Сартана — гостинне місце. Це селище міського типу, де мешкають близько 11 тисяч жителів. Майже усі вони — нащадки греків, яких переселили сюди з Криму 1780 року. Тут сильні традиції: старі жителі спілкуються між собою грецькою, є народні колективи, яким кілька десятків років. На кожному будинку — табличка з іменем господаря, усі знають одне одного. Але зараз місцеві насторожені. Увечері 19 січня терористи обстріляли Сартану з артилерії. Постраждали понад 50 будинків. Дивом ніхто з людей не загинув.
НІ СНУ, НІ МАШИНИ
Дістатися до Сартани можна з Маріуполя. Звідти регулярно їздять маршрутки, їхати лише чверть години. Охайні будиночки, ринок, велика школа, селище привітне та чисте. Подекуди можна побачити українських військових.
Вулиця, на яку влучили снаряди, майже на околиці селища. Тут кипить робота: люди латають вікна, стіни, паркани, машини. «Зализуємо рани, — зітхає місцевий, що чистить розбиту кабіну вантажівки. — Я — вожу зерно і не можу працювати без машини. От лагоджу авто. У будинку немає вікна — вже закрили плівкою. На подвір’ї стояла дідова «шістка» — її розбило повністю, вже прибрали».
Пожежник, який навідріз відмовився представитися, розповів, що раніше люди виходили дивитися на обстріли. Тепер, коли чують вибухи, ховаються по підвалах. Атаки на Сартану — нова реальність для селища. У жовтні минулого року снаряд влучив у похоронну процесію — загинуло семеро осіб. У січні неподалік від Сартани вечорами траплялися обстріли. На Хрещення снаряди знов долетіли до селища. «Люди вціліли. Тільки собака без голови лишилась, і ще одна шкутильгає. Може, свято врятувало. Бабка вийшла з кімнати, бо задзвонив телефон. У кімнату влучив снаряд. Сусід спав, прокинувся, вийшов зі спальні — туди залетів снаряд. Пощастило», — згадує пожежник хрещенський обстріл.
САРТАНА. ПАМ’ЯТНИК НА БРАТСЬКІЙ МОГИЛІ ЗАГИБЛИХ У БОРОТЬБІ З БІЛОГВАРДІЙЦЯМИ. СЬОГОДНІ ПОРУЧ ІЗ ЦИМ БУДЬОНІВЦЕМ — ЗНОВУ ВІЙНА З РУЇНАМИ ТА ЖЕРТВАМИ
Найбільші роботи розгорнуто там, де снаряд пробив стіну будинку. Валентин з товаришами заліплює діру. Чоловік розраховує на допомогу від місцевої влади. «Голова селищної ради — молодець. Два дні, і все організував: газ, світло відновили, — розповідає Валентин. — Бомбили близько десятої, а за півгодини селищний голова був тут, оглянув пошкодження, все записав».
Поруч із Валентином горює пенсіонер Михайло Олексійович. Снаряд вщент розбив його «Волгу». «Треба лягати у лікарню час від часу — у мене цукровий діабет. Машина багато допомагала: і у лікарню, і за ліками їздити, та й до міста. Тепер наїздишся хіба? Потрібно купити купу запчастин та лагодити машину. Але чи не дешевше придбати нову? І що з цією робити? Була ж як нова. 12 березня 2006 року купив», — бідкається Михайло Олексійович. Врешті чоловік спльовує і починає мити автівку, «а то противно дивитися».
Дорогою їде вантажівка — збирає сміття з розбитих подвір’їв. Стукають інструменти, десь гавкають собаки, від вітру рипить паркан. Михайло Олексійович розмірковує: «Тут вже боятися немає чого. Але вчора хтось ляпнув, що ввечері знов будуть стріляти — щоб не роздягалися на ніч. Міг же спати нормально. Воно ж не страшно: вб’є одразу, калікою не зробить. Але який після таких слів сон?»
«ГАРНЕ СЕЛИЩЕ. УКРАЇНСЬКЕ»
Дорогою до маршрутки на Маріуполь заводимо розмову з військовими. Ті стоять біля машини з наліпкою «I Love Mariupol». Один військовий жартує та усміхається, інший — дуже суворий. Просять документи. Прес-карта для роботи у зоні АТО їх не влаштовує, хочуть подивитися паспорти, конкретно — прописку.
