Де ж правда?
У довідці, виданій 23 жовтня 1991 року державним архівом Закарпатської області, читаємо: «В 1835 році в селі Великi Лази побудована греко-католицька церква і посвячена в честь Вознесіння Христового. Відомостей про передачу греко- католицької церкви православній церковній громаді с. Великі Лази в архіві немає».
До «визволення» Великих Лазів Сталіним від ворогів народу (тоді такими вважалися греко-католики) чварами на релігійному грунті й не пахнуло. Втім, не було й православної громади. Проте якраз тоді останнього пароха греко-католицької церкви Михайла Зуровчика прямо зі служби Божої відправили до сибірського концтабору.
З розвалом безбожницької імперії та легалізацією греко- католицької церкви 1991 року її вірники з радістю офіційно зареєстрували (до речі, одночасно з православною громадою) свою воскреслу конфесію. Та, як писали й пишуть із того часу не в одній скарзі до різних інстанцій, коли мова зайшла про почергове богослужіння у храмі, православна двадцятка, при підтримці сільської ради та вищих владних прихильників, оголосила сама себе народом, а греко-католиків, як і при сталінському режимі, його ворогом.
Православні брати й сестри не те, що до храму, а навіть на церковний двір греко-католиків не пускають, змушуючи їх молитися під плотом.
10 лютого 1994 року з'явилося на світ розпорядження №40 представника Президента України в Закарпатській області «Про впорядкування обліку культових споруд та культового майна в області з урахуванням змін і доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яким районну держадміністрацію було зобов'язано до 30 квітня 1994 року провести інвентаризацію культового майна, а також укласти договори з громадами про почергове користування храмом обома конфесіями. У даному випадку Ужгородська районна держадміністрація доклала всіх зусиль, щоб його виконати. Але православна громада знову вийшла на барикади. Дійшло до того, що голова райадміністрації 2 листопада 1994 року змушений був розпорядитися закрити церкву аж до досягнення домовленості між релігійними громадами та райвиконкомом про почергове використання церкви. Греко-католицька громада такий договір уклала, а православна без нього захопила храм і продовжувала ним користуватися. 3 січня 1995 року не допустила офіційну районну комісію для проведення інвентаризації церковної атрибутики та іншого майна. Читаємо з акта: «На запрошення голова або заступник голови православної громади, у яких знаходяться ключі від церковного будинку, не з'явилися. Таким чином, комісія свою роботу виконати не змогла... З'явились у приміщення виконкому сільської ради 25 — 30 вірників православної громади, частина з яких ображала членів комісії, заявляла, що не допустять комісію райвиконкому в церковну споруду».
Що й зробили. Ужгородський райвиконком звернувся до арбітражного суду Закарпатської області з позовом про виселення православної громади з культової споруди Великих Лазів. 3 лютого 1995 року цей суд задовольнив вимогу позивача, з відстрочкою на місяць, про виселення, запропонувавши за цей час православній громаді укласти договір із райрадою про порядок і черговість користування храмом. На цю пропозицію жодної реакції не було.
...У селі тривали непорозуміння. Зважаючи на напружену ситуацію, голова Ужгородської райдержадміністрації Микола Андрусь 19 жовтня 1995 року знову був змушений розпорядитися стосовно тимчасового закриття молитовної споруди с. Великi Лази на період до вирішення використання її в судовому порядку або за взаємною згодою. Щонеділі виставлявся наряд міліції, але православна громада, як видно, ніякого правопорядку не визнавала. Знову силою захопила храм, оголосивши лжеголодування. А їхній душпастир Михайло Цендра закликав своїх парафіян не спати, не здаватися в той час, коли наелектризовані греко-католики під відкритим небом продовжували молитися, чекаючи справедливого фіналу непорозуміння.
Однак і сьогодні греко-католики моляться під липою біля плота. У негоду, під дощем, у мороз. Хоча за цей час сталося кілька десятків драматичних бійок із вибиваннями вікон, погрозами фізичного знищення. Звичайно, не без супутніх судових процесів. Усе це занотовано в «теці сліз», яка розпухла на сьогодні до 250 сторінок і продовжує товщати. Складається враження, що не хтось, а місцеві представники влади не хочуть помирити село на законодавчих засадах, що випливають зі ст. 17 ч. I і III Закону України «Про свободу совісті й релігійні організації», де йдеться про те, що «культова будівля й майно є державною власністю, можуть передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди, державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».
До речі, на цьому неодноразово наголошував голова Комітету з питань культури й духовності ВР України Михайло Косів, звертаючись до чиновників і безпосередньо в Закарпатську обласну державну адмiнiстрацiю: «Вищий арбітражний суд України прийняв рішення про почергове користування храмом, тож вимагаємо вжити заходів до його виконання. Релігійна громада, що порушує закон, має бути знята з реєстрації».
