Сьогодні у Сергія Кичигіна два приводи для урочистостей — власне 50-річчя і вихід 100-го номера газети «2000», з чим ми Сергія Олександровича і вітаємо. Від належних з такої нагоди традиційних побажань ми вирішили утриматися (їх і так буде вдосталь). Зате хочемо побажати ювіляру і надалі залишатися невтомним інтелектуальним провокатором. Звучить, може, і незвичайно, однак цілком у дусі пана Кичигіна. До того ж, не будь цього його рідкісного хисту (і вміння знаходити неординарних партнерів), не з’явилися б у 92-му році «Київські Відомості» — перший по-справжньому епатажний газетний проект, який (подобається це комусь, чи ні) змінив обличчя вітчизняної журналістики.
Ризиковість Сергія Кичигіна і Олександра Швеця полягала і у винесенні табуйованих тем на першу шпальту, та й взагалі — у створенні на фоні «фольклорної» хвилі, яка загрожувала захлеснути всіх і вся, газети російською мовою. Але при цьому — по-справжньому української, патріотичної, довівши таким чином, що одне для іншого — не перешкода.
Потім стався розкол «Відомостей», який, по суті, спровокував переділ у газетному світі. Що з цього вийшло, питання інше. Але і С. Кичигін, і О. Швець довели свою самодостатність, створивши нові мас-медійні проекти. Сьогодні Сергій Олександрович робить популярну українську газету, практично постійно знаходячись у Канаді, спілкуючись із співробітниками за допомогою електронної пошти. Та й сама «2000» — багато в чому газета для такої собі віртуальної країни. Не стільки для тієї, яка є, скільки для тієї, про яку мріє Кичигін — ситої, благополучної, відкритої, допитливої... Цілком, зауважимо, симпатичної.
Вчора ми зателефонували Сергію Кичигіну, який зараз знаходиться в Києві, щоб поставити кілька запитань.
— Як ви оцінюєте розвиток української журналістики за останні десять років, і які основні тенденції могли б відмітити?
— Оцінюю дуже і дуже оптимістично. Мені подобається те, що відбувається. Але негативно я сприймаю ті настрої, які намагаються штучно нагнітати навколо журналістики. Зокрема, нескінченне дискутування на тему свободи слова і ніби гоніння на пресу в Україні. Коли я в кіоску вільно купую, що хочу, аж до самого екстремістського видання, що в, як ми говоримо, демократичних країнах взагалі неможливо. Але твердження про пригнічення преси не має під собою ніяких підстав.
Що ж до тенденцій, то мені дуже подобається, що з’являються нові форми, абсолютно унікальні, українські. Наприклад, на телеканалі «Злагода» є ведучий, стилізований під Леніна, який у Розливі розмовляє з політиками. Це несподівано, смішно, хоча й кич, але приваблює. Ось ця тенденція — пошуки власних форм — дуже важлива. А коли кажуть про те, що, мовляв, олігархи захопили ті чи інші видання — це також добре, тому що гірше, коли, як в Росії, держава, по суті, контролює всі ЗМІ. У нас же їх підконтрольність різним кланам дозволяє їм бути... об’єктивними, тому що немає такої тенденційності, яка є в Москві. Мені здається, наша преса, незважаючи на всієї напади на її адресу, значно більш демократична, ніж більшість інших ЗМІ на території СНД.
— Про вас завжди багато говорять і часто дають неоднозначні оцінки. Що для вас найобразливіше?
— Неоднозначні — це означає хороші і дуже хороші? (Сміється). Я в останні роки абсолютно щиро намагаюся керуватися біблійними цінностями, які вчать нас прощати. Я раніше не розумів слова молитви: «Пробач нам борги наші, як ми прощаємо боржникам нашим». Вірніше, сприймав буквально, мовляв, людина тобі винна, а ти про борг повинен забути. А потім мене осяяло, що йдеться не про те. Пробач нанесені образи — і тобі простяться образи. Тому у мене немає образ, як це не дивно. До того ж нічого такого страшного на мою адресу не було сказано. Я, можливо, добре вихований батьками, тому нічого особливо поганого не зробив.
— У вас є політичні погляди? Які вони?
— У мене є політичні погляди, але вони, як на мене, не популярні в Україні, оскільки надто ліберальні. Я — за максимальний дозвіл усього, що тільки можливо — всіх газет, телепрограм, економічної моделі, за максимальне звуження органів контролю. Загалом, я — екстремальний ліберал. Коли мої співробітники запитують: «Що писати?» — я кажу: «Що бачиш, те й пиши, головне, щоб цікаво було».
— Ви свого часу випустили бестселер під назвою «Як уникнути податків». Він тоді був дуже актуальним. А що сьогодні є так само актуальним для нашої країни?
— Це питання дуже серйозне, я часто про це думав. Потрібна — хоча це й видасться дивним — державна програма, яка б втілювалася жорсткою волею, побудови капіталізму. Або, якщо хочете, виховання капіталізму. Що мається на увазі? Наприклад, вас обважили в магазині — і люди скаржаться: «нас обважили». І пишуть про це серйозно, що цим займається якась інспекція. Яка інспекція? Просто той, хто обважив, повинен знати, що цей покупець більше ніколи не прийде до цього магазину. Або йдеш до будь-якого ресторану, а там в меню зазначається: вихід продукції. Це повна дикість, тому що це — договір між тобою і цим рестораном. Він продасть тобі 5 грамів і вимагатиме за це 100 доларів, він так оцінює свою працю. Це все має стати нормою. Коли розгромили фашизм, і в Японії, і в Німеччині, американці їм нав’язали конституцію, економічну модель — і у них пішов нормальний розвиток. У нас також потрібно виховувати це з дитинства. А наші діти продовжують регулярно дивитися по телевізору «Тихий Дон» та інші радянські фільми. Тобто, йдеться про прищеплення буржуазних поглядів, щоб ми пишалися тим, що ми багаті. Чому, наприклад, кажуть, що людина не декларує свої мільйони. Можливо, не тому, що вона приховує, а тому, що знає, що в суспільстві це буде сприйнято надто негативно. На Заході, в Америці пишаються, що серед них є така людина, у якої багато грошей. А у нас це ненавидять. Ось я і намагаюся змінити ситуацію, зокрема, за допомогою газети «2000».
