Місце, де стоїть пам’ятник, — прохідне. Тут не затримуються, прямуючи на Приморський бульвар, до Оперного театру через залишки Пале-Рояля чи на Дерибасівську, де путівники радять побувати кожному туристові. І аура на площі не найкраща: у підвалах сусідніх будинків білі й червоні розстріляли чимало безневинних. Та все ж сюди забредають приїжджі, опускаючи свої телефони нижче пояса, для вигідного ракурсу селфі з монументом у кадрі.
«Двісті років вона стояла без мене...» — каже дівчина своєму телефонові, знімаючи відео жестом бронзової пані позаду себе. Та схожа на учасницю російського хороводу, що вийшла з кола для сольного танцю. Рука відведена від випрямленого стану, підборіддя гордовито підняте, і ніжка в чобітку ось-ось вигляне з-під сарафана. Тільки замість хустинки — опущений перст, замість посмішки — скам’янілість губ, замість сарафана — тягар парчі, текстуру якої скульптори не змогли передати у бронзі, тому перестаралися зі складками сукні. Вона не така вже й стара в меморіальному сенсі. Клонована 2007 року, ще не позеленіла від часу і нагадує про актуальність заведених нею звичаїв правити.
Першу Катерину II встановили тут 1900-го, приховавши від громадян справжній мотив сходження на постамент. Зазирнувши у Wikipedia, одразу помічаєш каверзу. Текст повідомляє: пам’ятник встановлено на честь 100-річчя з дня смерті полководця А. Суворова. Навіщо ж на згадку про одну людину ліпити скульптури п’ятьох інших, трьох з яких фельдмаршал явно не поважав: де Рибаса за приписки мертвих душ, Зубова називав бовдуром (хоча й віддав за його брата єдину доньку), Потьомкіна вважав негідником... Хіба що інженер Деволан тут ще доречний, хоча й він уникав Зубова. Де тут «віддання належного» Суворову, якщо жодних нагадувань про нього ні в камені, ні в бронзі немає? Але в цьому і є інтрига. Ми кажемо Катерина, маємо на увазі Суворов.
Лютий 1917 року
На той час градоначальником тут служив граф Павло Шувалов, один із представників давнього роду Шувалових, які відіграли важливі й різні ролі при дворах Єлизавети та Катерини. Андрій Петрович Шувалов — учасник змови вбивства Петра III заради сходження Катерини на престол і рятівник батька, який поставив не на пруську принцесу, а на голштинского герцога. Павло Павлович Шувалов — спадкоємець не лише земель своїх пращурів, подарованих Катериною, а й одержувач милостей від тих, хто під нею: Г.Потьомкіна, і особливо П.Зубова, вдова якого згодом стала Шуваловою разом з усім спадком. Звісно, градоначальник не міг змарнувати нагоду відзначити добродійників роду. Тим паче — в пику настроям, що не відповідали консервативному духові генерал-майора, згодом убитого есером-терористом. Вже тоді царствування Катерини піддавалося нещадній критиці. 1896 року професор Московського університету Василь Ключевський читав студентам лекції, що відкривають абсолютно інший бік її переможного, в сенсі завоювань, і катастрофічного для держави часу правління: «... Уся політика Катерини була системою нарядних фасадів з неохайними задвірками, наслідками якого були цілковите псування моралі у вищих класах, пригноблення і розорення нижчих, загальне ослаблення Росії...». Історичний вирок ухвалювався не в гуртках крамольників, а в аудиторіях імператорських вишів, і зачитувався Ключевським навіть у покоях самих імператорів, куди запрошували історика навчати юних князів.
Градоначальницька ініціатива, виряджена (як у нас заведено) в сукню суспільних бажань, призвела до появи першої і другої (назвемо її second задля уникнення плутанини) Катерини II на одеському п’єдесталі. Щоправда, в ремейку нашого століття вже не було спадкової догідливості й переплетення родового коріння. Переважав фінансовий інтерес. Мер міста Едуард Гурвіц простодушно розраховував за допомогою імітації імперських святинь отримати фінансування від ЮНЕСКО, реконструювавши площу за старими лекалами. Звісно, нову Катерину історичною цінністю міжнародного рівня не визнали, копія — не артефакт. Гроші виявилися місцевими і дали користь лише одному з підприємців, що побудував власний піар на бронзовій репродукції.
