«День» продовжує цикл публікацій, присвячених темі взаємовідносин мас-медіа з суспільством і державою в демократичних країнах. У попередніх матеріалах («День», №216 від 24.11.2000 і №231 від 15.12.2000) ми зверталися до досвіду розв’язання проблем журналістської етики і свободи преси у Швеції та Швейцарії. Сьогодні пропонується вашій увазі стаття про ЗМІ у Великiй Британії.
У Британії виходить десять щоденних ранкових газет і дев’ять недільних, котрі розходяться значним накладом по всій країні. Їх загальний середній наклад складає 13 мільйонів примірників у будні та 15 мільйонів у вихідні. Щодня газети читають близько 40 мільйонів британців.
Національні газети в залежності від змісту, стилю і формату, як правило, поділяються на «якісну» і «масову» пресу. Якісні газети відрізняються великим форматом і розраховані на тих читачів, які хочуть отримати докладну інформацію стосовно широкого кола новин і поточних подій. Масові газети приваблють тих, хто віддає перевагу відносно невеликим розважальним (а часом — незвичайним, сенсаційним) історіям, більшою мірою цікавим чисто по-людськи і, як правило, відрізняються великою кількістю ілюстрацій. Багато газет зараз перейшли на кольоровий друк.
У більшості великих і малих міст Великої Британії є свої власні регіональні та місцеві газети. У них друкуються як матеріали, цікаві для місцевого населення, так і національні та міжнародні новини, часто подані з погляду своїх локальних проблем. Регіональні газети посідають значне місце на місцевому рекламному ринку.
Хоча майже всі британські газети не залежать фінансово від жодної політичної партії, у своїх редакційних статтях вони нерідко виражають очевидні політичні пристрасті, що пояснюється поглядами їхніх власників та іншими непартійними чинниками.
На відміну від своїх колег у більшості європейських країн, британська преса не отримує ніяких субсидій і користується відносно малим числом податкових і поштових пільг. (Хоча, звичайно, в Британії нікому й у голову не приходить використовувати податкову інспекцію як ланцюгового пса державної влади з метою змусити газету замовчати чи попросту її знищити). Більшість газет та інших періодичних видань мають свій прибуток від продажів і реклами.
УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМНИХ СТАНДАРТІВ
Рекламні оголошення в британській пресі регулюються Управлінням Рекламних стандартів (ASA) — незалежною організацією, що стежить за тим, щоб усі, хто займається підготовкою і публікацією реклами, дотримувались Британського кодексу рекламних принципів, впроваджуваних у практику рекламної індустрії через Комітет iз рекламної діяльності (САР). Кодекс було прийнято понад 30 років тому, і згідно з ним рекламодавці несуть відповідальність за відповідність якостей, котрі вони рекламують. Щороку в країні друкується понад 25 млн. рекламних оголошень. АSА розглядає приблизно 150 тис. з них, спостерігаючи загальний процес і фіксуючи тенденції.
Кодекс рекламних стандартів вимагає, щоб реклама носила законний, пристойний, чесний і правдивий характер; створювалася з почуттям відповідальності перед споживачем і суспільством; а також — поваги до загальноприйнятих у сфері бізнесу принципів чесної конкуренції.
Управління розслідує всі отримані скарги на порушення вищезгаданих принципів. На стадії переддрукової підготовки реклами видавці, рекламні агентства та рекламодавці можуть скористатися послугами консультативної групи САР. Якщо реклама визнана САР неприйнятною, оскільки вона містить недостовірну інформацію чи має образливий характер, ASA може попросити рекламодавця змінити чи забрати її. Невиконання рекомендацій Управління може викликати «антирекламу» даної компанії в щомісячній доповіді ASA і відмову видавців надати рекламний простір. ASA також може передати недостовірну рекламу Генеральному директору організації на захист чесної торгівлі, що має повноваження клопотатися перед судом про накладення заборони на її публікацію.
ПРЕСА І ЗАКОН
На сьогоднi у Великiй Британії немає окремих (спеціальних) законів про пресу. Однак ряд законодавчих актів містить у собі розділи, що стосуються діяльності преси. Є закони, що визначають частку акцій теле- і радіокомпаній, якою дозволяється володіти газеті, порядок передачі майна газет-боржників, а також право представників преси бути присутнім на засіданнях місцевих органів влади. Також існують обмеження на висвітлення деяких судових справ і публікацію матеріалів, здатних збудити расову ненависть.
