Краю собі серце, бо читаю вже другий день книжку шани й пам’яті «День і вічність Джеймса Мейса» за загальною редакцією Лариси Івшиної. Поруч лежить ця ж книжка англійською мовою. Мов дві — американська і українська — половинки серця незабутнього Джима відкрилися перед нами завдяки редакції газети «День», яка за свої кошти — за кошти співробітників газети — так вшанувала пам’ять свого колеги — активного співробітника «Дня». Це нова книжка в серії «Бібліотеки газети «День». Унікальна витворюється бібліотека, в якій уже розкошують не лише читачі «Дня», але й ті, хто цікавиться історією України, її культури, церкви, проблемами історичних взаємин України та Росії, України та Польщі, України та Європи… Це такі книжки, як «Україна Incognia», «Дві Русі», «Війна і мир, або «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди…» І ось крізь газетні сторінки проступає на обкладинці книги «День і вічність Джеймса Мейса» трошки опечалене глибокими, темними очима обличчя цього самонаверненого в українську віру — обличчя нашого Джима, передчасний, несподіваний відхід якого за межу земного життя шокував багатьох-багатьох у цьому світі.
Поділив Джеймс Мейс своє серце, розпалив його на пекельному вогні пам’яті про голодомор тридцять третього, сам відчайдушно влетів у конфліктно розпечену атмосферу радянського авторитаризму і постгеноцидного ґвалтування історичної пам’яті, і серце не витримало цих надлюдських напруг.
Джейм Мейс мав якусь дитинно чутливу на несправедливість психіку, реагував серцем на українські реалії так, начебто ця земля, цей народ виколисав його від немовляти і він генетично успадкував наші трагічні переживання і болі. «Ваші мертві вибрали мене», — признається Джеймс Мейс після того, як вислухає сотні й сотні сповідально розпачливих монологів тих українців, які пережили голодомор 1932—1933 рр., або зазнали глибоких моральних травм внаслідок втрати рідних, близьких.
Нема потреби розповідати, як Джеймс Мейс долучився до українських проблем. Він устиг написати своєрідну автобіографію «Факти і цінності: особистий інтелектуальний пошук», якою після «Слова до читачів» Лариси Жаловаги (Івшиної) відкривається велична сторінка громадянського і творчого — високого журналістського рівня — самоздійснення Джеймса Мейса в ім’я України. Як і коли вона розпочалася — це відверто, з якоюсь наївною щирістю, без будь-якого натяку на свої особливі поривання прислужитися відтворенню історичної правди розповідає Джеймс Мейс у цій своєрідній автобіографічній «дорозі» до України. І не тільки в цій статті, але в багатьох інших, написаних ним у період із 1994 по 2004 рік, включаючи і його персональні щотижневі колонки в газеті «День». Разом із «резюме» в цій книзі їх нараховується 124, хоча це, звісно, не повне зібрання його праць. Як, до речі, далеко не повний склад тих, хто пам’ятає Джеймса Мейса і хотів би письмово це зафіксувати, «оселився» під обкладинкою.
До цих, хто не встиг подати свій спогад про нашого Джима, належу і я. Мені пощастило його пізнати в 1989 році в Українському науково- дослідному інституті при Гарвардському університеті. Джеймс Мейс був на той час виконавчим директором Комісії США з питань Українського Голодомору. Не можу згадати деталей нашої розмови, але головне не забулося. Джеймс Мейс замірився відвідати Україну й саме про можливий його приїзд йшла мова. Я в міру своїх можливостей намагався допомогти йому зблизитися з тими дослідниками голодомору, які ентузіастично розпочали свої власні пошуки архівних документів, робили записи свідчень очевидців, встановлювали меморіальні знаки у вимерлих селах… Джеймс Мейс тоді особливо поріднився з письменником Володимиром Маняком і його дружиною Лідією Коваленко, які мешкали в тому ж письменницькому будинку по тодішній вулиці В. Чкалова (нині Олеся Гончара), що і я. У сусідньому під’їзді жив письменник Олекса Мусієнко, який складав мартилолог жертв комуністичної тиранії, включаючи і жертви голодоморів. Володимир Маняк і Лідія Коваленко тоді творили унікальну книгу-меморіал «Голод-33», їхня квартира була завалена документами, спогадами, реєстрами виморених сіл — туди любив заходити Джеймс Мейс і до сьогодні не стерлося з пам’яті якось побачене: і з-за тютюнового диму ледве прозирає його схилена над якимось архівним свідченням голова. Нема вже давно на цій землі загиблого в автокатастрофі випрацьованого до повної знемоги Володі Маняка, ненадовго пережила свого чоловіка Лідія Коваленко — серце не витримало розлуки з чоловiком, упав, підкошений серцевим нападом, на робочий стіл Олекса Мусієнко… Багатьох нема з тих, хто відкривав перед світом і перед очима українців чорні сторінки комуністичного знущання над нашим народом.