Розглядаючи монумент, важко не виявити композиційну схожість його з петербурзьким, встановленим 1873 року. Той самий округлий постамент, ті ж таки фігури підданих біля підніжжя пані зі скіпетром. Але є й істотні відмінності. Ті, хто прислужився цариці в Петербурзі, сидять у невимушених позах. Одеські ж начальники стоять струнко. Місцеві скульптори (М.Чижов і О.Опекушин) зберегли впізнаваність російської Катерини, Потьомкіна, Безбородка, Державіна, зовнішність яких відповідає прижиттєвим портретам героїв. У всякому разі, Рум’янцева-Задунайского не сплутаєш із худорлявим Суворовим з його харизматичним чубчиком забронзовілого сивого волосся. Місцеві ж постаті — немов екорше у вбранні. Якщо прибрати таблички з написами, то ніхто не відрізнить де Рибаса від Зубова. Та й сама Катерина, яка ніколи не вирізнялася правильними пропорціями обличчя, на одеському пам’ятнику видається радше Зосею Васильковою, що зіграла цю роль у «Вечорах на хуторі біля Діканьки» — фільмі 1961 року. Вочевидь, київські скульптори — М.Олійник і О.Черноіванов, яким слід було повторити задум Б.Едуардса, ліпили плакатне обличчя російського самодержавства, догоджаючи йому із старанністю майстрів єкатерининського монетного двору, які вміло поєднували її риси із профілем Олександра Македонського на золотих червінцях.
2018 р.
Катерининські часи — не найкращі для всіх народів імперії, закрема російського. Посилення кріпацтва, звільнення дворян від державної служби і перетворення правлячого класу на армію містечкових деспотів, постійні мобілізації на війни і перманентне втихомирення військами селянських бунтів. Проте для українців її правління — просто трагедія. Катерина не лише скасувала інститут гетьманства, насильницьки ліквідовувала Запорозьку Січ, не лише назвала Новоросією степи Північного Причорномор’я, що традиційно належали запорожцям і гетьманщині. Вона почала розпоряджатися землею і долями українців, передаючи їх у власність завойовникам. З Катериною пов’язане кріпацтво і насильницький земельний переділ, що вплинув на всі форми тутешнього життя і загальмував розвиток міст.
Одразу ж після зречення Миколи II одеський пам’ятник цариці загорнула в саван, маючи намір поховати чорну сторінку абсолютизму її фаворитів. Символу віроломної деспотії забажали позбутися не більшовики. Процедура громадського поховання зібрала студентів, інтелігенцію, багатьох шанованих людей міста, таких, приміром, як офтальмолог, поет і художник Володимир Філатов. Підтримали ліквідацію Катерини і великі національні громади міста: поляки, пам’ятаючи її роль в переділах Польщі, й євреї, які розуміли, що з катерининських часів з’явилася «смуга осілості», само собою — й українці.
Тоді події розвивалися бурхливо, і Катерину залишили загорнутою до з’ясування подальшої долі пам’ятника. Через рік до міста прийшли австрійці і розчохлили царицю, чи то з поваги до імперських символів, чи то за звичкою до порядку на вулицях.
Демонтували пам’ятник більшовики 1920 року за ленінським планом монументальної пропаганди 1918 року, який передубачав, що треба зносити і що ліпити. Петроградську Катерину врятував ленінський декрет, переїзд уряду більшовиків до Москви і легенда про те, що в підмурівку монумента зарито скарби. Про них я чув від екскурсоводів радянських часів, які натхненно повідомляли про скарб туристам з такими ж круглими очима, з якими вони показували спальню імператриці в петергофському палаці.
Радянський ідеологічний бульдозер оминув дві постаті російських монархів: Петра I і Катерину II. Їх зберегли за «вікно до Європи» і «за Суворова», потрібних новій владі для спадкоємності завоювань колишньої.