СНАРЯД РОЗБИВ «ВОЛГУ» ПЕНСІОНЕРА МИХАЙЛА ОЛЕКСІЙОВИЧА. «МАШИНА БАГАТО ДОПОМАГАЛА: І В ЛІКАРНЮ, І ЗА ЛІКАМИ ЇЗДИТИ, ТА Й ДО МІСТА. ТЕПЕР ЯК?» — БІДКАЄТЬСЯ ЧОЛОВІК
«Гарне селище. Українське. Ми тут є. Хіба такої допомоги замало? — каже суворий військовий. — Всі до нас добре ставляться. Підтримують і місцеві, і волонтери. Все у нас добре. Це ж не ми обстрілювали селище. Все нормально. Наш президент казав, що все буде добре, значить, так і буде. Взагалі вам треба бути із супроводом. Передова у кілометрі».
Місцеві звикли до людей у формі. «Усі від військових відморожуються. Хоча деякі їх жаліють, підгодовують. Вони ж не всі за своєю волею сюди прийшли», — каже місцевий пожежник. Жителям байдуже, хто їх обстрілює. Вони хочуть поратися на городах, спокійно водити дітей до школи, танцювати і співати на свята. Михайло Олексійович, у якого розбило машину, розводить руками: «Ніхто не винен в обстрілах. А що нам робити?»
«ВІЙНА Є ВІЙНА. А ЖИТИ ТРЕБА»
Голову Сартанської селищної ради Степана Махсму ми ловимо у Маріуполі. Людина, якою пишаються сартанці, шукає допомоги для постраждалих. «Зустрічалися з громадськими діячами, представниками ООН та «Червоного Хреста». Нам пропонували матеріальну допомогу: руберойд, покрівельний матеріал, шифер, пісок, цемент. За кілька днів завеземо це до селища. Паралельно будемо шукати інші джерела допомоги, будемо звертатися до влади всіх рівнів», — стверджує Степан Махсма.
ЗА ВОРОТАМИ, ПОСІЧЕНИМИ ОСКОЛКАМИ, КИПИТЬ РОБОТА. ЖИТЕЛЬ САРТАНИ ВАЛЕНТИН РАЗОМ ІЗ СУСІДАМИ ЛАТАЄ СТІНУ СВОГО БУДИНКУ
Чоловіка обрали селищним головою 2010 року. Степан Григорович розвиває селище, щоб людям хотілося там жити. У Сартані є почесні жителі та будинки високої культури — в один із таких влучив снаряд. Тут відзначають кращі вулицю, квартального, будинок. Це стимулює людей прикрашати будинки й подвір’я.
Зараз енергійний голова переключився на зовсім інші питання. «Багато колег нещодавно пішли на вислугу або просто звільнилися. Втім, я вважаю, що сьогодні лишити селище без керівництва — певна зрада людей, — наголошує Степан Махсма. — Хочеш не хочеш, а треба працювати. Від долі не втечеш».
Голова Сартани переконаний, що його селище буде процвітати. Для цього, перш за все, треба зайняти населення. Степан Григорович пояснює: «Раніше у селищі існував колгосп — там працювали більше 1 500 осіб. Сьогодні, щоб жителі лишилися, необхідний певний центр: якийсь завод, фабрика, колективне господарство. Ідей безліч. Але мріяти — це одне, а реалізувати ідеї — інше. Це ж певні інвестиції».
За десять хвилин чоловік летить на іншу зустріч. На останок кидає: «У Сартані багато цікавого. Подивіться на YouTube — там купа відео з наших свят. Ми не те місце, про яке нічого не знають».
Справді, в Інтернеті багато роликів з Сартани зі співами й танцями — той же сиртакі від місцевих школярів. Шукати їх, щоправда, важко: спочатку треба перегорнути купу сюжетів про обстріли. Але Сартана тримається і за нових обставин. Тримається на словах, які повторює кожен з місцевих жителів: «Війна є війна. Жити все одно треба».
