Давно вже у маман мрія була всі ці жахливі серіали дивитися на великому екрані. Щоб бачити, наприклад, море в якому-небудь «Зціленні любов’ю» майже в натуральну величину. Не як на любительській фотці, а широкоформатно, наче на картині Айвазовського. Повний приплив із бризом!
Почалися муки з вибором апарата. Різні марки і розміри по діагоналі. Коливалися між 25 дюймами (63 сантиметри) та 29 (72 сантиметра). Коли з розміром і маркою прояснилося, почали придивлятися до дизайну: там було відчайдушно багато срібного, тут — надто чорна траурна рамка.
Так і дрейфували по супермаркетах.
По радіо і TV непомірними знижками періодично нагадувала про себе мережа «Ельдорадо». То перед святами «-20 %». То після 20.00. Ці зазивання приводили туди натовпи прагнучих шари.
А там додатково на кожному виробі напис: «Знайдете дешевше ми віддамо 110% вартості». Так — воно закріплялося в обивательській макітрі.
Одна знайома захотіла покарати рекламників, що зовсім уже розперезалися, і, виявивши, що в двох найближчих до «Ельдорадо» супермаркетах фени коштували менше, принесла свій, з чеком. Щоб забрати обіцяні сто гривень! І тільки коли вона кровожерливо з’явилася в магазині, розібрала під цифрою «110 %», набраною великим шрифтом, приписку маленькими літерами — «Різниці у вартості».
Замість ста гривень виходило — сім!
Поки виривала продавщицю з рук покупців — уже стомилася. Та змученим голосом підтвердила: «Так, можемо виплатити різницю». Але пригадати подібний випадок не змогла. Але «хочете — оформляйте». Знайома зрозуміла, що чим ще півдня провести в «Ельдорадо» заради семи гривень — — краще повіситися на новому фені.
Якась азійщина таїться в нашому євросервісі!
Завалюємо на «ельдорадну» територію — скриньки камери схову зламані. Щоб попасти до «Ельдорадо», йдемо в сусідній супермаркет, залишаємо речі в їхній камері й повертаємося. Маневри!
Єдине — асортимент широкий. У цьому «Ельдорадо» маман і закохалася в один 29-дюймовий «Панасонік». Дійсно, коралові рибки в ньому просто як в акваріумі плавають. Розмір у нього, щоправда, теж як у морського акваріума. Але краса варта жертв! Ціна гіганта — 2399 гривень. А поруч з ним трохи менш ефектний екземпляр — за 1890. Чому?
Кличемо рідковусого продавця в жовтому фірмовому джемпері:
— Чому така цінова різниця між цими двома телевізорами?
Він відсторонено дивиться по черзі на обидва екрани. Відчувається, що чим далі, тим більше боїться щось бовкнути.
— Напевно, цей дуже якісний, — нарешті пробурмотів він.
— А той — неякісний?
— І той теж якісний, — похмуро заперечує вусань, — але менш.
Потім, тихо задкуючи, зникає.
Ловимо іншого в такому ж курчачому светрі, лисого, із золотим ланцюгом на шиї, меткий на вигляд. Оглянувши два вказані «Панасоніки», він енергійно залопотів:
— Той, що коштує менше, збирали в Білорусі, а другий — у Малайзії.
— Малайзія збирає краще за братів-білорусів?
— Так, напевно.
— А от магазини-конкуренти стверджують, що в «Ельдорадо» самі й збирають із комплектуючих.
— Еге ж, — іронічно усміхнувся лисий, — у нас у кожному магазині підпільний цех.
Тут він почав вихваляти вибраний нами екземпляр:
— Дуже вдала модель. Переможець різних конкурсів. Він раніше три тисячі коштував. У нього все що є сучасного — все понапхано. Усі досягнення!
— І що ж туди понапхано? — цікавлюся я.
— Телетекст.
— Це як? На нього повідомлення SMS приходять?
— Ні, — пояснює він, — по ньому погоду можна дізнатися.
— Погоду можна й визирнувши у вікно дізнатися, — заперечую я.
— У ньому, — повторив він, — усе найкраще, навіть новини по телетексту.
Хто ж відмовиться від хороших новин? Переконав. Вибираємо малазійського красеня.
Лисий консультант:
— Чудово! Через два тижні буде розвозка, ми вам доставимо зі складу такий самий.
— Може, ви не зрозуміли? — кажу. — Ми вибираємо саме цей, нам його зображення подобається найбільше. Його конкретно ми й хочемо забрати.
— Він тут місяць стоїть. На ньому пил і бруд осів, — почав він «критикувати» телевізор, який щойно називав ідеальним.
— Нам потрібен цей.
— Ну, забирайте, — здався він, почухавши ланцюг під джемпером.
— Але його ж треба віднести до каси? Це ж не праска, — кажу.
— Зараз я подивлюся, був у нас тут один тип у службі доставки, — сказав консультант і зник.
Хвилин через 15 я піймав його вже в іншому місці, де він ніяк не міг увести в комп’ютер прізвище покупця, який похмуро стояв поруч. Лисий поскаржився:
— Тільки другий день систему ввели, щось у ній не те...
«У вас усе — не те!» — хотів закричати я, але стримався і, розстібнувши жаровню пальта, спокійно спитав:
— Де ж служба доставки?
— Немає сьогодні.
— А як же європейський сервіс?
— Наша справа — що? — заявив лисий. — Виписати апарат. А далі робіть з ним, що хочете.
— Оце вже ні! — почав я розлючуватися. — До каси ви його дотягнете!
— Гаразд, — миролюбно погодився він. І з гордістю за свою професію додав. — Я вам покажу, як це робиться. Його просто треба тягнути по підлозі.