Пригадую засідання Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні 17 березня 1993 р. Відповідний Указ президента України Л. М. Кравчука «Про заходи у зв’язку з 60 ми роковинами голодоморув Україні» з’явився 19 лютого 1993 року. На мою рекомендацію як голови Оргкомітету, а я тоді займав посаду віце-прем’єр-міністра України, одним із заступників Голови Оргкомітету був призначений професор університету штату Іллінойс Джеймс Мейс. Іще в перший його приїзд до Києва 1990 року ми з Іваном Драчем у товаристві «Україна» на Золотоворітській вислухали міркування Джеймса про підготовку до вшанування пам’яті жертв голодомору в зв’язку з 60-річчям голоду-геноциду 1932— 1933 рр. Говорив він швидко, тоді ще — англійською мовою, перекладати не встигали, а він уже тоді дивився на голод 1932—1933 рр. як на планомірний геноцид, спрямований на духовне, моральне, мовне, культурне знесилення українства й чи не першим закцентував на потребі розглядати цей голодомор як етноцид.
Не треба забувати, що на той час жоден із українських істориків, про владні органи годі й говорити, не наважувався так проблемно й чесно говорити про голодомор тридцять третього. Тому Джеймс Мейс і тягнувся до Народного Руху України про перебудову — до Івана Драча, В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Євгена Сверстюка, Євгена Пронюка…
Саме тоді, в 1990 році, під час першого приїзду Мейса в Україну, ним була висловлена пропозиція створити в Києві щось на зразок єрусалимського Яд-Вашему — Музей пам’яті й скорботи з обов’язковою науково-дослідною інституцією. Адже Джеймс Мейс був на той час членом ради Міжнародного інституту Голокосту та геноциду в Єрусалимі, і його міркування, пропозиції були для нас важливими. Тоді ми детально обговорювали й організаційні питання, пов’язані з підготовкою першої міжнародної конференції, присвяченої 60-річчю Голодомору. Мейс одразу ж назвав прізвища тих зарубіжних учених, які могли авторитетно обґрунтувати факт геноциду. Він не тільки назвав імена цих міжнародних авторитетів, але й запросив, зокрема, авторку ґрунтовного дослідження «Звітування про геноцид» Хелен Фейн, Леона Купера, Роберта Конквеста на цю конференцію. Думаю, саме в ці дні у Джеймса Мейса й утвердилася думка про переїзд в Україну. І саме тому, що відкривалися — хоча й неохоче і не для всіх, а для довірених, офіційних дослідників — архіви, на що й розраховував Джеймс, бо замірявся продовжувати, поглиблювати свої пошуки причин і наслідків цієї національної катастрофи. Передусім, він хотів організувати переклад на українську мову й видати в Україні тритомне зібрання усних свідчень очевидців, яке опублікував Конгрес США. Джеймс Мейс як виконавчий директор Комісії США з питань Українського Голодомору привіз перші примірники цих свідчень, і для переважної більшості тих, із ким спілкувався Джеймс Мейс, це було приголомшуючою новиною.
Про голод 1932—1933 рр. Джеймс Мейс знав на той час найбільше та міг говорити про цю жахливу трагедію в контексті багатьох явищ і процесів, які відбувалися в СРСР. У його руках, окрім трьох книг свідчень очевидців голоду, був іще один — перший — том досліджень, у якому містилися архівні матеріали, віднайдені на Заході, куди вони потрапили під час Другої світової війни. Не вистачало Джеймсу Мейсу документальних свідчень із радянських архівів, але йому доступитися до них було практично неможливо. Проте він знав, де шукати, бо набув великого досвіду, працюючи разом із Робертом Конквестом над проектом із вивчення українського Голодомору в Інституті україністики при Гарвардському університеті. Адже відомо, яку роль відіграв Джеймс Мейс у підготовці до друку книги англійського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи», присвяченої Великому Голоду в Україні.
Надзвичайно скромний, не схильний визнавати перед аудиторією очевидних своїх заслуг перед Україною, Джеймс Мейс на час проведення заходів у зв’язку з 60-ми роковинами Голодомору в Україні був найавторитетнішим дослідником причин і наслідків голоду- геноциду, політичних репресій взагалі… І, мушу признатися, ми це намагалися використати, посилаючись на його визначальну роль у тому, що Комісія Конгресу та Президента США дала обґрунтовану відповідь на принципові питання щодо того, чи був і яким був голод 1932—1933 рр. в Україні. Нам просто Бог послав Джеймса в ті часи, коли Комуністична партія України вже поволі схилялася до офіційного визнання голоду, правда, лише як помилкової політики Сталіна та його оточення. Місцева влада відчувала це «потепління» в політиці партії, про що свідчили такі дві події, в яких брав участь Джеймс Мейс.
Перша — це відкриття з ініціативи та завдяки Українському Меморіалу, який очолював Володимир Маняк, пам’ятника в одному з виморених голодом сіл неподалік Умані. Місцева партійна номенклатура не давала на це дозволу, тому вирішили налякати їх участю у відкритті пам’ятника американського вченого. Але й участь іноземця не похитнула рішучості місцевої влади стояти вперто проти спроб увічнення пам’яті жертв голодомору. Обмежилися мітингом на місці захоронень померлих.
