Про стійкий розвиток в Україні говорять вже як мінімум 12 років. Все розпочалося із cаміту «Планета Земля» в Ріо-де-Жанейро, результатом якого стала концепція «економічного, соціального і екологічно збалансованого розвитку світової спільноти». Українська делегація тоді підписала цей глобальний документ, а за 5 років на черговому саміті підтвердила свої наміри. Відтоді стійкому розвитку — визначенню його поняття, стратегії й тактики — було присвячено немало наукових праць і конференцій. У 2000 му нарешті з'явився національний проект концепції. Однак «статусу» схваленого депутатами керівництва до дії він так і не отримав.
Нескладно передбачити, чому так трапилося. В Україні лише 6% дітей народжуються абсолютно здоровими. Середня зарплата по країні складає трохи більше 100 доларів. У нас не залишилося жодного регіону, де б якість атмосферного повітря відповідала санітарним вимогам. Однаково як не залишилося водоймища, воду в якому можна було б назвати чистою. Плюс до всього, українці живуть практично менше за всіх у Європі. А за оцінками експертів, захворюваність у нашій країні на третину зумовлена поганою екологією. У той же час, з вищеперелічених параметрів і визначається стійкий розвиток. А значить, Україні необхідно розробити такий документ, який би одночасно вирішував усі ці проблеми.
Ідей було багато. Наприклад, очистити водні ресурси мало так зване біоплато — спеціально підібраний склад водоростей. Екологи обгрунтовували економічну вигоду від перерозподілу джерел енергії на користь «чистих» — енергії води, вітру і сонця. А продовжити життя українців повинні були жорсткі заходи з боротьби з курінням і алкоголізмом, а також активна профілактика здорового способу життя.
Представництво ООН в Україні розробило і запровадило ще один варіант. До речі, подібну форму рекомендували і міжнародні експерти — на їхню думку, на нинішньому етапі найбільш доцільно говорити про стійкий розвиток саме на локальному рівні. Форма ж полягала в наступному: було вибрано сім потенційних партнерів-муніципалітетів. У Житомирі, Рівному, Сумах, Кіровограді, Одесі, Івано-Франківську і Чернівцях, як планувалося, жителі деяких мікрорайонів виділять найбільш насущні для себе проблеми та подумають, яким чином їх можна вирішити. Співробітники проекту ООН забезпечать половину від необхідної для цього суми, а ще половину — місцева влада. За словами міжнародного експерта з моніторингу проекту «Муніципальна програма стійкого розвитку» Ігоря Степанова, із семи обласних центрів чотири від участі в програмі з різних причин відмовилися. Зате Житомир, Рівне та Івано-Франківськ активно розпочали пошук потенційних учасників пілотного проекту. Муніципалітет визначив ЖЕКи, і в підпорядкованих їм будинках з'явилися оголошення: мовляв, у такий-то день і годину просимо мешканців зібратися для зустрічі з співробітниками проекту ООН. Останні, в свою чергу, планували відібрати для роботи найбільш діяльних та ініціативних.
Звичайно, зацікавилися проектом далеко не всі. Одні, незважаючи на активну освіту, сприйняли його як витончену агітацію (реалізація проекту припала на час передвиборної кампанії) Інші, почувши про те, що самі повинні брати активну участь у вирішенні своїх побутових проблем, не на жарт здивувалися: мовляв, а як же місцева влада? Нерідко мешканці сприймали співробітників проекту ООН як таку собі подушку, щоб поплакатись — просили підняти пенсію, розповідали про хвороби дітей, нарікали на зростання цін. Але при цьому жодного слова про те, що багато труднощів під силу подолати і їм самим.
Однак ініціативні все ж знайшлися. З довгого списку пріоритетів (його було побудовано на індикаторах стійкого розвитку) в усіх містах-учасниках зупинилися на соціальних. За словами співробітників програми, практично ніхто не вибирав чисте повітря чи розвиток громадянського суспільства, як це було, скажімо, в інших країнах. У Житомирі, наприклад, найважливішими виявилися тепло і гаряча вода в житлових будинках, в Івано- Франківську — спортмайданчик, а в Рівному — віконні рами в школах.
Кожен відчув цінність свого внеску в спільну справу. Мешканці будинків, зорганізувавшись, збирали гроші на необхідний інвентар, знайшлися «дешеві» і якісні робітники. Інтерес мешканців підігрівався в міру того, як просувався проект. Побачивши, що вирішення проблеми їм під силу, а терміни «здачі об'єкта» залежать від їх же спритності, — мешканці трудилися ледве не цілодобово.
В результаті не пройшло й місяця, як бажане втілилося в життя. На кожне місто програмою ООН в минулому році було виділено до 50 тисяч доларів, ще стільки ж надали на умовах паритетності місцеві муніципалітети. В найближчому майбутньому, за словами співробітників програми, принципи стійкого розвитку на локальному рівні планується випробувати і в інших регіонах. Поки що, правда, в основному в обласних центрах — доступ у райони в Україні все-таки ускладнений. До того ж, співробітники проекту думають і про те, щоб більше стимулювати муніципалітети до вирішення проблем міста. Зокрема, надалі можливе підвищення частки, що виділяється місцевою владою — замість «50 на 50» прийти, наприклад, до «60 на 40».
Проте справа навіть не в грошах. Очевидно, що проект довів: стійкий розвиток починається в межах конкретного будинку, вулиці, міста. На думку Ігоря Степанова, та соціальна мобілізація, якої вдалося досягти в «пілотних» будинках, — ще не межа. «Подібне об'єднання зусиль громадськості дійсно здатне вирішувати й екологічні, і соціальні, і навіть економічні проблеми», — переконаний експерт.