Не законно передавати газету чи майно газети особі, що вже володіє газетами із сукупним комерційним накладом 500 тис. екземплярів на день чи більше, у тому числі й у випадку злиття з іншими виданнями, без згоди уряду.
Безпосередньо стосуються преси закони про неповагу до суду, про охорону державної таємниці та диффамацію. Газета не має права публікувати такі коментарі з приводу судочинства, що могли б підірвати довіру до справедливості суду до початку чи в процесі слухань. Також забороняється друкувати будь- які матеріали, здатні вплинути на результат судового процесу. Отримання і публікація, без належного дозволу, офіційної інформації з питань оборони чи міжнародних відносин, розкриття якої могло б спричинити негативні наслідки, також переслідуються за законами про охорону державної таємниці, прийнятими з 1911 по 1989 р. Велику частину судових справ проти преси складають позови про наклеп від приватних осіб, але практично невідомі позови від державних чиновників. Більше того, якщо преса звинувачує державного чиновника (на підставі достовірних фактів) у здійсненні протиправних, аморальних, неетичних вчинків, у несумлінному виконанні своїх службових обов’язків, такому чиновнику не залишається нічого іншого, ніж подати у відставку.
КОМІСІЯ З РОЗГЛЯДУ СКАРГ НА ПРЕСУ (ЕТИЧНА КОМІСІЯ)
Для того, щоб сприяти свободі преси і підтримувати високі етичні стандарти британської журналістики, в країні у 1953 році була створена Добровільна рада преси. Однак у 80-х роках збільшилася кількість критики на адресу преси, обвинувачень у невиправданому втручанні у приватне життя, а також у неточному й упередженому викладі фактів. Слідом за критикою пішли і заклики запровадити державне регулювання діяльності преси. У британського уряду, однак, вистачило мудрості відкинути пропозиції про законодавчі методи регулювання діяльності преси і залишити їй саморегуляцiю, але діяльність Добровільної ради преси в очах багатьох себе дискредитувала. Тому уряд призначив виконавчий Комітет, котрий очолив Королівський адвокат (тепер сер) Девід Калкетт. Комітет повинен був розглянути питання про те, яких заходів (законодавчих та ін.) слід вжити для забезпечення подальшого захисту приватного життя громадян і удосконалення системи звертань зі скаргами приватних осіб, ображених діями преси.
Звіт Комітету Калкетта, оприлюднений у червні 1990 року, рекомендував заснувати нову комісію з розгляду скарг на пресу замість існуючої Добровільної ради преси. Новій Комісії було відведено півтора року, щоб продемонструвати, «що саморегулювання преси може бути ефективним. Це жорстокий іспит для преси. Якщо вона його не здасть, ми рекомендуємо вдатися до законодавчих заходів», — говорилося в звіті. Британська преса взяла діяльну участь у заснуванні нової Комісії, і на початку 1991 року вона почала свою роботу.
Комітет національних і регіональних редакторів уперше склав Кодекс журналіста для затвердження новою Комісією. Цей етичний Кодекс журналіста був ратифікований Комісією 1 грудня 1999 року.
Відповідно до Кодексу журналіста всі представники преси зобов’язані дотримуватися найвищих професійних і етичних стандартів. Кодекс дає критерії таких стандартів. Він захищає права приватних осіб, але й підтримує право громадськості на отримання інформації. Кодекс є наріжним каменем системи саморегуляції, якої британська преса зобов’язалася дотримуватися. Редактори і видавці зобов’язані гарантувати неодмінне дотримання норм кодексу не тільки журналістами, але й усіма, хто бере участь у їхніх публікаціях.
Для британської преси важливо дотримуватися не тільки положень, але і загального духу Кодексу. Він не повинен трактуватися ані настільки вузько, щоб скомпрометувати демократичні традиції поваги прав особистості, ані настільки широко, щоб перешкодити необхідному оприлюднен ню інформації в суспільних інтересах.
Відповідальність за співробітництво з Комісією з розгляду скарг на пресу і за швидке розв’язання суперечок лежить на редакторах видань. Будь-яке видання, що стало об’єктом критики Комісії з розгляду скарг на пресу в зв’язку з недотриманням вищевказаних критеріїв, зобов’язане вжити заходів і опублікувати відповідне рішення у своєму виданні.
Принципи професійної діяльності, що містяться в кодексі, включені й у робочі контракти більшості редакторів та журналістів — недотримання їх веде до звільнення і дискваліфікації.
