Спробую розповісти про один дивовижний підвал — будинок для багетів. Рекламної користі в цьому зовсім немає, не назву ні прізвищ, ні адрес, але вже в анонімному враженні собі не відмовлю.
Той, хто любить робити нестандартні подарунки собі й іншим, рано чи пізно (насправді ніколи не пізно) приходить до розуміння — щось, створене твоїми руками в особливому настрої, підказане асоціативним таїнством, — неважливо, чи через професію, чи з пориву — стикається з проблемою гідного оформлення своєї роботи. Таких майстерень — маса, але щоб відвідування так активізувало фантазію, так піднімало над повсякденною суєтою, відволікало від потоку масових виробів, які своєю схожістю один на одного та швидкістю розмноження викликають підозру в клонуванні — це ніби занадто, і до обов’язків ательє зовсім не входить. Ніхто й не розраховував — просто в цьому підвалі живе атмосфера, яка розгладжує нахмурені обличчя, тут не дивуються жодному замовленню, навіть такому, яке на перший погляд видається дивним.
Суть простенького досьє мого секрету в тому, що довгі роки в шафі лежала стара сумка-планшет, подарована, звичайно, близькою людиною — такі речі, навіть ніби вже непотрібні, ніколи не викидала. Лежала собі, відслуживши мені з натхненням, легко ховаючи у своїй середині і репортерські блокноти, і пакет кефіру, і диктофон — та все звичайно постійне. На свою долю не скаржився старий служака, в темряві зберігав на своєму шкіряному «тілі», ті ж древні календарі давньої цивілізації, вибиті мексиканськими умільцями, орнаменти далекої в’язі, навіть маленька цяточка, здається, від вишень, які ми колись, сміючись, поглинали разом. І от, нарешті, настав момент почестей — подивилася на коричневу цю пишність (як для мене, звичайно) і ясно побачила, що ці шкіряні прямокутники — сторони сумки, готові картини, не вистачає тільки грамотних, таких само шоколадних за тональністю, багетів. От і опинилася в цьому ательє.
Пані Ірина — душа майстерні, напевно, її професія називається багетницею або ще якось, не важливо — зовсім не здивувалася певній екстравагантності бажання, і ми разом почали вибирати рамки. Звичайно, перед цим вона вислухала мою історію, пов’язану з мексиканською сумкою, і зрозуміла, як та мені дорога, і як мені, створюючи у своїй фантазії з цього предмета картину, вдалося усамітнитися, віддихатися, натішитися самою можливістю втримати не лише в пам’яті — там усе назавжди, а елементарно фізично зберегти щасливі дні в новій якості. Тепер на стіні висять три шкіряні роботи, в таких же рамках — рельєфи розпрямилися, вміло натягнуті на підкладку, помолодшали, і всі, хто не приходить у гості — відразу до них — а це що?
Дозволила почути себе — і такої роботи більше на всій Землі немає ні в кого — ось у чому секрет, але він не головний, як ви розумієте. Безумовно, ательє розраховане на логічні замовлення — тут оформляють свої роботи художники, фотографи, приносять постери, папірус, дзеркала. Ірина, звично поєднуючи і справу і бесіду, пригадує:
— Фантазери, на зразок вас, зустрічаються. Нещодавно принесли невеликий старовинний персидський килим, на ньому — натюрморт iз персиками. Під склом і в рамі — він став невпізнанний. Шалено багата своєю незвичністю вийшла картина. Працювали з пуантами — довго думали майстри, як створити незвичайну композицію з ними, іншому замовнику захотілося повісити на стіну моржеву кістку, і ми допомогли зробити це цікаво, обіграли навіть вишиту гілочку мімози з пам’ятної кофточки.
Часто працюємо з симпатичними вишивками та старовинними, від бабусь і сьогоднішнім рукоділлям. Особливо мої іноземні клієнти люблять дарувати до дат близьких милі вишиті свої сюжети, часто оформлюються різні монети. Головне, люди йдуть дуже задоволені не лише виконаним замовленням, але, насамперед, собою. Адже ідея — власна. Та що говорити, навіть вирощений тобою помідор має зовсім інший смак...
Нещодавно прийшла пара й принесла старі фотографії своїх предків. Ми зробили приголомшуючі колажі — і мені було цікаво слухати, спостерігати, як люди по- новому усвідомлювали інтерес до свого коріння, захоплено сперечалися навіть про те, який колір багета кому більше підійде. Все це виходить за рамки замовника- виконавця. Тут щодня — клуб цікавих зустрічей. Галерейники, які при своїй зайнятості бачаться нечасто, в ательє стикаючись пліч-о-пліч, і сміються, і плачуть, цілуються і згадують. Щоденне: «А ти пам’ятаєш?» — звучить десятки разів.
Звідки ж ця атмосфера — ні тобі євроремонту, до кімнати- ательє веде темний, майже бомжарський коридор — але як же тут затишно! На стінах — метри різних багетів, поряд — портрети, в підрамниках — картини. Ірина, економіст за освітою, пройшовши певну скучну (як для неї) школу роботи за спеціальністю, нарешті опинилася на своєму місці. Навіть Рома — син-школяр, нещодавно сказав: «Ти така добра стала, мамо!» Характер у Ірини — непосидючий, але все відбувається всередині цієї кімнати. Сьогодні на стінах — одні роботи, завтра — інші, дуже любить усе міняти місцями — від настрою залежить. Довгі роки, товаришуючи з художниками, вона безпомилково відчуває, як у них сьогодні йдуть справи, які проблеми — роботи розповідають, навіть їхню тональність.
— Багато хто думає, що у мене вдома — музей. Навіть радять — збирай швидше, «не упускай момент». Не розуміють — для цього треба дорости матеріально, а використати будь-кого ніколи не вміла. Звичайно, іноді мені дарують роботи, але це за власним поривом, — ділиться Іра.
Зайшла Євгенія Гапчинська — принесла на оформлення серію картин для петербурзьких модельєрів.
— Що сказати про Ірину — та вона як ніхто на своєму місці, без таких людей нічого не крутиться. От кличу-кличу її до себе в галерею — мріяла б iз нею працювати — не хоче. Подавай їй тільки це метушливе життя. А якщо вона піде — до кого я приходитиму, — усміхається Женя. З нею поговориш — легше стає, та й робота в цьому ательє завжди буде виконана бездоганно.
Дивно, але тут дуже відчувається дихання моменту. Напередодні IV Міжнародного форуму українців у майстерні оформлялися роботи молодих українських художників — до них інтерес посилений. Перед Днем Незалежності — безліч графічно по-новому оформлених, величезних за розміром, грамот.
Якось Ірі зробили все-таки незвичайний подарунок — натягнуте на підрамник чисте полотно. Щодня вона подовгу на нього дивилася, боячись доторкнутися. Взяла і заховала в далекий куток — щоб не докоряв своєю присутністю. Натура самоналаштовувана, яка близько сприймає тріумфи друзів, їхні невдачі, сплески емоцій, чиїсь — великодушність або сумнів — вона творчо зростає, вчиться, навіть «читаючи» принесені картини. Знаю, що нещодавно чисте полотно знову з’явилося в центрі майстерні.
Людина іноді просто не знає, що вона вміє. Чи варто ховати в далекий куток своє завзяття?