Друга подія — відкриття 11 вересня 1993 року Кургану Скорботи поблизу Мгарського монастиря. Несамовитий шквал дощу, рвійний холодний вітер шарпає дзвони, тремтять замерзлі солдати з ялинковими гірляндами квітів, туляться один до одного хористи, загортають у свитки свої бандури, рятуючи від дощу, кобзарі…
Хвилююче й достойно промовляв Борис Олійник, який так багато доклав зусиль, аби цей Курган Скорботи піднявся над полтавською землею, щоб печальні дзвони будили нашу пам’ять. Гаряче, емоційно, з якоюсь шаленою пристрастю обвинувачував комуністичний режим президент світового Конгресу вільних українців Юрій Шимко (Канада). Джеймс Мейс говорив повільно, коротко, але з глибинним переживанням цієї жахливої катастрофи, й мені здалося, що і вітер втихомирився, і люди слухали уважніше… А він стояв, перемерзлий, у білому плащі, мов самотній голуб, який дивом прибився до цього очорнілого переживанням горя людського моря, стояв і плакав. А можливо це дощ стікав по його щоках…
Хто тепер може сказати з певністю, коли завершилася в свідомості цього американця самоукраїнізація. Це був процес самонавернення до України завдяки не лише нарощенню знань про український голод, про історію України, а передусім через емоційне, морально-психологічне «врощення» своїх почуттів, своєї душі в трагедії мільйонів безневинно погублених життів. Джеймс сприйняв цю трагедію як виклик власної долі, яка занурила його вразливу, співпереживаючу душу в чорне провалля закутої в заборони народної пам’яті.
Перечитав я усі його статті, його щотижневі реагування на події тижня, що їх друкувала газета «День», і подивувався, як чутливо, емоційно гостро та фахово з політичного погляду реагував Джеймс Мейс на цей тривожний, проблемно вируючий світ. Це своєрідна автобіографія його громадянського співпереживання долі України та світу, яка так вивищує в очах сучасників його справжню велич і значимість для України. Мені здається, що він більше таїв у своїй душі, ніж виповідав на папері, багато думав, осмислював і загадував, хоча мене вразило, скільки він встиг написати. Адже працьовитість Джеймса була унікальною, і слід низько поклонитися його дружині, журналістці й письменниці Наталі Дзюбенко-Мейс, яка допомагала йому відкриватися перед людьми в слові. Ми не бачили, а вона це переживала повсякчасно, як він мовби вигорав із середини, випалював себе вогнем співпереживань, повсякчасних уболівань за долю рідної вже йому України.
Так, слід його іменем назвати вулицю, слід поставити пам’ятник, але хіба цим увічненням ми складемо ціну цьому подвижництву та цій натхненній любові до його нової батьківщини?
Пригадую, як ми з Іваном Драчем виношували план встановлення пам’ятника жертв Голодомору 1932— 1933 рр. Джеймс Мейс тоді був уже в Києві, брав активну участь у роботі оргкомітету. Часу було обмаль, на вересень 1993 року були розплановані Дні Скорботи та Пам’яті жертв Голодомору, а на 12 вересня планувалися кульмінаційні заходи в Києві. Як це буде без пам’ятника? Художник і скульптор Василь Перевальський запропонував свій проект, ми його розглядали і думали, як виготовити цей пам’ятник і де встановити.
…Я дивлюся на фотографію, якою завершується книга «День і вічність Джеймса Мейса». На нижній боковинці оправи книги зображення скорбної матері як символу розіп’ятої Голодомором України з символічним хрестом на грудях — дитятком з розпростертими ручками. Джеймсу цей пам’ятник припав до серця. Як нам удалось його так швидко виготовити, поставити в достойному місці без усіляких бюрократичних узгоджень — одному Богові відомо. 12 вересня 1993 року цей пам’ятник на Михайлівській площі освятили всі конфесії та від усіх областей України делегації насипали освячені пригорщі українського чорнозему за участю Президента України Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради України Івана Плюща та прем’єр-міністра України Леоніда Кучми. Джеймс Мейс був тоді поряд, страшенно хвилювався і переживав…
Багато що тоді планувалося. Джеймс Мейс виношував ідею створення інституту геноциду, який він згодом і очолив, на жаль, на громадських засадах. Ми підшукували місце для будівництва Меморіалу пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій, думали про те, як відновити в загублених селах кладовища, увічнити місце поховання, як скласти реєстр усіх померлих від голоду, як подати в майбутньому Меморіалі й поруйновані церкви в Україні, перетяті косою Голодомору селянські роди, народні традиції, запалити погашені цією національною катастрофою духовні центри… Багато про що мріяв Джеймс Мейс — унікальна американська людина, яка долучила до свого відкритого на чужі болі й страждання серця українську долю.