Звісно, в новітній історії образ цариці став чимось на кшталт георгіївської стрічки чи dual-use technology, як заведено в міжнародній практиці називати речі для подвійного, військового і мирного використання. Після «зелених чоловічків» до Криму негайно ж завезли свіженький пам’ятник винахідниці Новоросії Катерині. Вона — суб’єкт цікавої і таємної історії, яку вивчає вузьке коло допущених до архівів. І вона ж — символ імперських амбіцій країни, що відродила божевільні ідеї підкорення Європи (до Франції, аби не образити Вольтера), походу на Індію, приєднання Константинополя. Це призначено вже для широкого кола. Перша Като (як називав її Вольтер) своїм потягом до європейської думки, освіти та мрії «подати по курці на стіл кожного закріпаченого селянина», ушляхетнює другу Катерину II. Ту, яка збільшила території і кріпосницький потенціал імперії, затвердила політичний термін «близькість до тіла» і виховала плеяду казнокрадів і завойовників. Марно вважати, як гадають деякі дослідники її часу, що катеринізм відійшов у небуття. Ні. Одразу ж після її смерті він став потрібен європейськими монархами, які орендували полководця Суворова разом із російською армією для захисту престолів від республіканської крамоли. Сьогодні ця практика теж зберігається, з тією відмінністю, що російську армію беруть напрокат владики інших континентів і без суворовського «мистецтва перемагати».
Катерина для нашого краю — біда, що стоїть на видному місці, і бікфордів шнур до бочки з порохом. 2012 року міська влада знову клонували самодержавний символ. Цього разу колону на честь Олександра II, відомого українцям за ініціативою і особистим авторством Емського указу, рішень Особливої наради, що доповнили Валуєвський циркуляр. Суть указу проста — повсюдна ліквідація української мови та культури. Звісно, встановили колону в парку імені Шевченка, певно, вважаючи сусідство носія з душителем національної культури саме тим, що потрібно для відпочинку розуму містян
У живу і бронзових Катерин українці зробили свій внесок. Гетьман Розум, який став згодом графом К.Разумовським, надрукував указ про її сходження на трон у друкарні російської Академії наук, коли ще Петро III корчився в судомах від влитої в нього отрути. Київський семінарист, виходець із глухівських Безбородьок, теж сприяв її правлінню. Граф Олександр Безбородко твердо керував зовнішньополітичним відомством імперії, що розширялася. Із запорозьких козаків складалася вся армія Петра Рум’янцева, що в багатьох джерелах досі називається «Українська армія Рум’янцева». Без допомоги українського козацтва навряд чи була б успішною турецька компанія і з’явилася на світ Новоросія. І second Катерина друга не постала б на одеській площі без спільних старань українських громадян: політиків, архітекторів, скульпторів і навіть граніту, привезеного з-під Житомира. Але що дав такий помітний український внесок самим українцям? І чи можна погодитися з популярною в Одесі думкою про Катерину як частину спільної історії російського і українського народів, «яку ми маємо поважати»?
Тут варто нагадати про клієнтелізм — доволі поширене явище асиметричних стосунків партнерів, коли один з них (патрон) отримує максимальні вигоди від співпраці, а другий (клієнт) опиняється в програші. Російська імперія скористалася територіями, людьми, багатьма іншими цінностями в російсько-турецькій війні. Українці втратили в ній автономію і потрапили в рабство. А отже, пам’ятник цариці, що втілювала процес втрат, ніколи не набуде позитивної ваги для культурно-політичної ідентичності громадян України. Саме громадян, а не етносу, оскільки катеринізм означає військову експансію, тяжкі вади суспільства, де править не закон, а примхи, де наближеним до трону дозволяється і дістається все. Тут немає національного забарвлення.
Українці не перші, хто зіткнувся з історичною проблемою відокремлення власних героїв від нав’язаних давнім минулим. Наведу цитату з міжнародного журналу «Історична географія» про долю пам’ятників британським монархам — Вільгельмові I, Георгу I, Георгу II та королеві Вікторії в Дубліні. «Там, де міста розвиваються у спірних політичних умовах і переходять з колоніального в постколоніальний стан, особливої ваги набувають аспекти міського ландшафту, суспільні пам’ятники, вулична символіка та об’єкти міського дизайну. Зокрема, публічні статуї слугують важливим джерелом розкриття причин ширших політичних і культурних зрушень».
Тому демонтаж пам’ятників — не таке вже «радянське явище», яким воно здавалося нам раніше, коли через свою світоглядну наївність ми вважали корисним безоглядне повернення в часи до 1917 року. Виявляється, стихійна декомунізація не завжди поєднується з будівництвом нової держави.
Пам’ятники рабовласникам і пригнобленим, хоч би якими рисами наділяла їх міфологія тих часів, прибирають в багатьох країнах. Навіть таких, як США, де нагадування про Конфедерацію рабовласників півдня заважають розв’язанню нинішніх суспільних проблем. Даллас і Новий Орлеан позбулися статуї генерала Роберта Лі, незважаючи на грандіозність 18-метрових конструкцій. Коли Південна Корея обговорювала, як вчинити з пам’ятниками імперської Японії, один із культурних критиків запропонував залишити їх для гниття і запустіння. Але його порадою скористалися в Індії, позбавивши меморіали колоніалізму уваги і догладу, без яких будь-яка конструкція приречена на руйнацію.
