12 вересня 2014 року — знаменний день. Цього дня Російська православна церква припинила чи принаймні призупинила своє існування як Церква, як Дім Христовий, як релігійна інституція, остаточно перетворившись на суто державно-політичну структуру, що обслуговує імперські амбіції влади, й сама має відповідні прагнення.
Річ у тім, що саме 12 вересня 2014 року Патріарх московський і всія Русі Кирил вручив лідерові КПРФ Геннадію Зюганову церковний орден «Слави і честі» III ступеня у зв’язку з 70-річчям від народження цього російського політика, який любить позувати на трибунах, прикрашених червоними прапорами і зображеннями Леніна, згідно з ученням якого діє і збирається далі діяти партія. «Коммунистическая партия Российской Федерации, продолжая дело КПСС и КП РСФСР, является их правопреемницей на территории Российской Федерации», — сказано в партійній програмі.
Права, між тим, не існують без зобов’язань і без відповідальності.
І це стосується як політиків, так і церковних діячів, хочуть вони цього чи ні.
Утім, Патріарх Кирил не уникає відповідальності. Вручаючи нагороду лідерові КПРФ, він заявив, що РПЦ (цитую мовою оригіналу) «всегда отстаивает те фундаментальные ценности, без которых не может существовать наш народ и наше общество». Тому, продовжив він, коли йдеться про збереження основних цінностей, «а это ценности веры, нравственности, культуры, единства нашего народа, тогда все политические силы должны быть вместе».
У відповідь Зюганов нагородив Патріарха Кирила пам’ятною медаллю КПРФ «70 лет освобождению Крыма и Севастополя от немецко-фашистских захватчиков» (чому саме цією?) і заявив: «Считаю, что без русского духа, русской культуры, русской веры и русской традиции эти огромные просторы невозможно держать в единстве. Сила и мощь наша — в правде и в том достоинстве, которое отстаивали великие подвижники, начиная от Александра Невского и заканчивая гениальными полководцами — Суворовым, Кутузовым, Жуковым».
Виявляється, віра на території Росії має бути не Христова, а «русская». Щось подібне в бесідах за трапезами говорив інший червонопрапорний прихильник державного соціалізму, який звався Адольф Гітлер, чи не так? Та Патріарх не заперечив Зюганову ані щодо віри, ані щодо «гідності» князя Олександра, який плазував перед язичником Батиєм, випрошуючи в нього ярлик на княжіння, ані щодо «величі» кривавого м’ясника — маршала Жукова. Така от зворушлива духовна єдність головного ленінця з першоієрархом РПЦ.
А тим часом товариш Ленін мав щодо релігії як такої, християнства та РПЦ зовсім інші погляди, які невтомно втілював у дійсність.
«Все современные религии и церкви, все и всяческие религиозные организации марксизм рассматривает всегда как органы буржуазной реакции, служащие защите эксплуатации и одурманению рабочего класса... Мы должны бороться с религией.
Современный сознательный рабочий... отбрасывает с презрением религиозные предрассудки, предоставляет небо в распоряжение попов и буржуазных ханжей, завоевывая себе лучшую жизнь здесь, на земле...»
«По отношению к партии социалистического пролетариата религия не есть частное дело. Партия наша есть союз сознательных, передовых борцов за освобождение рабочего класса. Такой союз не может и не должен безразлично относиться к бессознательности, темноте или мракобесничеству в виде религиозных верований».
Ось так. Ну, а в листах до однопартійців і партійних документах Ленін висловлювався ще рішучіше:
«Религия — род духовной сивухи, в которой рабы капитала топят свой человеческий образ, свои требования на сколько-нибудь достойную человека жизнь.
...Всякий боженька есть труположство — будь это самый чистенький, идеальный, не искомый, а построяемый боженька, все равно...
Теперь и в Европе и в России всякая, даже самая утонченная, самая благонамеренная защита или оправдание идеи бога есть оправдание реакции. Идея бога всегда усыпляла и притупляла социальные чувства.
...Всякая религиозная идея, всякая идея о всяком боженьке, всякое кокетничанье даже с боженькой есть невыразимейшая мерзость».
Отож описаний вище епізод політичної діяльності та життя Геннадія Зюганова (як і його постійна підтримка РПЦ) — «невыразимейшая мерзость». Що ж, комуністи-більшовики на те й комуністи-більшовики, щоб займатися гранично мерзотними справами, продовжуючи і розвиваючи ленінські та сталінські (в програмі КПРФ наявний і панегірик цьому «великому вождеві») традиції. Але ж Патріарх Кирил просто-таки мусив зважати на ці традиції й на те, що вони радикально несумісні з Христовим вченням...
«Под видом «зелених» (мы потом на них свалим) пройдем на 10 — 20 верст и перевешаем кулаков, попов, помещиков. Премия: 100.000 р. за повешенного.
...Чем большее число буржуазии и духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше.
...Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей... Изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть проведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не оста[на]вливаясь и в самый кратчайший срок...»
Це — Ленін. А за правління Сталіна, за оцінками істориків, за віру Христову в СРСР було репресовано владою від півмільйона до мільйона людей. Що ж стосується РПЦ, то, за даними комісії з реабілітації Московського патріархату, загальне число репресованих вірян цієї Церкви станом на 1941 рік становило 350 тисяч осіб (зокрема не менше, ніж 140 тисяч священиків і ченців). Було закрито всі православні монастирі й понад 60 тисяч храмів РПЦ; тільки у неповній сотні православних храмів відбувалися служби. Цифри промовляють самі за себе — якщо, звісно, їхній голос здатні почути...
Чи є серед тих, хто здатен чути, Патріарх Кирил? Риторичне запитання.
Чи є та Церква, яка лицемірить і кощунствує задля здобуття вигод у Царстві Кесаря, воістину Церквою Христовою? Як на мене, теж риторичне запитання.
Отож, схоже, РПЦ поставила на собі крапку як на Церкві (принаймні на певний час, до кардинального оновлення) і перетворилася на державно-ідеологічний інститут агресивного збирання «Русского мира». Це не означає, втім, що християнство в Росії загинуло. Навпаки: у нього з’явився шанс стати справді потужним чинником порятунку країни. Адже сказано: «Бо де двоє або троє зберуться в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт.18, 20).