Він удвох із рідковусим поклав «Панасонік» у коробку й буквально бігом почав штовхати перед собою по слизькій підлозі. Потім, ще жвавіше, відправив останнє досягнення техніки по похилій площині — з другого поверху на перший.
Уявляєте ранкове повідомлення в газетах: «Сталася аварія між телевізором «Панасонік» і холодильником «Філіпс». Жертв немає. За винятком тих, хто зіткнувся...»
Хоча публіки в «Ельдорадо» було небагато, біля каси зміїлася довга черга. «Побережись! — закричав лисий, розганяючи її телевізором, і по-ковбойськи хвацько «осадив» його перед касою. Діватися було нікуди, й народ притиснувся до стіни, утворивши скромний ескорт супроводу. Продавець, відтіснивши назад публіку з усякими побутовими дрібницями, великодушно дозволив:
— Платіть. І далі — самі.
— А як, — кажу, — мені його до проїжджої частини дотягти?
— Це ви у пакувальника спитайте, — порадив він. — Там був вантажник і візки. Щасти вам!
Однак відчуття щастя не з’являлося. Я доштовхав коробку до субтильного пакувальника. Питаю:
— Де вантажник і візки?
— Вантажник звільнився, а візки вкрали, — відповів він.
— Ви що, знущаєтеся? — знову почав я закипати. — Може, я повинен на цьому телевізорі їхати додому, як Ваня на печі. Але щучого веління не вистачає!
Худенький пакувальник жалісливо:
— Усі п’ять візків поцупили! Під час новорічних знижок народ увозив на них телевізори, а потім не повертав! Хочете, я домовлюся з приватником?
— Валяйте!
Хвилин через десять з’являється величезний дядько у вушанці. Він оглянув коробку й авторитетно пробасив:
— У мене невеликий фургон, але коробка влізе. Усього шістдесят гривень.
Виявилося, що задні дверцята не зачиняються. Питаю:
— Не випаде? А то взагалі смішно буде.
— Не хвилюйтеся, — запевнив водій. І тоном бувалого артилериста додав. — Я з 29-дюймовиками давно справу маю...
Дорогою мене пробиває: «А раптом ліфт зламаний?! Він з двох днів один стоїть. Світить на восьмий поверх досягнення малазійської цивілізації пішки тягти...»
Починаю смикати водія, щоб допоміг донести, в разі чого. За доплату. Він стримано:
— Я не проти. Але до ліфта!
У думках молюся з приводу його функціонування.
А шофер ділиться сервісними спостереженнями:
— Хочете, секрет розкажу? Ви телевізор за скільки купили?
— 2400.
— Так от, — зрадів перевізник, — під час знижок він коштував дорожче. Для видимості одну цифру закреслять, іншу поставлять. Але народ ведеться. Що тут робилося на різдвяних розпродажах — ви собі не уявляєте!
— Чудово уявляю. Побачивши тоді цю ситуацію ззовні, всередину вирішили не заходити, — сказав я.
— Правильно зробили. Бачили б ви, як магазинні вантажники доставляють апаратуру зі складу, коли покупці не бачать. І ногами, і як хочеш заштовхують, — здав він конкурентів, обережно перемикаючи на третю швидкість. Наче демонструючи цим жестом: а я чоловік акуратний, без викрутасів! Щось у ньому було від персонажа «Покровських воріт», майстра- гравера, який регулярно вигукував: «Натюрліх, Маргарито Павлівно!» Такий же добродушно-лукавий і надійний!
— Я давно вожу, і, як то кажуть, вистачало ситуацій, — продовжив він свої мемуари. — Купили якось відгодовані типи дорогучий телек із плазмовим екраном. І поклали на сидіння екраном униз. Я кажу, їм, що може не треба його так класти? Вони: «Вези собі». Потім бачив, як вони намагалися його повернути — таки тріснув... Але найбільше запам’яталася історія з одним мужиком, який під час знижок, аби не чекати кінця черги, виписав «Панасонік» не виймаючи з коробки. Вдома відкриває, а там — інший телевізор — «Томсон». Він назад у магазин, а там кажуть: «За документами у вас «Панасонік»? Звідки ми знаємо, куди ви його поділи?!» Не знаю, чим там закінчилося... А зазвичай з доставкою, — філософськи продовжив він, — труднощі. Ось одній дівчині довелося довезти телевізор до дев’ятого поверху, на ліфті. Вона сотку дала. Бачу, треба допомогти — допомагаю! — завершив він з небезкорисливим пафосом.
Тут я спитав, непокоячись, оскільки допомагав він тільки за допомогою ліфта:
— Слухайте, а ця коробка влізе в ліфт дев’ятиповерхівки?
— Та влізе, влізе, я знаю.
Як вона влазила — окремий епізод. Щось у цьому було (вибачте за фривольність порівняння) від першої шлюбної ночі: і клопітно, і не до любові.
У відчинені на максимум двері ліфта коробка не влазила, треба було їх ще розсувати, наскільки дозволяла металоконструкція.
Як тільки я туди вперся — здавалося, що назавжди. Приходьте телевізор у ліфт дивитися!
Наступний славний момент, коли за допомогою сусіда ми встановлювали це вершинне втілення електронної думки на журнальний столик (де раніше стояв його попередник), ніжки якого одразу роз’їхалися...
Усі страждання окупила заздрість давньої матусиної подруги. Коли маман повідомила їй по телефону про 29-дюймове придбання, вона висловилася про нашу трикімнатну: «Де ж вам його дивитися? У вас до всього відстань — метр». Тільки тоді стало зрозуміло, — річ та, що треба.
І моря тепер удома — хоч купайся. Усе твоє, до самого горизонту!