У кожній країні вчиняють так, як вважає громадськість і влада: по-дублінскому, по-даллаському, по-сеульскому. По-українськи інакше. У нас або градоначальники нав’язують людям свою думку, або обурені натовпи з кувалдами йдуть на святині градоначальників. Одні не уявляють наслідків конфлікту, закладеного разом із пам’ятником, інші — згубності звички громити статуї разом із нормами закону й культури.
Друге пришестя Катерини до Одеси було б неможливим, якби депутати знали хоча б власну історію місцевого самоврядування. «Гніт кріпосної неволі гнав цілі натовпи втікачів до новоруських земель, які спокушали нещасних сиріт привільністю своїх земель, можливістю знайти «волю» і, на крайній випадок, близькістю Туреччини, куди можна було втекти від всіляких бід і переслідувань. Багато загинуло надій на вільне життя, багато було вбито надій на свободу, але попри це втікачів, керуючись прислів’ям: «хоч гірше, аби інше», ставало дедалі більше, так що уряд, після різних переслідувань, змушений був видати низку указів, які дозволяли безхатькам приписуватися «до поміщиків у казенні селища». Це текст зі збірки матеріалів засідань Херсонського земства за 1883 рік, узятий з Одеської наукової бібліотеки.
Катерина для нашого краю — біда, що стоїть на видному місці, і бікфордів шнур до бочки з порохом. 2012 року міська влада знову клонували самодержавний символ. Цього разу колону на честь Олександра II, відомого українцям за ініціативою і особистим авторством Емського указу, рішень Особливої наради, що доповнили Валуєвський циркуляр. Суть указу проста — повсюдна ліквідація української мови та культури. Звісно, встановили колону в парку імені Шевченка, певно, вважаючи сусідство носія з душителем національної культури саме тим, що потрібно для відпочинку розуму містян.
В одеських експериментах з монументами царських часів є глибші сенси, ніж просто конфлікти різних уявлень про історію і ставлення до російської культури. Тут виявляється загальна для країни проблема ідентифікації еліт. Адже на відміну від старих пам’ятників Європи, Америки та Азії, довкола яких на початку століття розгорнулася дискусія про збереження чи ліквідацію, наші з’явилися штучно, як копії вже втраченого. За ними стоять не суспільні вимоги, а лише відцентрова сила ініціатив місцевих начальників. Чомусь вони не викликають заперечень у столичних. Політичні лідери, депутати парламенту, президент з його губернаторами жодного разу не висловилися щодо цього однозначно, делегувавши міській владі право на територіальне тлумачення національної історії. Мовляв, ви там у себе вирішуйте, кому поклонятися. В Одесі так і чинили. Триколори, що змахували цементний пил з «колони Олександра II» в день її відкриття, потім кілька місяців поспіль оточували адміністративні будівлі органів управління областю.
— У нас встановили Катерину з інших причин, — заперечать мені захисники її пам’яті, як звикли заперечувати всім, обуреним цим новотвором зі старих міркувань, — вона ж засновниця. Стаття в Wikipedia саме так і називається, відзначаючи заслуги людей, що збагатилися на будівництві порту Гаджибей. Пево, логіка історії має підводити нас до думки, що до пари відомому пам’ятнику хабареві апельсинами проситься і пам’ятник корупції. Суворовський привід викреслюємо.
Усе очевидно, але питання не вичерпані. В Одесі величезна кількість справжніх, а не провокаційних муляжів пам’ятників історії, руйнуються. Їх ще можна врятувати, як будинок-музей М.Гоголя, будинок Лібмана, багато інших шедеврів місцевої архітектури. Але вже не можна врятувати будинок Руссова, що остаточно занепав у роки клонування царської символіки. Час змінив сенси. Пам’ятник Катерині+«засновниці» перетворився на об’єкт контроверсії. Він стимулює потяг до архаїки та утопії Новоросії в одних соціальних груп, а в інших викликає обурення ігнорування історичних фактів національного приниження і безправ’я. Рано чи пізно такі настрої зіткнуться, як неодноразово бувало на цій площі, де пам’ятники довго не стоять.
