У «Дні» №88 Володимир Шкода після чудової статті про Сократа попросив висловитися небайдужих читачів «Лавки філософа». На жаль, Інтернет поки не обплів нашу глушину, тому листа до професора я надсилаю у редакцію.
Шановний Володимире! Ваша стаття про Сократа — це вищий пілотаж (без удаваних лестощів). Тому — велике спасибі, що поділилися своїми думками. Хочу зробити те ж саме.
Метафора — дивна штука. Часто влучна метафора виявляється «розумнішою» за свого творця, «глибше», ніж те, що в неї спочатку вкладається. Роздумуючи над пасажем про «рейки, по яких рухається поїзд повсякденного суспільного життя», не можу не погодитися: з точки зору горезвісного «агонального суспільства» цикута для Сократа — це бальзам для інших пасажирів громадського поїзда. Але тільки для пасажирів...
Усі поїзди рухаються по рейках, а рейки мають звичай закінчуватися простим і відвертим тупиком. А якщо треба далі? Звичайно, машиніст із Сократа нікудишній, але, як на мене, він цього менше усього прагнув. Можливо, він хотів перетворити пасажирів у пішоходів! Зрозуміло, при цій трансформації пасажир втрачає те, за що заплатив, — комфорт. Особливо страждають мешканці СВ і купе. А у нашому громадському поїзді ними прагнуть стати усі плацкартники, не кажучи вже про тих, хто їде у загальному вагоні...
Усе було б чудово у тому випадку, якби наш склад залишався тим, чим по суті і є — транспортом, засобом пересування. Але схоже на те, що пасажири стали забувати про те, що кудись їхали. У цьому немає нічого дивного: адже у вагоні тепло і дощик не капає, коротше — жити можна (затісно правда, але ми вже позвикали). Поступово засіб сам став метою...
А мета проста — вижити, але вижити з комфортом. Вона одна у пасажира і у пішохода, відрізняється тільки поняття про комфорт. Пасажир задовольняється окремим упорядженим купе, а ось пішоходу необхідний простір.
І без «насмішників» на зразок Сократа, Толстого... Володимира Шкоди можна ненароком і забути про те, що ми і самі непогано ходити вміємо... Віктор ГАНГАН, сільський учитель с. Калачовка, Одеська обл.
