Вже 13-й рік поспіль 10 жовтня у світі відзначають День охорони психічного здоров’я. В Україні ця дата стала серйозною підставою для лікарів та їхніх пацієнтів нагадати про серйознi проблеми в суспiльствi. Наприклад, про те, що психіатричні лікарні фінансуються на 30—50% від потреб, а економія грошей на ліки обертається для хворих довічною непрацездатністю. Проте 10 жовтня — також непогана нагода згадати й про здорових. Як показало дослідження американських вчених, сьогодні ті або інші прояви депресії мають 15% українців, а близько 5% страждають на різнi фобії.
Про психологічне здоров’я українців та про ситуації у вітчизняній психіатрії — у двох інтерв’ю: з психіатром, психоаналітиком Тарасом МАРЧУКОМ і з відомим правозахисником, виконавчим секретарем Асоціації психіатрів України Семеном ГЛУЗМАНОМ.
— Останнім часом психіатри все частіше говорять про те, що психічне здоров’я українців різко погіршилося. В чому причина? Можливо, статистика стала об’єктивнішою?
— Справа в то- му, що в Україні статистики з психіатрії як такої не існує. Професори, які називають ті чи інші цифри, повинні як мінімум посилатися на джерело. А їхні почуття з приводу того, збільшується або зменшується кількість психічно хворих, нічого не варті. Ґрунтовних досліджень на цю тему в Україні не було — Асоціація психіатрів на замовлення ВООЗ тільки почала цим займатися. Якщо ж говорити про тенденції, то, я думаю, за певними показниками статистика дійсно погіршилася. Насамперед це пов’язано з рівнем алкоголізації населення. Що ж до таких основних одиниць психіатричної діагностики, як шизофренія, маніакально-депресивна хвороба, то їхнє число навряд чи збільшується. Зараз зростає кількість депресій, але це тенденція загальносвітова. До того ж обговорювана депресія не має нічого спільного з тією, яку лікують психіатри. Просто змінюється життя — від селянсько-фермерського суспільства ми переходимо до інтенсивнішого життя. І деякі люди не витримують постійного пошуку себе, грошей, хорошої роботи. Легкі депресії, про збільшення яких сьогодні говорять, ніяк не пов’язані з перебуванням людини в стаціонарі. Адже в основі психіатричних захворювань лежать іще не пізнані нами біологічні фактори.
Сьогодні спекуляція на психіатрії небезпечна з політичного погляду. Наслухавшись «сенсацій» від лікарів, пересічний український громадянин подумає: «А, ось що несе з собою ця демократія, в радянський час такого не було!» Але давайте почнемо з того, що й депресій тоді не виявляли. Всі знали, що якщо підеш до психіатра, отримаєш клеймо на все життя. До того ж у радянський час люди були менш поінформованими. Ніхто тоді не говорив ні про психіатрію, ні про в’язницю, ні про катастрофи.
— Але все ж є й об’єктивні дані. Наприклад, в Україні на 100 тис. населення припадає в середньому 26 самогубств. Водночас для ВООЗ показник у 20 випадків — уже критичний.
— Тема суїцидів — небезпечна та спекулятивна. Самогубства не є прямим відображенням психіатричної картини. Дійсно, частина тих, які йдуть із життя добровільно, — наші клієнти. Але тільки частина. Крім того, адже ми не можемо знати, скільки суїцидів у нас проходять під «биркою» «нерозкриті злочини».
— Про реформування психіатрії говорять багато й часто. Чи зроблено щось за останній рік?
— Змінилася політика Міністерства охорони здоров’я. Вперше пройшов відкритий конкурс головних фахівців. У результаті українську психіатрію очолила людина без наукових звань і ступенів, а просто прекрасний фахівець у галузі соціальної психіатрії. В цій сфері сьогодні терміново треба провести реформи, але без тієї ж статистики зробити це нереально. Ось, наприклад, нещодавно з’ясувалося, що в МОЗ не знають, скільки психіатрів працює в амбулаторній системі, а скільки — в стаціонарах. Уже не кажучи, про їхню кількість в інтернатах, підзвітних Мінпраці, установах пенітенціарної системи.
Візьмімо, наприклад, ініціативу (потрібну ініціативу) скорочення ліжко-місць у психіатричних лікарнях. Сьогодні вона впроваджується необдумано й не аргументована. Приблизно 30—40% ліжок у психіатричних лікарнях — соціальні. Вони заповнені не тими пацієнтами, які потребують серйозної допомоги фахівців. Більш того, чим довше вони перебуватимуть у лікарні, тим менше в них залишатиметься шансів пристосуватися до соціуму. Але з іншого боку, передбачимо, завтра ці 30—40% ліжок звільняться, ми зекономимо гроші платника податків і дамо можливість персоналу інтенсивніше займатися лікуванням тих, хто цього потребує. Але що робити з виписаними хворими? В нашій системі надання психіатричної допомоги досі немає соціальної служби. Для західних країн — це перша ознака того, що реформи в цій сфері навіть не починалися. Сьогодні інтернати та будинки старих переповнені. Звучить цинічно, але відповідає дійсності: люди чекають поки помруть ті, хто там перебуває, щоб зайняти вільне місце. Я відвідую періодично інтернати й бачу, що значна частина їхніх нинішніх мешканців там не повинна бути. Це місце, де людина позбавляється шансів використати навіть свої незначні можливості соціальної адаптації. Утримання психічно хворих людей в інтернаті дуже дорого коштує. Звичайно, скільки саме — ніхто не рахував. Є тільки цифри радянського зразка — витрати на тепло, воду, харчування. Цікаво, у скільки обходиться державі непрацездатність психічно хворого, соціальні виплати, пільги? Я думаю, підрахувавши, наші державні мужі вжахнулися б.
