, що ж це за напасть така! Далі! Вниз! Вниз до Булгакова! Поруч із будинком стояли двоє чоловіків і уважно розглядали скульптурний портрет Михайла Афанасійовича. Я підійшов ближче.
— Великий, великий письменник, — говорив один із них.
— Та що там великий — геніальний! — заперечував інший.
Перший засумував:
— Геніальний — то геніальний... А за життя не друкували. З театру вигнали, фактично був безробітним.
У мене почало сіпатись око. Що ж це виходить? Неврастенія виходить. Вулицями спокійно пройтися не можна. Зневірившись, я сів на трамвай і поїхав додому.
Готовий сперечатися з ким завгодно: найкращий маршрут у Києві — № 31. А саме — та його частина, коли під’їжджаєш до моста Патона й попереду через дерева ще нічого не бачиш, але серцем уже знаєш — зараз, зараз! Пасажири відгородилися від усієї цієї краси газетами. Диваки, їй-бо!
— Здорово! — вигукнув один із читаючих. — Молодець Мороз! Так виборцям і сказав: «Ви, мовляв, мене оберіть, а я будуватиму соціалізм із капіталістичним обличчям».
— Мені Мороз також дуже подобається, — сором’язливо зізналася жінка, котра сиділа на початку вагона.
— Нічого ваш Мороз не тямить ні в капіталізмі, ні в соціалізмі, — басом відгукнувся задня площадка.
— Він не мій, — зітхнула жінка і занудьгувала.
Тут ми виїхали на міст. Величезний простір, сповнений повітрям і світлом, розмив рамки вагонних шибок, і ми вже летимо над Дніпром у щасливому пориві. Нервове напруження спало і я відчув таку надзвичайну легкість і натхнення, що звівся і сказав так: — Добрі люди! Оберіть президентом мене. Я обіцяю вам усе, що ви захочете і навіть трішки більше. А найголовніше — у мене з’явиться робота!
У трамваї приголомшено мовчали.
— Схибнувся хлопець, — пролунав нарешті чийсь співчутливий голос, — криза вона кого хочеш доконає!
А трамвай під’їжджав до близького вже берега. Хто знає, можливо, до берега нашої нової надії.
№218 13.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