КЛЮЧОВІ ПЕРЕВАГИ СИСТЕМИ САМОРЕГУЛЯЦІЇ
Головне призначення Комісії з розгляду скарг на пресу — служити громадськості та приватним особам, що мають через тi чи іншi причини претензії до преси. Для цього Комісія пропонує свої послуги, швидкі й ефективні. Скарга до Комісії подається безкоштовно, і не потрібно мати повірника чи адвоката для представлення чиїхось інтересів. Фінансується Комісія самими ЗМІ, що найбільш переконливо свідчить про їхню зацікавленість у її існуванні.
Комісія завжди прагне розв’язувати суперечки, приходячи до взаємної згоди, рішення, прийнятного для обох сторін. Зазвичай протягом сорока робочих днів розглядаються дев’ять iз десяти скарг, що надходять.
Можливість розв’язання конфліктів у Комісії рятує громадян і пресу від необхідності судового розгляду.
Для полегшення звернень до Комісії вона має телефонну гарячу лінію, свій сайт в Інтернеті, публікує свої матеріали мовами національних меншин, включаючи валійську, урду та бенгалі, має текстову телефонну лінію для полегшення звернень глухих і тих, хто недочуває.
Комісія звертає особливу увагу на дотримання тих статей Етичного кодексу, що захищають права найбільш вразливих груп населення: дітей, невинних друзів і близьких засуджених злочинців, жертв сексуального насильства та пацієнтів лікарень, жертв расової, релігійної, сексуальної і будь-якої іншої дискримінації. Наприклад, Комісія видала особливий посібник для журналістів, що визначає критерії зображення в ЗМІ душевнохворих.
Як державна структура в Британії існує Міністерство культури, засобів масової інформації і спорту. Британський уряд вважає, що ефективна саморегуляція є найкращим способом забезпечення високих редакторських стандартів і не має щонайменших планів впровадження законів, що регулювали б діяльність британської преси.
АКТ ПРО СВОБОДУ ІНФОРМАЦІЇ
У британському уряді в Палаті Лордів готується до прийняття Акт про свободу інформації, завдання якого — забезпечити як представникам преси, так і рядовим громадянам широкий доступ до інформації, котра стосується діяльності урядових організацій. Основна мета прийняття Акту — зробити діяльність державних організацій більш відкритою, а уряд — більш підзвітним народу.
Запит про інформацію можна буде надіслати в письмовій формі, електронною поштою або за телефоном. Вартість покриття адміністративних витрат з підготовки інформації для відповіді не повинна перевищувати для клієнта $10. Відповідь організація зобов’язана надати протягом 20 днів. Державою також передбачається посада незалежного Інформаційного Комісара, до якого можна буде звернутися у випадку відмови тієї чи іншої організації надати інформацію, якою вона володіє. Це звертання безкоштовне, і за розпорядженням Комісара організація, якщо вона підпадає під дію Акта, буде зобов’язана надати потрібну особі інформацію.
За пропозицією уряду під дію Акта про свободу інформації не підпадають служби безпеки і розвідки, Сили спеціального призначення (SAS і SBS), оскільки доступність інформації цих підрозділів може зашкодити інтересам країни.
Прозорість інформації передбачається для державних міністерств і відомств, а також агентств; місцевих рад та місцевих громадських організацій; націоналізованих галузей промисловості та суспільних корпорацій; національної служби охорони здоров’я; судів і трибуналів; поліції та поліцейських органів; збройних сил; шкіл, коледжів й університетів; суспільного радіомовлення; деяких організацій приватного сектора, зв’язаних у своїй діяльності з урядом; приватизованих комунальних організацій.
Відповідно до Акту про свободу інформації, організації зобов’язані будуть також періодично оприлюднювати за власною волею значно більше інформації, ніж колись. Це стосується фактів і аналітичних довідок, на підставі яких уряд приймає найважливіші політичні пропозиції і рішення; керівних положень, що стосуються зв’язків державних організацій із громадськістю; інформації про роботу державних служб, пов’язаних iз фінансами, виконавською дисципліною, процедурами оскарження і т.д.; причини тих чи інших урядових рішень повинні обнародуватися для тих, кого ці рішення торкаються.
Акт про свободу інформації не належить до розряду законів про пресу, але відкриває їй величезні можливості в роботі на благо подальшої демократизації суспільства.
Автор дякує аташе з питань преси і громадських зв’язків посольства Великої Британії в Україні Лесі Осауленко за допомогу в підготовці матеріалу.