Мені здається, логіка має бути дуже простою. Скажімо, пан Іванов перебуває в інтернаті, але його хвороба не настільки важка, щоб він перебував там до кінця свого життя. І тому гроші, які виділяє держава на його утримання, можна було б віддати соціальній службі або створити гуртожиток для психічно хворих. Вгадувати не можна — треба рахувати.
Також сьогодні необхідно подумати й про саме лікування в стаціонарі. В Україні вважається, що якщо бюджетних коштів у нас не вистачає, ми повинні використовувати лише дешеві ліки, а отже — не найсучасніші. Але є один нюанс: коли ми лікуємо застарілими медикаментами — ми «глушимо» гостру симптоматику. Колись це було великим досягненням, але сьогодні існують нові препарати, які допомагають хворому пристосуватися до соціального життя. До того ж варто ще підрахувати, скільки коштує лікування зруйнованої печінки чи туберкульозу від тривалого перебування в лікарні.
— Чи збільшилася кількість звернень психічно хворих до Асоціації психіатрів за юридичною допомогою?
— Їх стало менше. Говорити про якісь тенденції складно, адже я виходжу виключно зi статистики звертань. Але з іншого боку, сьогодні психічно хворі стали грамотнішими — газети розказують про квартирні махінації, аналізують конкретні випадки. Та й адвокати навчилися вирішувати подібні питання. Очевидно, що ті, хто потенційно міг здійснити злочин проти психічно хворого, вже починають задумуватися.
— Лікарі стверджують, що в Україні дуже багато запущених психічно хворих. Чи пов’язане це, на ваш погляд, із дефіцитом психологів в Україні?
— Я думаю, що проблема — в зруйнованій системі надання медициною допомоги. Не даремно ми сьогодні переходимо (щоправда, не зовсім адекватно) до сімейної медицини. Сімейний лікар повинен мати хоч би примітивні знання в галузі психіатрії — щоб розпізнати симптоми та направити пацієнта до вузького фахівця. А хто сьогодні ходить до лікаря? Адже йому в обов’язковому порядку треба принести конверт, хоча це аж ніяк не гарантує якість лікування. Як результат — висновки дослідження американських учених, які показали, що значна частина тяжкохворих людей в Україні взагалі ніколи не бачила лікаря. Ніякого!
— Україна нещодавно приєдналася до Європейської декларації з охорони психічного здоров’я. На ваш погляд, це може щось змінити в українській психіатрії?
— Як і будь-яка декларація. Коли я сидів у в’язниці за свої моральні переконання, СРСР підписав декларацію про дотримання прав людини. Подібні документи вигідні та зручні законодавцям, але, по суті, вони нічого не дають. Ми проголосили: давайте будемо всі психічно здоровими, давайте толерантно ставитися до тих, хто вже хворий. І що далі? Поки ми будемо займатися системою загалом, а не конкретним пацієнтом, ніхто не відчує змін.
Тарас МАРЧУК: «Заразитися стресом можна від політиків»
— Як би ви сьогодні оцінили психологічний стан українського суспільства? Який основний «діагноз»?
— Перш ніж говорити про нинішні «діагнози», варто пригадати «історію хвороби». За останні півтора десятка років ми пережили цілий ряд кардинальних змін. Перший період — це розвал старої системи і спроба переходу до чогось нового. Досі звичні моделі поведінки й цінності були зруйновані, а нові так і не з’явилися. Весь пострадянський простір загалом і українці зокрема не були готові до новин — вони не звикли самостійно приймати рішення, активно діяти. І це стало одним із пускових механізмів розвитку соціального стресу. Після жорстких реформ розпочався період становлення держави Україна. Низька зарплатня, нестабільність, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, будучи важливими соціальними факторами, «підстьобували» й підтримували стрес у хронічному стані. І, нарешті, — сьогоднішня ситуація, коли ми дрейфуємо між кризою 90-х і стабільністю, яка вже з’явилася в кінці тунелю. Підсумок: хронічний стрес із періодами загострення. Останньому (при всiй повазi до дем. процедур) багато в чому сприяють регулярні політичні баталії, вибори, перевибори. По суті, все це перетворюється на хибне коло. В якийсь момент старі проблеми загострюються, але як тільки ситуація встигає вирішитися (або навіть не встигає), тут же з’являються нові чинники, які знову закручують «стресову спіраль».
У той же час сам по собі стрес продукує цілий ряд розладів. Насамперед вони пов’язані з дезадаптацією — неможливістю для більшості населення пристосуватися до нинішніх умов життя. А це вже «тягне» за собою загрозу розвитку соціально-стресових, посттравматичних стресових розладів, неврозів, депресій, страхів. На фоні різних соціально-політичних реформ у людей відбувається втрата почуття самого себе — людина не відчуває приналежність до чогось, вона полишена лише сама на себе й занурена у власні проблеми.
Сьогодні ми можемо виділити декілька варіантів реагування суспільства на нинішні події. Перший: апатія, безініціативність, прагнення ізолюватися від навколишнього світу. Другий варіант — агресивно-деструктивний, пов’язаний із постійною збудженістю, емоційною нестійкістю, слабким контролем над своєю поведінкою. До речі, це ще й група людей, які дуже легко піддаються навіюванню. Вона з легкістю може встати під будь-які гасла, причому не завжди розуміючи їх суть. І третій варіант — це так зване магічне мислення. Людині завжди було властиво шукати корінь зла не в собі, а в комусь чи в чомусь іншому. А на фоні сьогоднішніх проблем ця особливість може обернутися розквітом сектанства й різних рухів псевдорелігійного характеру.
— Але все ж-таки: який варіант реагування найбільш вірогідний?
— Не можна говорити загалом. У цьому випадку варто виходити з типів особистості, темпераменту. Емоційно стійка людина, природно, сприйме те, що відбувається, більш адекватно, ніж неврівноважена або слабка особистість. Той, для кого, скажімо, Майдан був особливо значущим, — сьогодні переживає апатію, розчарування, депресію. Подібних почуттів ніяк не уникнути, якщо людина не отримала того, на що розраховувала. Будь то революція, творчі задуми або навіть її особисте життя. Взагалі ж, незалежно від мотивів революції, через деякий час значна частина людей відчуває розчарування. І цей закономірний механізм ми сьогодні й спостерігаємо.
— Багато хто з політиків і соціологів не виключають можливості рецидиву подій листопада-грудня минулого року. Якщо виходити з нинішнього соціально-психологічного самопочуття українців, це можливо?
— Тоді був цілий ряд передумов, які й стали причиною Майдану. Це було щось нове, гостре, до того ж iз дуже вірно розставленими акцентами. Останні й простимулювали суспільство зібратися, спостерігати за подіями не по телевізору, а долучитися до чогось дуже важливого і великого. Але сьогодні ймовірність повтору досить невелика. Не в останню чергу тому, що багато хто не дочекався бажаного.
— Як, на ваш погляд, відіб’ється на психічному здоров’ї українців те напруження політичних пристрастей, яке ми сьогодні спостерігаємо? Чи є шанс не «заразитися» від політиків?
— Шансів практично немає. Принцип роботи політтехнологів та іміджмейкерів — це вплив на архетипи, на потреби особистості — фізичні, фізіологічні, потреби в безпеці, причетності до чогось великого, до самовираження. Усі технології апелюють до них, а значить і спричиняють відгук. Так що реакція на нинішні події відбудеться. Інше питання — як до цього ставитися, що з цим робити і як боротися.
— Тобто майбутні парламентські вибори стануть черговим приводом для стресу?
— Так, новий виток стресу вже починається, а закінчиться він десь через півроку після виборів. Варто визнати, що в інших цивілізованих країнах, де регулярно проходять вибори й перевибори, рівень розвитку суспільства настільки високий, що політичні перипетії майже не впливають на маси. Це пояснюється багаторічною стабільністю. Скажімо, у Великiй Британії вже 600 років існує парламентська республіка. І тому хто б там що не говорив, на пересічних громадян це не дуже впливає. У нашому випадку, коли тривожність підвищена, а один стрес змінюється іншим, — політика не може не поглинати українців. Хоча, якщо виходити з ментальності, ми — нація досить спокійна. У нас не виникають конфлікти на етнічному ґрунті, ми толерантні до представників інших національностей, які проживають на нашій території. Українцям важко переживати радикальні зміни. Як правило, у нас вважається: нехай буде так, як є... Сьогодні ж напруження в суспільстві багато в чому створене штучно. Політтехнологам це вигідно — в такому стані можна просто «натискати на кнопки» й викликати потрібну реакцію.
— Яким, на ваш погляд, є психологічний портрет потенційного виборця, скажімо, основних політичних сил?
— Я б не хотів говорити про конкретних політиків. Можна лише виділити ті «бази», на яких будуть вистроювати свою стратегію і тактику технологи. Однозначно можна сказати, що ми зіткнемося з ретроспективою — спогадами про «безхмарне» минуле (поганого, звичайно, ніхто не пригадає). «Головне, щоб не було гірше» — інший напрямок, більш нам властивий і близький. До речі, той факт, що на президентських виборах немало українців голосувало «проти всіх», це підтверджує. Третій варіант — орієнтація на радикальний і агресивно настроєний електорат. Зрозуміло, що буде й четвертий, і п’ятий варіант, і компіляція стратегій. Сьогодні ж найголовніше для українців — це виробити захисні механізми і намагатися спокійніше спостерігати за політичними баталіями, що розгортаються.
